WoMo-книга: «Мій дідусь був черешнею», Анджела Нанетти

[…] Отже, коли народилася мама, дідусь пішов до села і повернувся з парою золотих сережок для бабці і з саджанцем черешні. Потім вийшов на город, викопав ямку, вкинув туди трохи теплого перегною і посадив деревце. А тоді взяв складаного ножа, розжарив його на вогні до червоного і вирізав на тоненькому ще стовбурі ім’я Феліче, тобто “Щасливий”. Маму назвали Фелічітою, і дідусь вважав, що черешневе деревце має називатися якось подібно. Але бабця зауважила, що черешні ім’я Феліче не дуже пасує, і тоді дідусь вирішив, що зватиме її Фелічія. На тому й зупинилися. Деревце мало три гілки, а навесні, коли мамі виповнилося сім місяців і в неї прорізалися чотири зуби, зацвіло – на ньому з’явилися чотири квітки. Відтоді мама з черешнею росли разом. Їх двоє та дідусь із бабцею – оце й була сім’я.

Щоб у цьому переконатися, досить було переглянути альбом із фотографіями.

На першій знимці бабця Теодолінда піднімала догори семимісячну маму. Правда, знаменитих чотирьох зубів тут не було видно. Дивлячись на цю фотографію, я завжди думав про те, що бабця Теодолінда пречудово почувалася б на рингу у суперважкій вазі. Вона була ще молода і не така повна, як за моєї пам’яті, але руки вже тоді мала вдвічі товщі, ніж у бабці Антоньєтти. А що вже казати про груди! Вони у бабці Теодолінди були такі великі і м’які, що коли я потрапляв до неї в обійми, то ніби з головою пірнав у пухову подушку. Хотілося вмоститися там і тихесенько спати собі хоч би й ціле життя.

Це – найкраще, що я пам’ятаю про бабцю… а ще її запах, анітрохи не подібний на смердючі парфуми бабці Антоньєтти, більше схожий на те, як пахла після ванни мама. Бабця казала, що вся штука тут у милі, звареному вдома за таємним рецептом, який їй дала одна відьма, і я вірив, бо вона так відрізнялася від інших жінок, що від неї можна було чекати чого завгодно.

На тій першій в альбомі знимці біля бабці була також Фелічія – черешня-дитинча, заввишки вже десь така, як сама бабця. Дідусь казав, що Фелічія, коли він її посадив, мала три роки – якраз той вік, коли добре бавитися разом. На іншій фотографії видно було маму на гойдалці, підвішеній до найтовстішої гілки черешні, яка тим часом вже випустила тих гілок багато. Якось дідусь попідрізав їх, і тоді Фелічія мала такий вигляд, ніби сильно змерзла. Але коли я сказав про це дідусеві, той лише посміхнувся: “Ні, рослинам це тільки на користь, так вони стають міцнішими”. І справді, на знимці, зробленій у мамин сьомий день народження, Фелічія вже виглядала справжнім деревом, і мама сиділа верхи на якійсь гілці, гойдаючи в повітрі ногами. […]

***

Книга «Мій дідусь був черешнею» Анджели Нанетти была отмечена многочисленными литературными и книжными премиями, она вошла в международный каталог «Белые аисты» и была переведена на более, чем 20 языков.  Вот и Видавництво Старого Лева предлагает читателям украинский вариант: уже с марта книгу можно будет найти на полках магазинов.

Эта книга для совместного чтения с детьми младшего и среднего школьного возраста — о потере близких, об истинах, о связях между поколениями и отношениях в семье. Рассказ ведется от имени мальчика, чей дедушка — необычайный человек, он слышит дыхание черешни и понимает то, что неведомо остальным. Дерево здесь выступает символом жизни, с начала оно растет вместе с мамой герой, а потом с ее сыном. Несмотря на физическую потерю родных людей, оно напоминает нам, что на самом деле никто не умирает, пока мы любим своих близких и помним о них.

Иллюстрации к книге создала талантливая украинская художница Анастасия Стефурак, ее стиль сложно не узнать: герои имеют общие черты, а колористическое решение выполнено в бирюзово-вишневых тонах, как и в других ее работах «Йорґен+Анна=Любов», «Невгамовна Кейті» і «Кейті у школі».

По материалам: chytomo.com