Франческа Меландрі: «Жінка не відчуває дискримінації, доки «знає своє місце»

Коли принцеси-хлопчиська стають до бою

На Книжковий Арсенал цього року завітала Франческа Меландрі, сценаристка і письменниця, авторка трьох успішних романів, останній з яких номіновано на Премію «Стрега» — найпрестижнішу літературну нагороду Італії. Як сценаристка Меландрі створила один з найулюбленіших серіалів 1990-х років — «Фантагіро, Або Печера Золотої троянди», головна героїня якого, принцеса-хлопчисько, стала рольовою моделлю цілого покоління жінок не тільки в Італії. Ми зустрілися із Франческою та поговорили про те, що змінилось у її житті, коли вона почала писати книги, про покоління жінок, що розбивають стіни, та про казковий «empowerment».

Про дискримінацію

Жінка не відчуває, що її аж надто дискримінують, доки «знає своє місце». Коли я працювала сценаристкою, я була в тіні. Адже мало хто замислюється, що те, що ви бачите на екрані, — це продукт роботи сценариста, перш за все. Але коли ти стаєш письменником, тим більше — автором романів певного типу: тих, що намагаються розповісти історію твоєї країни, філософських, історичних, скажімо, інтелектуально амбітних, у цей момент ти піднімаєш свою планку і тоді починаєш відчувати тиск. Ти залишила «своє місце» і піднялась туди, де «грають по-серйозному». Особливо я це відчула з моїм останнім романом, «Вірна кров» (Sangue giusto), у якому йдеться про дуже важливі для моєї країни теми, дуже болючі теми. І час від часу я відчувала таку зверхність з боку рецензентів-чоловіків (мушу сказати, що насправді я отримала багато схвальних рецензій і від чоловіків, і від жінок, але відгуки зверхні — тільки від чоловіків). Ось нещодавно під час презентації один журналіст запитав мене: «Ви — автор-жінка: чому ви зробили своїм головним героєм чоловіка? Кажуть, що письменниці-жінки не здатні розкрити особистість чоловіка, ви згодні?» Я відповіла йому: «Ви задавали таке питання автору-чоловіку, головним персонажем книги якого була жінка? І якщо ні, то подумайте чому!»

Про рольові моделі

Мені було трохи більше двадцяти років, коли я написала сценарій серіалу про принцесу Фантагіро («Фантагіро, або Печера Золотої троянди», 1991). Ви мусите знати, що «Італійські казки», які зібрав Кальвіно — це моя книжка-тотем. Це перша книжка, яку я прочитала самостійно, після абетки, звісно, в мене й досі є ще та сама книжка з мого дитинства, вона вже геть стара, але вона дуже важлива для мене. Я у родині була молодшою з трьох доньок, а у казках часто були сюжети про трьох сестер: одна гарна, друга ще гарніша, а третя — прекрасна, як сонце. Або: одна розумна, друга ще розумніша, а третя — мудріша всіх на світі. Звісно, що я дуже любила ідентифікувати себе з цими трьома фантастичними сестрами. Не дивно: народні казки часто розповідалися жінками і були інструментом певного  «empowerment». Принцеса Фантагіро з казки Кальвіно теж була третьою донькою, але вона була не тільки гарна й розумна, найголовніше — вона хотіла робити «чоловічі» справи, без того, щоб відмовлятись від того, щоб залишатись жінкою. У цьому я впізнавала себе. Коли я написала перший короткий сюжет у три-чотири сторінки і запропонувала його телестудії, його прийняли — це були 1980-ті роки, коли для молодої дівчини такий кар’єрний стрибок був неможливий, навіть якщо я якийсь досвід роботи вже мала. У сценарій, який вийшов з тих кількох сторінок, про принцесу-хлопчиська, яка любить читати, я додала багато про саму себе в дитинстві. Коли ми всією родиною дивилися цей серіал вперше по телебаченню, батьки й сестри жартували: «Ми вже десь це бачили!» І якщо ця моя робота допомогла молодим дівчатам стати тими, ким вони хотіли бути, не дозволяти іншим казати, якими бути, то я дуже тішуся з цього. В Італії на презентації моїх книжок завжди приходять дівчата, яким вже 30+ і дякують за те, що я познайомила їх з Фантагіро. І я дуже щаслива чути це.

Про сина і дочку

У мене син, якому 25 років, і дочка, якій 21. Обидва вони живуть самі, та ще й у іншій державі, у Німеччині. Для мене відносини з сином і дочкою — різні, особливо цю різницю видно з початку пубертату. Звісно, змінились фізичні стосунки з сином, тому що коли у «дитини» починає рости борода, а нога стає 46-го розміру, то як раніше цьомати його вже не виходить. Зараз він дорослий чоловік, йому майже 25 років, у нього є дівчина, яку і я люблю. Тобто у цьому фізичному сенсі я зробила крок назад с сином. А от з дочкою ця ніжність ніколи не припинялася. У чому я мала застосовувати різні підходи у вихованні дочки і сина, то це не у повазі до правил, бо у моїх дітей завжди ставало розуму прийняти мій здоровий глузд, а, наприклад, у правилах безпеки пізно ввечері. На жаль, світ такий, який є. Молодим дівчатам подобається почуватися гарними, бути сексуальними, вдягатися певним чином, моїй дочці це теж подобається, тому я кажу їй: роби це, але у місцях, де ти у безпеці. Я раджу їй узяти одяг для вечірки з собою, натомість їхати у метро у «нормальній» одежі. Звісно, що дівчина має право вдягти коротку скільки завгодно спідницю, але до неї протягнуться чиїсь руки. Без варіантів. З мого боку це не наказ, а порада. Щодо партнерів моїх дітей я не відчуваю ревнощів, але думаю, що якби я знала, що моїх дітей ображають, що їх партнерами є недобрі люди, тоді б я не мовчала. Але на щастя, мої діти обрали собі дуже славних партнерів, яких я щиро люблю, і які стали частиною родини.

Про жіночий рух

Я думаю, що Ева, головна героїня роману «Ева спить«, — дуже сильна жінка, яка у своїй складній ситуації зробила найкраще, що було можливим. Вона належить до того покоління жінок, які повинні були розбивати стіни, аби досягти своїх цілей, заплативши за це дуже високу ціну. Ціною сили цього покоління жінок часто ставала самотність. При цьому треба пам’ятати, що вони боролися не тільки за себе, а й за краще майбутнє своїх дочок. З приводу того, як я бачу жіночие питання у сучасному італійському суспільстві, то тут я за звичай утримуюсь від різких суджень, бо наше суспільство дуже різноманітне. І зараз суспільство прийшло у рух. Звісно, сьогодні ми стаємо свідками регресивної хвилі у політиці, і я б хотіла подивитися на те, що робитимуть молоді дівчата, тому що мова йтиме про їх права, в першу чергу. Чи вони мовчки дозволять політикам забрати свої права? Думаю, що за цими спробами політиків обмежити наші свободи прийде нова хвиля фемінізму і вона неможлива без підтримки чоловіків-феміністів. На щастя, вони є, особливо серед молоді. Реакція багатьох чоловіків, особливо молодшого покоління, на рух #MeToo підживлює у мені цю надію. Вони розуміють, що таке рівність. Що вона вигідна всім.

Вела бесіду Тетяна Гордієнко

Фото Тетяни Касьян та з архіву Франчески Меландрі

— Читайте також: Дорж Бату: «Коли жінка не може вільно обирати, якою їй бути і чим займатися – це середньовіччя»

Мы в Facebook