Дитячі образи: Чи є батьки причиною наших нещасть?

Відповідає психологиня Мануела Шлаффке

Нерідко ми шукаємо причини негараздів у житті та психологічних проблем у своїх дитячих стосунках з батьками. «Я сварюся з чоловіком, тому що батько мене не обіймав» або «Моя деспотична мати зруйнувала мою самооцінку». Але чи дійсно ми можемо звинувачувати батьків у наших проблемах? Відповідає психологиня Мануела Шлаффке.

Сутінки богів

Маленькі діти часто бачать своїх батьків як всемогутніх богів: вони завжди праві й всемогутні. Цей початковий етап обожнювання — еволюційний інструмент, якщо діти ставили б під питання заборони та настанов батьків, вони б просто не вижили. Але період цей завершується з настанням пубертату, діти починають критикувати усе, кидати батькам виклик для того, щоб отримати незалежність та право на власний простір. Таким чином, дорослішання — болісний для обох сторін процес, але сепарація — необхідний елемент для встановлення у подальшому саме здорових стосунків між дорослими дітьми та батьками.

Фрустрація з боку дітей неминуча, адже вони не в змозі задовольнити геть усі потреби своєї дитини. Наприклад, у багатодітних сім’ях, де батьки люблять всіх дітей однаково, вони все-таки неоднаково до них ставляться. А потім у дорослому житті одного з дітей може статися більше прикростей, ніж у інших, тоді він почне звинувачувати батьків. І не обов’язково за те, що його обділяли увагою. У дітей бувають різні емоційні потреби, комусь більше, ніж іншому, потрібно батьківської присутності, обіймів, слів, аби почуватися щасливим, а батьки можуть не помічати цієї потреби у додатковій увазі. Іноді батьки гіперопікають найменшу дитину, таким чином не даючи їй вирости і взяти на себе відповідальність за свої вчинки.

Чому нам важко змінити звичний для нас спосіб мислення?

Ми з дитинства виробили у себе бачення нас самих та світу навколо нас, тих людей, що в цьому світі живуть. Це бачення у певній мірі сформувалося під впливом батьків: все, що ми бачили, чули, відчували вдома, завжди впливає на наш спосіб мислення. Ми навіть цього не усвідомлюємо, а для того, щоб змінити, треба спочатку усвідомити. Але нас робить тими, хто ми є, далеко не тільки дитинство. Окрім сім’ї є вроджені риси, є наш культурний бекграунд. Але, на мою думку, навіть якщо генетика та оточення грають велику роль, відповідальність за наше життя лежить, в першу чергу, на нас самих.

Ми відповідальні за наш вибір, за наші успіхи та помилки. Іноді мені здається, що ми забагато часу приділяємо минулому замість того, аби концентруватись на «тут і зараз».

Якщо ви застрягли

У дорослому житті звинувачення батьків не дає нам зробити необхідних зусиль для виходу на новий рівень. Іноді простіше і легше звинувачувати найближчих родичів, а не нас самих, у наших помилках. Доросла людина, яка вважає своїх батьків відповідальними за її провали та труднощі, впевнена, що має право на компенсацію. Така людина прагне особливого відношення не тільки з боку матері та батька, а й з боку друзів, колег, роботодавців. Це зручна позиція: ставлення до них поблажливіше через гіпотетичну вину батьків, і ніхто не в претензії, що самі «дітки» не бажають нічого робити, аби змінитись. Багато з тих, хто звинувачує батьків, просто не готові до змін у житті. У такому разі початок терапії — це взяти відповідальність за своє життя на себе.

Для терапевта першим кроком є витягнути негативні думка пацієнта, які він прокручує в голові щодня. Одна з моїх пацієнток, наприклад, яку виховувала токсична мати, вирішила ніколи не вагітніти, навіть попри велике бажання мати сім’ю вважала, що не зможе стати хорошою матір’ю. Це тому, що низька самооцінка цієї жінки увійшла в конфлікт з її материнським інстинктом, такий конфлікт підживлює емоції страху, суму, роздратування. Супроводжуватись це може такими симптомами як головний чи шлунковий біль, відмовою від сексуального життя. Ми не можемо знати, чи зможе, чи не зможе ця жінка бути хорошою матір’ю, але терапія повинна дати людині можливість бачити інший сценарій її життя, відмінний від чорно-білого.

Роботу над власним мисленням можна провести і без терапевта, але ми порівнюємо терапію із тренуваннями у спортзалі — спочатку вам потрібен інструктор, який пояснить, які вправи треба робити. А далі ми можемо тренуватися самі. Зазвичай результати з’являються через значний проміжок часу, але є пацієнти, які швидко вловлюють суть проблеми і далі працюють самостійно. Я не рекомендую терапію всім, тому що терапія не потрібна кожному.

За матеріалами newsmavens.com

Фото: Kersti K

— Читайте також: Путь длиною в жизнь: Почему некоторые дети никогда не становятся взрослыми

Мы в Facebook