Анна Шаригіна: «Навіть дитині зрозуміло, в якій гомофобній країні ми живемо»

Материнські міркування після КиївПрайду

Поширеними страхами та аргументами проти КиївПрайду у матерів є те, що діти це побачать і стануть геями, що вони ще нездатні осягнути свою орієнтацію, що взагалі поза бінарною системою «чоловіче/жіноче» більше нічого не існує. Чому це не так, розповідає Анна Шаригіна, директорка КиївПрайд, лесбійка, мама гетеросексуального сина. 

Звідколи я вперше почула аргументи проти «гей-параду», я зрозуміла, що drag-queen знаходяться за межею нашого страху та готовності толерувати ЛГБТ-рух.

Звідколи я вперше відвідала гей-клуб, я зрозуміла, що drag-queen – це символ свободи та емансипації ЛГБТ.

Drag-queen зазвичай визначають як чоловіків, які вбираються в жіночі образи для створення перформансу. Особисто для себе я відрізняю два типи таких артистів/артисток. Дехто з них довго навчається макіяжу та стилю і говорить, що саме у них жінки повинні повчитися бути «справжніми». Інші — мають на меті висміювання стандартів краси, які висуває суспільство до жінок. Останні виглядають, як на мій смак, найбільш яскраво та захопливо.

Але, з того моменту як Кончіта Вюрст «посміла» додати на Євробаченні до цілковито жіночої експресії суто чоловічий атрибут (бороду), на мій погляд, сталася й емансипація Drag-queen. Тепер вони вже не стримані нічим у своїй гендерній пародії.

У 2015 році вперше до публічного заходу КиївПрайду доєдналися троє drag-queen. Вони були вражаючі та мовчазні і відмовлялися навіть говорити привітальне слово, але нам вдалося їх вмовити. Я бачила як люди реагували в залі, де проходила Церемоній Відкриття. Геї, лесбійки, бісексуальні та транс-люди, знайомі із субкультурою ЛГБТ, сприйняли це по-різному. Дехто навіть із засудженням – мовляв, drag-queen змальовують ЛГБТ-спільноту як ненормальних збоченців.

У 2016 році ми запланували кілька їхніх виступів під час заходів прайд-тижня, а уже в цьому році на Марші КиївПрайд були представлені 5 прекрасних «королевських» образів на машині. Ми вважали такий крок стратегічно важливим для того, щоб люди власними очима побачили: ЛГБТ-спільнота є, лесбійки, геї, трансгендери, бісексуали/ки — інші, у них є своя субкультура, і їй повинно бути місце у міському просторі України.

Drag-queen зазвичай вважають уособленням гомо-зла, побачивши яке вперше, дитина обов’язково припинить бути гетеросексуальною та захоче змінити стать. Принаймні, саме так я розумію аргумент «ето же будут відєть дєєєєтіііі»

На щастя, спочатку я познайомилася із культурою королев у клубі, потім трохи досліджувала теорію, потім стала мамою і зробила камінг-аут лесбійки, а вже потім була зачарована розкішними образами на Монреальському та Кьольнському прайдах. «На щастя», бо я мала ті самі аргументи – те що, я усвідомлювала себе лесбійкою не робило мене більш толерантною до ЛГБТ. Я так само відтворювала усі ті аргументи типу «нас ніхто не пригнічує», «в своїй спальні я можу все що завгодно», «все залежить від мене, а не від дискримінації та існуючої ієрархії в суспільстві» і, звичайно «нехай хоч всі стануть пєдіками, але якщо це утне мій син, я…».

Діти – це взагалі як найостанніша межа прийняття. Ви готові до того, щоб ЛГБТ-люди мали рівні права з усіма? Що відчуватимете, якщо пара лесбійок будуть жити в сусідній квартирі? Що буде, якщо однокласник вашої дитини зробить камінг-аут як трансгендерна людина? Якими будуть ваші відчуття у разі, якщо ваша дитина скаже, що їй подобаються люди її ж статі? Отже, я проходила весь цей шлях, аж до останнього страху – що моя дитина виявиться геєм або транс-людиною.

Я запитала себе, чого ж я боюся насправді?

  • Жахливих проблем із його здоров’ям.
  • Додаткового клопоту із документами.
  • Булінгу, знущань та переслідувань.
  • Що мене не буде поруч, і я буду відповідальна за те, що з ним сталися всі ті жахливі речі.

І тоді до мене дійшло, що насправді я хвилююся більше не за сексуальну орієнтацію чи гендерну ідентичність мого сина, а за те, наскільки привітним буде до нього його оточення, українське суспільство, державна система.

І тоді, коли малому було десь шість років, я, пересиливши себе, запитала в нього «Синку, а тобі хтось подобається в садочку? Можливо, якась дівчинка? Чи хлопчик?» І він сказав так байдуже «Та ні, мамо!», — і пішов гратися в щось, зрозуміле тільки йому.

А от, коли йому стало десять, і я поставила лише першу половину цього запитання, він мені повернув: «З міркувань толерантності, мамо, ти повинна була мене спитати: «чи подобається тобі якась дівчина чи хлопець?» «То як?», — перепитала я. «Мамо, я натурал, заспокойся!»

І я знову подумала, що навіть дитині зрозуміло, в якій гомофобній країні ми живемо, де мати має хвилюватися не тільки про те, що сина відправлять на війну, що він буде нещасний або захворіє, а іще й через його сексуальну орієнтацію чи гендерну ідентичність.

Четвертий рік поспіль я разом із декількома іншими дуже сміливими людьми беру участь в організації КиївПрайду. І я ладна залучити щонайбільше ненасильницьких способів взаємодії із суспільством, аби припинити хвилювання багатьох матерів.

Фото: Таня Довгань, Наталка Дьяченко

— Читайте також: Анна Шарыгина: «Термин «лесбиянка» по-прежнему остается ругательством»

Мы в Facebook