Чи є життя після демобілізації?

Деколи замислююся над тим, що змінилося б, якщо б півтора роки тому я знала те, що знаю зараз. Можливо, на рішення чоловіка піти на війну я б і не вплинула, бо занадто поважаю його, та й взагалі це був такий крутий жест, такий виклик для мене, в ньому відчувалася новизна, романтика, всі ці «розстатися, щоб зустрітися» і так далі. Але зараз дивишся на все це зовсім інакше. І вимірюєш все зовсім по-іншому. Так, ми дуже змінилися, виросли, кожен довів собі щось важливе, але ціна за це виявилася набагато вищою, ніж здавалося тоді. І ми ще далеко не всю її виплатили.

Поясню, які важливі моменти ми не врахували. Та що там не врахували, ми навіть не підозрювали, що так буде. Отже, півтора роки тому я вважала, що все, що нам треба витерпіти і витримати, – це рік часу. Рік ризику, важкої праці, ломки і перебудови всього світу в якомусь сенсі. Так і вийшло. Але роком це не обійшлося. Розповім детальніше, можливо комусь це допоможе в майбутньому приймати більш зважені рішення. Отже, у що вам обійдеться рік чоловіка на війні.

Перше, роком швидше за все не обійдеться. Як ви, можливо, пам’ятаєте, наказ про демобілізацію п’ятої хвилі був підписаний не в травні, а в кінці червня. Нам пощастило, що чоловік повернувся одним з перших бійців тої хвилі. Але ось ці «додаткові» пару місяців насправді і йому, і мені було найважче витримати, бо з самого початку ми на них не налаштувались.

Друге, недарма вважається, що рік служби йде щонайменше за три. Тепер і я розумію чому. Я наївно думала, що влітку, після демобілізації ми собі гарненько відпочинемо, а потім з 1 вересня повернемося вже активно в робочий процес, та й все інше стане як було. Це абсолютна ілюзія. Ніщо вже не буде таким, як раніше. Хоча б тому, що всі, хто повернувся звідти, мають так званий посттравматичний синдром. Який при правильному підході і серйозній роботі з фахівцями пройде щонайменше через 6 місяців (якщо боєць відповідав лише за себе) чи два роки (якщо він був відповідальним за інших).

Тобто вірити, що за два місяці можна відпочити і відновитися і так легко вирішити всі проблеми – це суцільні дурниці. Тілом воїн вже тут, а психологічно він зможе повернутися сюди повністю не раніше, ніж за два роки. Тобто він відсутній не рік, а реально три роки. Це якщо пощастить потрапити до кваліфікованих спеціалістів, бо все настільки глибоко, що не думаю, що можна впоратись самостійно. І це якщо пощастило обійтися без травм і поранень, бо фізична реабілітація – це теж непростий і виснажливий процес.

Тут додам ще важливий момент. Якщо про психологічну реабілітацію бійців хоча б активно говорять, то про те, що робиться в їхніх родинах, якось ніхто особливо не думає. Тоді як за різними даними 60-80% шлюбів ветеранів розпадаються. Це дійсно дуже важко – після річного розставання, та не простого, а такого, за яке ви обоє дуже-дуже сильно змінилися, знову відновити стосунки. По суті доводиться заново знайомитися з тим, кого ти вже так добре знав колись. Заново притиратися і звикати одне до одного. Це дуже непросто і це теж час і робота. Це те, без чого не вийде повноцінно займатися іншими речами, адже як можна нормально працювати, коли в родині не все спокійно і зрозуміло.

Третє, до цих двох років психологічної реабілітації варто додати весь той час, який буде витрачено (чи згаяно) на походи по держустановах. Матеріальний стан родини навряд чи може суттєво покращитися за рік відсутності чоловіка, тому отримання пільг, які передбачені для ветеранів, буде одним з першочергових завдань. Для цього реально потрібно ще кілька місяців і дуже великий запас нервів і терпіння. Знаю, що люди беруть для цього відпустки і просто тижнями займаються оббиванням порогів держустанов. Так, це неприємно і деколи принизливо. Адже, з нашого досвіду, з повагою та розумінням зустріли ветерана лише в одній з десятка установ. Але особливого вибору держава нам не дає, тож доводиться проходити всі ці кола пекла.

Четверте, немало часу знадобиться на вирішення різноманітних домашніх питань, які за рік накопичаться, як би дружина не намагалася їх розв’язувати по мірі виникнення. Звичайно, мені багато допомагали рідні та друзі, але все одно сил на те, щоб всі справи тримати в повному порядку, мені не вистачило. Більшість цих справ може зачекати, тому за два місяці ми до них майже і не приступили. Але нікуди ці обов’язки не дінуться, тому рано чи пізно доведеться виділяти час і на ці питання.

П’яте, — ще один момент пов’язаний з роботою. Якщо спочатку я вірила, що місяць-два і чоловік повернеться до роботи, то зараз розумію, що повністю і швидко це зробити не вдасться. Ми працюємо разом, тому я увесь рік намагалася виконувати функціонал за двох (при цьому ми, як компанія, мали платити мобілізованому і зарплату, і податки, але це вже інша історія). І хоча зараз вже ряд робочих обов’язків я чоловікові з радістю повернула, розумію, що повністю повернутися на свою позицію і робити все те, що він робив «до», він зможе ще не скоро. Якщо з простими функціями все більш менш легко, то з більш творчими і стратегічними напрямками доведеться зачекати протягом якогось невизначеного часу. Мабуть, можна цей пункт назвати «недоотриманими прибутками».

Шосте, до вищеперелічених витрат часу додаються і інші витрати. В першу чергу, це все, що пов’язано зі здоров’ям усієї родини. Рік постійного стресу, на жаль, не проходить непоміченим. І як би мені не здавалося, що я нічого особливого не робила протягом цих 14 місяців, організм просто почав вирубатися на певному етапі. Як не дивно, але я ні разу не захворіла за час відсутності чоловіка. Але варто було йому приїхати у відпустку – мій організм відразу ж розслаблявся і чи ловив якийсь вірус, чи ще щось траплялося неприємне. Коли він приїхав на зовсім, кілька тижнів ми ще продовжували бігати на автоматі, як заведені, але потім «батарейки» сіли різко і враз.

Найбільше і найстрашніше від цього прихованого стресу страждають діти. Вони все чудово відчувають, незалежно від віку. І виражається цей стрес у них, по-перше, абсолютно різними способами (важко передбачити, що і де вилізе), а, по-друге, це може відбуватися різко і неочікувано. Принаймні так сталося у нас, і замість омріяної відпустки ми майже місяць провели у дитячих лікарнях. Після цього «стресу на стресі» почав здавати і мій організм. Від навантаження пішли загострення як хронічних, так і давно забутих захворювань. Додайте до цього ще новенькі прояви з абсолютно неочікуваних сторін.

Сьоме. Дивно виділяти це окремим пунктом, але є ще така річ, як сон. Якщо протягом року нашої мобілізації я в основному щоночі дуже швидко вирубалася від втоми, то зараз ми всі спимо не дуже добре. Це означає, що було б непогано виділяти ще якийсь час на відсипання. Або організм цей час візьме собі сам. Так, після перипетій з лікарнями я на кілька днів випала з життя, тому що просто з ранку і до вечора відсипалася.

Добре було б щось порекомендувати чи порадити тим, хто знаходиться чи може опинитися у схожій ситуації, але ми ще самі не можемо зрозуміти, як з усім цим впоратися. Хоча пару речей з досвіду скажу.

Бережіть себе і дітей. Відпочиньте

Зрозуміло, що роботи море, і хочеться все зробити якнайшвидше і якнайкраще. Але після демобілізації думаю, що варто кинути все і відразу ж поїхати на повноцінний відпочинок. Якщо вийде – то навіть без дітей. І як би ви не любили активний відпочинок, туризм і все таке інше, не забувайте, що ваш організм виснажений, навіть якщо ви цього не помічаєте. Як на мене, оптимальним варіантом був би відпочинок в санаторії, де за вас хтось подумає і про дієтичне харчування, і про лікування, а ви просто, як робот, будете ходити і робити все, що скаже лікар. Причому це не так, як ми любимо – 7 днів відпустки і на роботу, а щонайменше 24 дні, якщо не всі 30.

Зразу скажу, що хоча законодавством і передбачено отримання ветеранами щорічних путівок на санаторно-курортне лікування та на психологічну реабілітацію, у нас нічого отримати не вийшло навіть близько. Тому замість того, щоб витрачати час та нерви на походи та вибивання довідок по поліклініках й управліннях соцзахисту, можливо, варто знайти десь кошти та поїхати лікуватися самостійно.

Дітей, можливо, краще відправити на свій власний відпочинок – в село до бабусь-дідусів чи у табір. Думаю, їм буде краще пропустити етап вашого звикання до оновлених половинок та повторного взаємного притирання.

У будь-якому випадку зверніть максимум уваги на свій організм, прислухайтеся до свого тіла. Також уважніше, ніж будь-коли, спостерігайте за дітьми. Якщо побачите будь-які незвичні симптоми чи погіршення стану – відразу до лікарів. Це той момент, коли краще перестрахуватися і попередити суттєві проблеми, які можуть розвинутися дуже швидко.

Не розраховуйте на швидке повернення ветерана до звичайного життя

Вище я пояснила чому. Не буде нереальних очікувань «ось він повернувся і тепер відразу все було як раніше» – не буде і розчарувань. Не намагайтеся зробити все й відразу. Дайте йому і собі час на те, щоб звикнути до нових себе і нових обставин. І під часом я розумію не місяці, а роки.

Шукайте допомоги у професіоналів

Скільки б мудрих книжок я не читала, скільки б онлайн-тренінгів з психології не проходила, це все одно не зробить з мене психолога. Тим більше військового. Тому дуже важливо не затягувати з початком роботи щодо психологічної реабілітації ветерана. Мені пощастило побачити на Facebook запрошення від проекту «Побратими» на такий курс. З якогось чергового нагадування чоловік цим оголошенням зацікавився, і зараз, після першого модуля, враження дуже добрі.

Наскільки я зрозуміла, який би варіант психологічної допомоги ви не обрали, треба звернути увагу на кілька речей:

• Дуже круто, якщо цим будуть займатися не цивільні психологи, а військові. Наприклад, плюс «Побратимів» у тому, що вони працюють за принципом «рівний-рівному». Робота йде у групах ветеранів, а ведуть заняття також ветерани. Це дозволяє дуже швидко знайти спільну мову і говорити й розуміти одне й те саме.
• У світі вже напрацьовані ефективні методики по роботі з посттравматичними розладами у військових, тому не варто вигадувати велосипед, а знайти тих, хто має подібний досвід чи має доступ до таких міжнародних програм.
• Я ще такої допомоги не знайшла, але було б круто попрацювати і з сімейними психологами, які розуміють, з якими проблемами доводиться стикатися родинам ветеранів. Думаю, рано чи пізно такі проекти мають з’явитися, бо попит є і буде тільки збільшуватися.
• Тут хочеться сказати якихось банальностей, типу будьте на позитиві чи шукайте нових приємних вражень, відволікайтеся, спілкуйтеся більше, але не знаю, наскільки це все реально реалізувати. Наразі маю відчуття, що після такого рівня виснаження знадобиться серйозна підзарядка, і тільки, коли внутрішні «батарейки» покажуть, що зарядилися на повну, зможу дійсно радити щось таке «веселеньке». Скільки це займе часу – зараз не варто навіть гадати. Вже зрозуміло, що це справа невдячна. Головне – немає нічого неможливого чи надскладного. Зараз «все лікується», але цим треба цілеспрямовано займатися.

— Читайте также: 100 дней без мужа: Хроники солдатской жены

Фото: Reuters