Фотопроект: Емігрантки

Міграційні процеси у нашій державі останнім часом пожвавилися, як і кожного разу, коли економічна ситуація погіршується, або коли втілити у реальність бажання набути досвіду за кордоном стає простіше. Нещодавно в Києві у рамках канадсько-укрїнського проекту «Емігрантки» пройшла презентація одноіменної фотовиставки. Авторами проекту «Емігрантки» є Устина Стефанчук, Оксана Шишина-Ковалик, фотограф Назар Цюрпіта. Жінки на фото — з Канади та США. Але історії, які є частиною виставки долинули з різних країн, тобто героїнями виставки стали жінки з дуже різними досвідами: не лише вкрай позитивними чи негативними.

Однією з місій проекту є змінити ставлення до еміграції та емігранток в Україні, де уявлення пересічних громадян про це є дуже далекими від реальності, обвішані стереотипами і міфами. Отож, хто такі українські емігрантки? Чому жінки виїжджають з країни і що вони знаходять на чужині? Ми поспілкувалися з однією з авторів проекту Устиною Стефанчук.

Досвід буває різним

Мабуть, основною тезою цього проекту є те, що жінки-емігрантки — це дуже широкий спектр проблем, досвідів, переживань, це дуже різні соціальні ролі і не варто їх зводити до шаблонних, стереотипізованих образів: маргіналізованих працівниць сфери послуг для чоловіків-іноземців чи, навпаки, успішних втілювачок американської/канадської/італійської чи ще якоїсь мірії. Є безліч історій, які не вражають своєю неймовірністю, але з огляду на щоденний дуже різний досвід, повинні бути почутими.

Серед жінок, чиї історії ми записали, є студентки, і у них, наприклад, лейтмовтивом є ідея про те, що якщо ти емігрантка це не означає, що ти готова на все і твої мрії не обмежуються будинком з лабрадором і чоловіком з пмж. Запропоновані на виставці історії показують, наскільки явище жіночої еміграції не пласке, наскільки багато сенсів, тобто причин, умов виїзду за кордон. На презентації одна жінка вийшла із вигуком, що хай ті всі жінки повертаються в Україну, нема чого покоївками там працювати… Це досить обмежений погляд на те, чому жінки виїжджають і що вони шукають у новій країні.

Суспільна думка в Україні

Презентація була цікавою з тої точки зору, що були не підготовлені люди, деякі навіть скептично налаштовані, і це прекрасно! Адже з фахівцями чи дослідниками, чи просто людьми, які в темі, куди простіше говорити. Але з аудиторією присутньою на заході — куди більш важливо. Людей, безперечно, найбільше цікавили досвіди конкретних жінок, тобто реальні історії. І це правильно, бо можна безкінечно теоретизувати — важливо показати життя за кордоном в реальності. Це те, що ми ставили собі за мету. Для мене було несподіванкою те, що тут є люди, які не можуть повірити, що хтось може виїхати з власного бажання, не під тиском обставин. Насправді дійсність така, що не всі їдуть «від», багато жінок їдуть «до». І якщо ми говоримо про демократичну країну, відкритість кордонів, то це неминуче і це право кожного. Хіба не про це була Революція гідності? В іншому випадку, якщо права обирати собі місце проживання немає, — це залізна завіса. Навіть якщо дуже патріотична.

Емігранти — це не ресурс, а люди

До участі у с презентації по скайпу були запрошені також і громадські лідери українських організацій в Греції та Іспанії, які розповідали про ситуацію з жіночою міграцією у їхніх країнах. Однією з експерток на презентації проекту «Емігрантки» стала Світлана Одинець — антрополог, кандидатка історичних наук, молодша наукова співробітниця Інституту народознавства Укарїни, дослідниця сучасної жіночої міграції з України в Італії:

«На жаль, у нас зовсім мало антропологічних досліджень про міграцію, тобто таких студій, де основна увага зосереджена на мікрорівні — досвідах самих людей, їхньому повсякденні в країні перебування, зміні ідентичностей, уявлень, розвитку їхніх транснаціональних стосунків з тими, хто залишився в Україні. З України емігрують дуже різні жінки – старші і молоді, з дітьми і без дітей, з села, і з міста, вони мають різні цінності, освіту, різний соціальний досвід і горизонти очікування. Проте в масовому дискурсі у нас найпоширеніший образ – нещасної, натрудженої матері-емігрантки, яка годує своїх, уже часто 35-40-літніх дітей, пересилаючи їм гроші з-за кордону. Найчастіше ми бачимо саме таку репрезентацію жіночої міграції (у 1990х – це була жертва сексуального насильства), і інколи у мене таке враження, що цей образ – як пастка, він не змінюється роками, з нього ніяк не можуть вийти ні в парламенті, ні в регіональних (а часом і столичних) медіях. І водночас жінка часто звинувачується у тому, що вона покинула своїх дітей, яких називають соціальними сиротами. Мені от завжди хочеться запитати: а де батько? Де батько цих дітей і де партнер цієї жінки?

У тих випадках, коли український уряд (різних каденцій) «не оплакує» матерів або не звинувачує їх у тому, що вони погано доглядають дітей, – він рахує гроші мігрантів. Тобто інший основний контекст, в якому ми чуємо про міграцію – це кількість коштів, які українські трудові мігранти перераховують з-за кордону в Україну (перекази, до речі, вищі, ніж всі іноземні бізнес-інвестиції в країну – уже кілька років поспіль). Ще один вимір – «а давайте заборонимо їм всім виїжджати, і таким чином зупинимо міграцію». У 2013 році був прийнятий перший закон про зовнішню трудову міграцію, а цього року з’явилася чергова концепція міграційної політики до 2025 року. В цих двох документах нема чоловіків і жінок, нема батьків і матерів, нема дітей. Є лише «мігранти», без будь-якого розрізнення, а стиль міграційної концепції дуже нагадує поліцейський устав. І знову ті самі формулювання, ті самі підходи, те саме бачення не людей, а носіїв ресурсу. При цьому уряд досі не вирішив ключових проблем соціального і правового захисту українців в країнах перебування. А, йдеться, нагадаю, про мільйони людей.

Хто міг би бути тут агентом змін? По-перше, соціологи та антропологи: увага до макрорівня, здійснення якісних досліджень в темі міграції дасть нові результати, а відтак нові теми для дискусії. По-друге, журналісти, які готові до нових ракурсів у темі, а не лише переливання пустого в порожнє. По-третє, світлі голови в українському економічному, освітньому і культурному неурядовових секторах. По-четверте, самі мігрантки і мігранти, чоловіки і жінки, які будуть активніше протестувати проти наявних медійних репрезентацій і того сприйняття міграції, яке нав’язується їм урядом.

Українська міграція є частиною глобальних процесів, ми не можемо її зупинити, навіть якби хотіли. Зараз, після 2014-го року, триває нова хвиля еміграції, і це переважно люди, які їдуть в ЄС і США за освітою та новими можливостями. Минулого року, ЄС видав найбільше перших дозволів на працю саме українцям – майже 500 тис. дозволів. Якщо ми хочемо, щоб люди перестали їхати, варто дбати про економіку, якість освіти, але це уже настільки очевидно, що навіть не хочеться уже повторювати».

Вистака мандруватиме містами України: незабаром вона буде у Львові, Луцьку та Новограді-Волинському, організатори отримали запрошення й з Запоріжжя, Дніпра та Харкова.

Вела бесіду Тетяна Гордієнко

— Читайте также: Истории успеха украинок, открывших свое дело благодаря миграции