Марія Берлінська: «Ми хочемо проявити людські обличчя на цій війні, і невидимий батальйон, яким є жінки»

Презентація документального фільму «Невидимий батальйон»

12.06.2017

Щоб жінки мали рівні права та можливості з чоловіками, мало один раз прийняти закон чи постанову, мало навіть квотування – необхідна цілеспрямована, системна робота на різних шаблях суспільства. Особливо це важливо щодо представленості жінок у силових структурах та безпековому секторі, де традиції шовінізму складалися навіть не роками, а століттями. Одним з таких проектів, що має довготривалу мету – розбити стіну перепон для жінок у армії – є «Невидимий батальйон», присвячений правам жінок та гендерній рівності у ЗСУ. Але не тільки, бо «Невидимий батальйон» — це ще й документальний фільм, який знімають про українських бійчинь. Про деталі цього проекту, а також про свої враження від зйомок та плани на світовий прокат розповіли його учасниці.

Марія Берлінська, авторка і директорка проекту «Невидимий батальйон», голова ГО «Інститут гендерних програм», керівниця волонтерського «Центру підтримки аеророзвідки»

Історія «Невидимого батальйону» почалася у 2015 році. Постійно приїжджаючи на фронт, працюючи там, я помітила, що жінки на війні часто стикаються з проблемою того, що оформлені не на тих посадах, які фактично виконують. Знаменита історія – снайперів, штурмовиків, гранатометниць оформлюють швачками, кухарками. І це впливає на все – і на грошове забезпечення, і на продовження кар’єри і т. д. Тому ми зробили соціологічне дослідження і фотопроект, що став дуже важливим – він став першим і останнім на цей момент, котрий підняв цю тему дуже широко і дозволив вплинути на ситуацію. Основна ідея проекту така: чому наші жінки, які воюють, перемагають ворога, не можуть повноцінно служити, якщо вони цього хочуть? Чому наша армія формується за корупційними, а не професійними принципами? Чому мотивованим жінкам відмовляють у посадах?

Високі чиновники з Міністерства оборони на початку проекту говорили мені у вічі, що нічого не вийде. Але за півроку реального пресингу, за допомогою міжнародних і українських громадських організацій, декількох притомних народних депутатів, змусили міністра оборони розширити можливий перелік посад для жінок. Таким чином у червні 2016 року був підписаний наказ №292 «Про розширення переліку штатних посад для осіб солдатського, сержантського та старшинського складу». У МО дуже не хотіли цього робити, але їм довелось. Цей наказ означає, що снайперські та розвідницькі посади стали відкритими, жінки можуть стати водіями, інструкторами з фізичної підготовки чи фотографами, що раніше було заборонено.

Але досі для жінок закрите ВДВ, як і три четвертих посад загалом. Є багато обмежень у офіцерських посадах. Також є проблема військової освіти – жінок не дозволяють приймати у виші на військові спеціальності. Жінки, що пройшли війну і мають великий досвід, не можуть стати офіцерами, бо у них немає спеціальної освіти. Фактично ми маємо перелік військово-облікових спеціальностей, переписаний з радянських нормативів, з країни-агресора, з якою ми воюємо. Тим часом ми хочемо йти у цивілізований світ, працювати з країнами НАТО. На даний момент у армії США немає жодних обмежень по службі для жінок, включно з морською піхотою. Те саме у Ізраїлі. Сектор безпеки і оборони формується за принципом, у кого краще виходить: якщо у нього, то він займає посаду, якщо у неї – то вона.

За допомогою проекту «Невидимого батальйону», який виконується за підтримки агенства США з міжнародного розвитку через проект USAID У-Медіа, що реалізовується Інтерньюс Нетворк, зруйнована тільки перша цеглина у цій стіні. Це дуже цінно, бо без першої цеглини стіна втрачає свою міць. Моє завдання у цьому проекті – зруйнувати стіну повністю. В мене ще й прізвище відповідне.

— Читайте також: Марія Берлінська: «У війни не жіноче і не чоловіче обличчя, війна сама по собі — не людська справа»

Кінопроект «Невидимий батальйон» має три мети:

  • Задокументувати історію, що відбувається прямо зараз, показати, як воюють жінки. Дуже важливо, що героїні фільму – нефейкові люди, що реально знають, що таке обстріли, передова, бій.
  • Зруйнувати цю стіну для жінок. Мені кажуть: «Для тебе така важлива гендерна рівність, що ти хочеш загнати всіх жінок в армію». Ні, я хочу єдиного – щоб сектор безпеки і оборони формувався за принципом професіоналізму і патріотизму, і це стосується всіх. Тут не може бути ні статі, ні кольору очей, тільки освіта, тільки професіоналізм. І кіно – дуже хороший інструмент, що дозволяє доступно пояснити ці речі суспільству.
  • Третя мета для мене дуже важлива. Ми програємо інформаційну війну у світі. Через це кіно ми хочемо показати, що у нас не громадянський конфлікт, а російська окупація, вже четвертий рік. Хлопців у формі вже всі бачили, і до них звикли. А у нашому фільмі світ буде бачити, що гинуть і калічаться наші жінки, що вони воюють і перемагають російську армію. І нам не потрібна глибока стурбованість, нам потрібна реальна підтримка.

Ми хочемо робити максимально можливе охоплення аудиторії. Обов’язково плануємо показувати фільм на національних телеканалах, на вітчизняних кінофестивалях. І ми хочемо брати участь у міжнародних кінофестивалях. Якщо у зарубіжних телекомпаній буде бажання транслювати «Невидимий батальйон», ми звичайно будемо це робити. Діаспора вже цікавиться фільмом, процесом зйомок. Насправді коли фільм вийде, він буде мати ефект розірваної бомби, бо покаже те, що замовчується або показується дуже побіжно.

У фільмі «Невидимий батальйон» будуть показані живі, справжні історії. Це не будуть прості історії, це не буде кіно для розваги. Ми покажемо війну, як вона є, без надлишкової героїзації, без пафосу, це буде чесно і просто. У хвилю пафосу, ура-патріотизму, шароварщину дуже легко кинутися, коли розповідаєш такі історії. Але ми хочемо проявити людські обличчя на цій війні, і невидимий батальйон, яким є жінки.

Світлана Ліщинська, режисерка

Я из Мариуполя, а это значит, что я постоянно живу в напряжении, мониторю ситуацию и тревожусь за то, что происходит в моем родном городе. Вот вчера обстреляли Сартану. Для меня очень важно участвовать в этом проекте еще и потому, что я знаю мужчин, которые не захотели идти на войну, другие ушли с войны – кто-то разочаровался, кто-то устал. И я снимаю шляпу перед всеми, кто остался защищать нашу родину, как бы это пафосно ни звучало. Один из сюжетов, который я снимала – это история добровольцев, людей, вообще не оформленных и как бы не существующих. Они не получают зарплату, у них нет статуса УБД.

Я – не большой специалист в войне, но я увидела, что она разная. Она бывает трагической, медленной, это и мирные люди, и медики, которые спасают жизни, это и равнодушие, и усталость на фронте, это и подвиг. Война – это большая мозаика. И наш фильм касается разных аспектов страны, которая живет в ситуации войны. Мы снимали практически на передовой, причем шесть совершенно разных историй. Идет четвертый год войны, она стала рутиной, незаживающей раной в нашем обществе. Мы уже с ней смирились, как с хронической болезнью – мы с ней живем, и не знаем, умрем ли от нее или победим. «Сепар устал воевать, сепар хочет домой, сепар стал ленивым», — как говорит героиня моей истории Елена Белозерская. А наши военные уже привыкли и стали более профессиональными, и не уйдут, пока война не закончится. И в этом трагедия моей героини, потому что она приняла решение быть там до конца.

Ірина Цілик, режисерка

Я завжди думала, що буду знімати виключно ігрове кіно, але останні роки багато чого змінили. Стало очевидно, що реальність часом більш вражаюча, ніж будь-які вигадані нами сценарії, і дуже важливе завдання – цю реальність фіксувати, тут і тепер. Мені як режисеру цікаві історії різних, сильних, неординарних людей, які змінюють світ і є на своєму місці, і це насправді ніяк не залежить від гендеру, віку абощо. Тим дивніше, що в Україні у XXI столітті жінкам доводиться виборювати своє право бути повноцінними гравцями на фронті.

Мої героїні – це Андріана Сусак, бійчиня «Айдару», що пройшла чимало бойових операцій як штурмовик, але була оформлена як швачка. Друга героїня – Юлія Паєвська з позивним Тайра, дизайнерка, тренерка айкідо, а зараз – парамедик, інструкторка з такмеду, і загалом нетривіальна людина, цікава особистість. Зйомки ми проводили біля Світлодарської дуги, і цей фільм у нас проходить під робочою назвою «Дорога життя» — так парамедики називають дебальцівську трасу, якою евакуюють поранених з «передка» до госпіталів. Вся драматургія існування медиків там крутиться навколо цієї дороги, страшенно розбитої, у шрамах і ямах. Коли вивозять поранених по цій дорозі і машина підстрибує на кожній ямі, можна тільки уявити, що вони відчувають.

Аліна Горлова, режисерка

Я раніше знімала ігрове кіно, але завжди цікавилася документальним. Я не знала, з якого боку приступитися до нього і шукала свого героя. Коли я познайомилася з Якубовою Оксаною Петрівною, просто у кафе, у Києві, і вона розповідала мені свою історію, я зрозуміла – це вона, моя героїня. І ми домовилися, що вона підпускає нас близько до себе, а ми через її особистість розкриваємо проблему, що існує у нашому суспільстві – це реабілітація людей, які пройшли війну. Оксана Петрівна протягом трьох років майже без відпочинку працювала на посаді заступника командира батальйону по роботі з особовим складом. Як вона сама каже, вона і приймала нових людей, і проводжала, коли вони вмирали. Я зрозуміла, що ця жінка взяла на себе дуже багато болю, і зараз їй потрібна реабілітація. Ми знімаємо цей процес, і головне питання полягає в тому, чи готове наше суспільство приймати людей, що повертаються з війни. Я думаю, що ні.

Реабілітація проходить в одному із санаторіїв Міністерства оборони, і я бачу, це не секрет, що насправді наша система реабілітації не готова до таких людей, як Оксана Петрівна. Нам дуже потрібні реформи саме в цьому напрямку.

Олена Білозерська, бійчиня, доброволець, воює у складі Української добровольчої армії

Думаю, вже всі зрозуміли, що ця війна – надовго, і тому до неї треба ставитися, просто як до роботи, яку треба виконувати якісно і без зайвого пафосу, причому пам’ятаючи про те, що війни виграються не під плачі, а під марші. Сподіваюсь, що моя історія стане життєствердною, адже вона про наше щоденне життя, роботу на війні. Якщо говорити про дискримінацію, то я не маю морального права казати про утиски саме жінок, адже ми всі, і жінки, і чоловіки, знаходимося в однаковому положенні – без статусу УБД, не оформлені, без жодних пільг. І якщо я й бачила дискримінацію, але не на рівні наказів, а у побутовому плані.

Особисто я вважаю, що не можна щось забороняти людям на підставі статі, кольору очей і так далі. Я проти того, щоб жінок масово заохочували служити в армії, проти квот в у військовій сфері, але так само я проти того, щоб людині заборонялося виконувати будь-яку роботу, включно з командирськими, бойовими посадами, на підставі того, що вони жінки. Так не повинно бути.

Фото: Клеопатра Анфьорова. Афіша: Ілля Стронговський

— Читайте також: Мария Берлинская: «У війни не жіноче і не чоловіче обличчя, війна сама по собі — не людська справа»