Life Abroad: Коли еміграція на користь суспільству

Соціолог про нове покоління експаток

Нам потрібні нові історії про еміграцію: правдиві і позбавлені пафосу. Cвітлана Одинець, соціальний антрополог, дослідниця української жіночої міграції з Інституту народознавства НАН України, коментує історії пятьох українок, що збудували нове повноцінне життя за кордоном.

Дочки-матері

Ці історії міграції жінок, вибрані редакцією, звучать уже з іншою інтонацією, ніж монологи жінок покоління їхніх матерів – українок, які виїхали на заробітки у 1990-ті роки у свої 45+ і до сьогодні встигли прожити за кордоном ще одне (або кілька) життів, долаючи масу випробовувань. І це дуже добре, що в українських медіа ми починаємо бачити нові історії, розказані «доньками», які уже їхали не заробляти в Західну Європу, а жити там.

Різниця у стратегіях «матерів» і «дочок» (я маю тут на увазі передусім символічний/архетипічний зв’язок між поколіннями) не так у тому, що країни еміграції стали раптом привітнішими до емігранток зі Східної Європи і тому сьогоднішнім 30-40 літнім українкам еміграція дається легше; ключова відмінність тут у різному сприйнятті життя, можливостей, які воно може давати, кращій здатності прислухатися до своїх потреб, розумінні цінності своїх власних бажань і прав, а не тільки обов’язків. Жінки, які виїжджали відразу після незалежності України – народжені у 1950-1970-х, мали зовсім інший базовий пакет цінностей, у яких вони самі найчастіше були відсутні, натомість головним було «забезпечити дітей». Це все дуже і дуже зрозуміло, бо нікому ще не вдалося обійти піраміди Маслоу.

Сьогодні, через 25 років, можемо точно сказати, що «матерям» цей неймовірний експеримент із міграцією вдався дуже добре, часто краще, ніж вони навіть уявляли собі у своїх мріях. Хоча применшувати заплачену ними ціну також не варто. Саме вони, здебільшого, забезпечили молодшому поколінню базові умови – їжу, одяг, освіту, які були під великим питанням у час економічної кризи 1990-х, та й пізніше, зрештою, також. На цьому шляху було також і багато розчарувань і негативних ситуацій, але якщо ми говоримо про колективний досвід, то їхній ривок був недаремний. Молоді жінки, чиї наративи тут можна читати, говорять про себе і про свої цілі уже значно спокійніше і ясніше, вони уже не рятують цілий світ, а намагаються раціонально окреслити горизонти можливого конкретно для них, причому відштовхуючись від свого особистого реального потенціалу. Шанси «згоріти» на цьому шляху у них значно нижчі, ніж у їхніх попередниць, хоча би тому, що вони говорять з внутрішньої перспективи, а не з точки зору колективного обов’язку.

Міграція як масовий досвід

Про міграцію, яка є масовим досвідом українців щонайменше останні 150 років, варто говорити багато, на різних рівнях і з найрізноманітніших перспектив. Бо міграція є водночас нашим і модернізаційним і постмодерним проектом, і якщо ми зуміємо правильно використовувати ті соціальні капітали, які отримуємо від наших емігрантів, – це піде тільки на користь суспільству.

Ще було би дуже добре, щоб у нашому українському кінематографі, літературі з’являлося все більше фільмів і текстів про «звичайних» людей, а не лише про «героїв» (розповісти чесну історію про життя, внутрішню драму «простих» людей у мільйон разів складніше), і, зокрема, про досвіди міграції жінок. Зараз я маю можливість переглядати шведські фільми про їхню еміграцію до Америки (яка, до речі, в часі збігається з першою хвилею еміграції українців та інших європейських народів – кінець 19 ст. – 1914 рік) і бачу, як інакше вони описують ці досвіди, і наскільки ширше, ніж тільки у тональності чорної ностальгії. Але досвід такого сприйняття їхнього колективного міграційного досвіду дозволяє загалом їм і сьогодні створювати фільми, в яких міграція розглядається в тому числі і як дорога, подорож між класами або між ідентичностями, до прикладу, саамської жінки у шведському суспільстві. Зрештою, міграція це не лише про великий шлях до іншого континенту, але і про переїзд з маленького містечка у столицю, на навчання, з якого місяць за місяцем ти починаєш повертатися іншою, а відтак всі стосунки з тими, хто залишився, переформатовуються, рухаються, течуть, змінюються, незалежно від твого великого бажання статики. Якщо ми почнемо дивитися на деталі і вслухатися в якісь дуже приватні власні переживання себе і переживання подруг, які поруч нас, ми зрозуміємо і більше, і глибше.

— Читайте также: Life Abroad: Пять украинок, ломающих стереотипы о жизни в эмиграции

Мы в Facebook