Гіркі жнива: Наталія Дзюбенко-Мейс про життя з шукачем правди про Голодомор

Книги, дослідження та боротьба за українців американця Джеймса Мейса

Четверта субота листопада — День пам’яті жертв Голодомору. Ввести традицію запалювати свічку в цей день запропонував американський та український історик Джеймс Мейс у 2003 році. Саме завдяки його дослідженням світ дізнався про Голодомор в Україні. Ексклюзивно для WoMo вдова та соратниця Джеймса Мейса, публіцист, прозаїк, поет, автор численних досліджень з проблематики Голодомору та історії України, Наталія Дзюбенко-Мейс розповіла про життя зі своїм видатним чоловіком.

У 1986 – 1987 роках Джеймс Мейс був виконавчим директором комісії дослідників (юристів та істориків) при Конгресі США, які повинні були дати оцінку Голодомору 1932 – 1933 років. Саме він займався написанням звіту комісії. У 1993 переїхав зі Сполучених Штатів у Київ, де одружився з Наталією Дзюбенко, викладав у Києво-Могилянській Академії, редагував газету «День». Джеймс Мейс працював над проектом створення книги Роберта Конквеста «Жнива скорботи» — однієї з перших історичних праць про Голодомор, яка вперше побачила світ у 1986 — в часи, коли не тільки в колишньому Радянському Союзі, а й у багатьох країнах Заходу не визнавали навіть сам факт Голодомору 1932 — 1933 в Україні.

Чи була історія, зокрема тема Голодомору, вашим спільним с паном Мейсом інтересом?

І спільним, і, правду кажучи, основним. Саме ця тема нас познайомила і об’єднала. Я була редактором Народної книги-меморіалу «Голод: 32-33». Тисяча свідчень очевидців, списки, документи, коментарі. Так масштабно ця тема піднімалася вперше в Україні та й виходила ця велика книга майже підпільно. Я намагалася ні з ким про неї не говорити і не ділитися проблемами, які виникали. Хіба що зрідка скаржилася Любі Голоті, яка тоді працювала у видавництві, що морально важко. Вона підбадьорювала, як могла. Але це була не вся правда. Було не просто важко – було нестерпно і страшно. Хтось розгорне книгу, прочитає пару сторінок, здригнеться. І — до наступного разу. Мені доводилося по кілька разів читати тексти, звіряти списки, вдивлятися у фотознімки людей, які згоріли у пекельному вогні голодомору. І неабияк страждати від невисловлених питань. Як? Чому? За віщо? Панорама вселенського пекла жахала, але не давала відповідей. Упорядники Володимир Маняк і Лідія Коваленко знагле пішли з життя, книга зажила своїм непростим життям, важко пробиваюсь до читача. Я перейшла на журналістську роботу, але в газеті, де я працювала, на тему голодомору було накладено жорстоке табу. І було враження, що я залишилася сама на цілому світі зі своїми запитаннями на цьому гіркому полі болю. Саме тоді я зустріла Джеймса Мейса – американського ученого, виконавчого директора Комісіі Конгресу і Президента США по вивченню Великого Голоду в Україні. Зустрілися ніби випадково, на письменницькій вечірці, я туди заглянула з торбою, поспішала на потяг, мала їхати додому, на Львівщину. Ми проговорили вечір, ніч і кілька наступних днів. Більше ми не розлучалася. До батьків у селі я звісно невдовзі поїхала, але уже не сама.

Голодомор – це важка тема. Як занурення в цю проблематику впливало на життя вашої родини?

Ми були чудною родиною. Наших розмов не розуміли ані діти, ані друзі. Я поетеса, і асоціативне мислення в мене в крові. І воно ж було, як не дивно, його органікою. Ми перестрибували з теми на тему, оминаючи деталізацію, — така химерна словесна плетенка. Це згодом нам дуже допомогло в роботі над його статтями, він надиктовував основні теми, вказував на джерела і чимало залишав на мій розсуд ані скільки не сумніваючись, що я його зрозуміла. Ми наче перетворилися на одну людину. Але в такому симбіозі багатократно помножуються і емоційні перепади, які при опрацюванні такої теми, як Голодомор, пережити непросто. Було багато болю. Багато проблем. Двері в американські виші для нього були наглухо закритими. Це була професійна ціна, яку він заплатив за роботу очолюваної ним Комісії американського Конгресу і Президента США по вивченню Великого Голоду в Україні. Глухе мовчання увідвовідь отримав Джеймс на свою працю і з боку західних вчених та, зрештою, і від України. Діаспора на нього молилася, але всіх її зусиль було замало, щоб влаштувати «одинокого Джіма» на роботу у багатій Америці, чи на Заході. Його незалежна позиція призвела до того, що він практично був викинутий на узбіччя наукового процесу навіть тут, в Україні. Йому звісно пощастило, що він знайшов своїх колег, однодумців в газеті “День”, проте масштаб його особистості явно потребував більшого самовираження. А сам він, як людина, потребував набагато більшої опіки і захисту, які могла дати йому я…

Як це було для вас – жити з людиною, місія якої шукати правду, відстоювати її? Не накопичувати капітали, статки, статусні маркери, а бути шукачем правди?

Яким був Джім? Надзвичайно життєрадісним, дотепним. Любив американську рок-музику і українські хори. Любив, коли я читала поезії, особливо Шевченка. Знав напам’ять багато творів Шекспіра. Захоплювався природою України. Був зачарований вродою українських жінок. Насолоджувався прогулянками по Києву, вважав його найкрасивішим містом на землі. Був співчутливий до людського болю – це чи не найголовніша риса його характеру. У своїх статтях, виступах був надзвичайно акуратним і самосвідомим того, що він – американець. Ні на чому не наполягав, нікого особисто не критикував. Як правило писав про проблему, справу, викладав свої думки, а емоцій він не гамував тільки тоді, коли не погоджувався з політикою США. А це було нерідко.


Він був легкою, ніжною, інтелігентною людиною. Українського побуту він не розумів і не хотів розуміти. Його не цікавило що він їсть, скільки спить, що йому болить, як одягається. Статті, переклади, листи, лекції, виступи. Це було його життя. Решта лягало на мої плечі. І це той випадок, коли б я і не посміла в чомусь йому дорікнути, усвідомлюючи який немислимий тягар він клав на себе.

Лекції в Києво-Могилянській Академії, Міжнародному християнському інституті, редагування англійського варіанту «Політична думка», дні і ночі у «Дні». Його працездатність була безкінечною. А ще постійні звернення то з тієї, то з іншої організації з проханням допомогти, перекласти, здебільшого це була його гуманітарна допомога, він не отримував ні шеляга за свої безкінечні виступи на різноманітних конференціях, за розробки проектів, документів, рецензій, передмов. Коли ми придбали комп’ютер і Джеймс отримав доступ до Інтернету, я полегшено зітхнула. Нарешті Джеймс отримав можливість працювати дома, під моєю опікою. Де там! Джеймс отримав доступ до світу. Бувало за день він отримував до сотні листів – США, Канада, Бразилія, Польща, Вірменія, Турція, «Аль Джазіра», Париж, Будапешт, Хорватія… Його листування було всеосяжним. Я мріяла про вихідні, коли нарешті можна буде виїхати на природу, чи бодай примусити його просто виспатися. Я кілька разів спробувала відмикати в п’ятницю телефон, але мої хитрощі Джеймс швидко розкусив. В суботу він як правило щось мене просив купити в магазині, а коли я поверталася, то заставала чергового гостя, іноді їх було до трьох десятків — студенти, приїжджі з Заходу, бельгійці, німці, американці. Розмови, як правило, тривали годинами. Звичайна картина — Джеймс, обкладений рукописами, сидить на підлозі посеред кімнати, а довкола чотири десятки студентів на підлозі, дивані, кріслах, подушках. На мої докори Джеймс корчив по дитячому ображену гримасу і було видно, що йому аніскілечки не соромно. Натомість він починав чергову розмову і його треба було уважно слухати, підтримувати розмову, він не просто не терпів, коли я щось пропускала повз вуха, він буквально шаленів через мою неуважність. Він не міг і не хотів себе поберегти.

Чому важливо сьогодні запалити свічку у вікні?

Свічка, яку простягнув нам Джеймс Мейс, – не лише згари минулого, тріпотіння спогадів. Це також прорив через біль, муку, самоспалення. І це також постулювання законів – не фізичних, а інших, вищих – законів любові, які втілено в його ідеї «Свічки у вікні». Він вважав, що Голодомор спричинений багатьма чинниками – економічними обставинами, міжнародною ізоляцією, політичним волюнтаризмом, врешті самою філософією, яку сповідувала партія влади і її керманич Сталін. І його страшний діагноз про українське суспільство як постгеноцидне ґрунтується на точному знанні історії і реалій сьогодення, які фактично детерміновані тоталітарним минулим. Звичайно ж, Джеймс Мейс не закликав до революції або кривавого протистояння. Він сподівався на еволюційний стрімкий розвиток України і українців. А проте він чітко розумів, що ми маємо справу з постійною загрозою з боку північного сусіда, прихованою загрозою – військовою, територіальною, інформаційною. І явною культурною, духовною, економічною експансією. Те, що самі українці сприймали як даність, у нього, людини іншої культури, іншого виховання, викликало шалений спротив. І він був переконаний у неминучості зіткнення двох сил: української демократичної, європейськи налаштованої та проімперської, орієнтованої «назад у майбутнє», орієнтованої на тухлість російського економічного простору. Передбачав також і світоглядний розлом суспільства, не хотів його, сподівався, що через просвітянські програми, зусилля національно-демократичних сил можна уникнути його, але не міг не передбачити, до чого призведе програш у інформаційній війні з Росією. Бувши західною людиною, приймаючи цінності демократії, Джеймс Мейс, тим не менш, вважав, що найголовнішим є зараз духовне будівництво народу, як протидія накопиченню темних сил і темних енергій. І тільки пам’ять може протидіяти тотальній лоботомії, розпаду людського духу. Тільки пам’ять, хоч би якою болючою вона була, може зупинити безумство воєн і ненависті. Пам’ять, за своєю природою, гуманізує і олюднює суспільні процеси. Гуманізує людину.

Які книги пана Мейса є зараз актуальними, адже він ще тоді описав основні проблеми українського суспільства та вказав шлях до їх подолання?

Я не є сторонній спостерігач. Не мені давати оцінки працям Джеймса Мейса. Для мене усі його книги є безцінними, а усі його статті – гостро актуальними. Найбільше я люблю книгу, котра нині готується і про яку поговоримо іншим разом. Його докторська дисертація про національний комунізм в Україні. А маємо ми на сьогодні Рапорт Американському Конгресу і три томи свідчень очевидців, які перевидані видавництвом «Києво-Могилянська академія», «Ваші мертві вибрали мене» — надважлива книга газети «День». Ну і звісно остання «Україна: матеріалізація привидів», видана видавництвом «Кліо», яка уже зібрала чималий урожай премій і нагород.

А що говорив пан Мейс про те, чому на Заході ігнорували Голодомор? Чому Захід дозволив це?

Це розлога тема. Але якщо коротко, то російська історіографія віками працювала над створенням загальноруської схеми історії великоросійської держави як єдиного потоку, єдиного процесу. Український історик Михайло Грушевський стверджував, а з ним погоджувались російські історики О. Прєсняков і М. Любавський, що така схема в принципі неможлива, оскільки неправильна. Визнати, що Київ – українське місто, означає визнати, що історія Росії залишається без свого початку, і так звану російську ідею слід піддати значній модифікації і трансформації. За вкоріненим у середовище російських інтелектуалів переконанням – це інтелектуальна і політична катастрофа з далекосяжними наслідками. Як знову і знову повторював Джеймс Мейс услід за В. Винниченком, російська демократія закінчується там, де починається українське питання. А Захід боїться самоізоляції Росії, краху надій на її демократизацію і здійснення реформ, тому з такими труднощами повертає голову до України. Це не просто хибна позиція, це політичний глухий кут, за який Заходу доведеться дорого заплатити в майбутньому. Сильна, незалежна Україна – гарант стабільності не лише самої України, а й Росії, і Європи. Без України не буде нової русо-центричної імперії. Без України Росія змушена буде обробляти власний город, прибирати у себе в хаті, й буде не в змозі вирішувати свої проблеми через заковтування чужих земель і народів.

«Ослабити експансіоністський інстинкт пожирання, зупинити стародавнє імперське свавілля можна тільки єдиним шляхом – поверненням Заходу до проблем України, Білорусі, Молдови, загалом до проблем тих країн, які постали після розпаду СРСР. Це психологічно важко й надто невигідно для Заходу, який також шукає простих рішень для забезпечення собі благополуччя. Але простих рішень у такій ситуації немає. Тоталітаризм – смертельно небезпечна хвороба, що має стійку тенденцію до повторення і навіть інфікування сусідів. Німецький народ, незадоволений демократичним ладом у Веймарській республіці, слабкістю центрального уряду, розгулом злочинності, обрав шлях, який призвів до загибелі мільйонів самих німців. Демократія має свої обмеження і слабкі сторони, але вона, все ж, дає історичну перспективу, якої немає або дуже мало в деспотичних, авторитарних і тоталітарних суспільних системах. Демократія в Україні – це значною мірою демократія в Росії, це історична перспектива для самого Заходу. Сьогодні європейські політики, усунувши з надзусиллями зі своїх теренів блукаючого, страхітливого комуністичного привида, заспокоїлися і занурилися у власні економічні проблеми, й передусім стурбовані тим, аби розростання Європейського Союзу не призвело до фінансових та економічних катаклізмів. Їхні побоювання небезпідставні. Проте коріння майбутніх негараздів приховані аж ніяк не там. Закостеніння, застиглість форм суперечить самій ідеї об’єднаної Європи як мобільної, відкритої структури. Обмеження уже на початковій стадії переформатування європейського простору, бюрократичний консерватизм, перебирання на себе численних і надмірних регулятивних функцій – все це несе значно більшу загрозу для об’єднаної Європи, аніж залучення до своєї орбіти нових держав, нових націй, чия пасіонарність, творча енергія надаватимуть стимул європейському двигунові. В іншому разі наростання проімперських амбіцій Росії, інерція давно уторованого нею шляху призведе до матеріалізації на кордонах Європи старого, добре знайомого імперського привида, голодного на нові землі, нові народи, для якого навіть економічна потуга Європи матиме значення лише до тієї міри, до якої можна відкусити що-небудь від того пирога», – застерігав Мейс.

Розкажіть про нову книгу Мейса «Україна: матеріалізація привидів».

Минув рік з часу появи книги Джеймса Мейса «Україна: матеріалізація привидів», яку я упорядковувала. Вона уже живе своїм, окремим від мене, життям. Всевидющий Інтернет дає змогу відстежувати численні посилання на статті, вміщені в ній. Іноді натрапляю на авторські публікації, куди вмонтовано прямі цитати з книги, без посилань на Джеймса. Але коли хапаюся на перо, аби запротестувати чи дорікнути автору, пригадую слова Джеймса «плагіат – найкращий комплімент». Таке відбувалося і за його життя і він спокійно, з гумором до цього ставився. Аби працювала думка, особиста слава для нього мало що важила. Готуються кандидатські й докторські дисертації, які ґрунтуються на статтях цієї книги. Та найголовніше, що активно відпрацьовується його концепція постгеноцидного суспільства не на рівні констатації, а глибокого проникнення у його філософію.

Вела бесіду Тетяна Гордієнко

Фото з архіва Наталії Дзюбенко-Мейс. Фото на головній сторінці: кадр з фільму «Гіркі жнива»

— Читайте также:  WoMo-книга: Українки в ГУЛАГУ. Вижити значить перемогти

Мы в Facebook