Оксана Линів: «Якщо ти опановуєш професійні критерії на високому рівні, то диригування не залежить від статі»

Другого березня у Київській філармонії буде давати концерт чудова диригентка Оксана Линів – разом з камерним оркестром «Київські солісти» та вокалістами Сусанною Чахоян та Віктором Андрійченком. Оксана Линів – представниця «нежіночої» професії, адже не дивлячись на всі успіхи жінок у музиці, до гендерної рівності серед диригентів ще дуже далеко. Навіть у Європі, де Оксана працює, адже вона нещодавно стала головним диригентом оркестру та хору опери Граца в Австрії. Про роботу диригента, українські проекти та гендерний баланс у музиці ми й поговорили з пані Оксаною.

Коли ви востаннє стикалися з гендерними стереотипами?

Це відбувається весь час, бо моя професія якраз показова: як тільки стереотип ламається, багато в кого виникає несприйняття або дуже велике зачудування, як так можливо, що жінка стає диригентом. Хоча ця професія – така ж сама, як і інші.

Я б не сказала, що Україна сильно програє Європі в гендерному питанні. Зараз складається краща ситуація, і багато колективів мають жінок-диригентів – це і Наталя Пономарчук, художній керівник і головний диригент Академічного симфонічного оркестру Дніпропетровської філармонії, і Алла Кульбаба, що диригує в Київській опері, і Ірина Стасишин, диригент-постановник Львівської опери. Якщо порівнювати ситуацію з Німеччиною, то у процентному відношенні у нас більше жінок-диригентів. Там більше ста оркестрів і філармоній, а жінок-диригентів менше 2%. Дуже цікаво, що останній круглий стіл Міністерства культури Німеччини, куди мене також запросили бути доповідачкою, якраз відбувався з провідними жінками в мистецтві та журналістиці і був присвячений гендерним питанням. У запрошенні мені писали: «Нам всім здається, що ми живемо у XXI столітті і час змінився, але дослідження 2016 року на замовлення Бундестагу показали шокуючі результати, те, що ситуація не є настільки прогресивною, як би нам хотілося бачити, і треба її виправляти».

Все-таки ще є певний момент мовчазної солідарності чоловіків. Вже нема відкритих виступів спротиву проти жінок, але ще діє чоловіча солідарність – рідко який чоловік, маючи вибір між жінкою та чоловіком, зробить його на користь жінки. Я навіть не сподівалася, що отримаю місце в Граці, мені здавалося, що ситуація коливалася, і для австрійців жінка-диригент ще є екзотикою. Я думала, що мене покличуть на окремі постановки чи концерти, але не підпишуть контракт на три роки, що буде означати дуже тісну, щоденну роботу з колективом. Напевне, їх щось у моїй кандидатурі заінтригувало і переконало.

Для мене посада диригента у Граці є висловом великої довіри колективу, це мені додало впевненості в собі, бо це є перший етап у моєму професійному житті, який став результатом дуже непростої боротьби. Але для мене цей контракт означає, що «ворота», до яких я підходила, відкрилися, і зараз вже все залежить від мене. Мені вже не треба так сильно доводити свої якості, щоб мене взагалі помітили.

Які якості потрібні жінці, щоб стати успішним диригентом?

Міф про маестро, звичайно, роздутий і прив’язаний до того, що тільки чоловіки можуть диригувати. Насправді це така ж професія, як і інші, і якщо ти опановуєш професійні критерії і володієш ними на високому рівні, то диригування не залежить від статі. Диригент повинен поєднувати в собі дві дуже сильні природи, творчу і організаційну. Баланс і мікс цих протилежностей, двох начал дає найкращі результати. Якщо людина є тільки хорошим організатором і менеджером, то з часом вона стає сухою і нецікавою в музиці. Адже диригент повинен і сам запалюватися і безкінечно горіти новими ідеями, і вміти запалити інших, передавати цей імпульс далі, відкривати оркестру нові горизонти, бути провідником у нові, навіть експериментальні для колективу сфери. З іншого боку, занадто творча людина, що забуває свої обов’язки перед людьми, теж не матиме успіху. Адже, наприклад, диригент не має права запізнюватися на репетиції, має в першу чергу думати про повагу до колективу, максимально чітко організовувати процес і вміти мислити на роки, на багато сезонів наперед.

Чи справді манери жінок-диригентів відрізняються від чоловічих?

Взагалі двох однакових диригентів немає. Якщо ми порівняємо найвідоміших диригентів, Карлоса Кляйбера і Герберта фон Караяна, Артуро Тосканіні і Даніеля Баренбойма, то одразу побачимо, що і за технікою, і за харизмою вони надзвичайно відрізняються. Диригент є дуже сильний індивідуум, і це вже не залежить від статі, а від сили харизми, яку має ця особистість. Але якщо порівнювати загалом, то навіть зовні жінка і чоловік дуже відрізняються – їх статура, пластика, їх фізіологія, амбіційність, і вони представляють два різних образи диригентів. Але якраз це й цікаво.

Як би ви описали вашу манеру диригувати? Вона дуже емоційна?

Я дуже багато думаю про диригентську техніку. Можливо, навіть більше, ніж інші мої колеги, дехто з яких вважає, що такої техніки не існує. Але я звертаю багато уваги на те, щоб мої руки були максимально виразними, щоб максимально різноманітними жестами, мануально комунікувати з оркестром. Для мене це дуже важливо, адже зазвичай репетиційного часу мало, ти не встигаєш все обговорити, і дуже часто доводиться диригувати без репетицій – коли прямим контактом, мовою жестів ти повинен передавати, транспортувати свої ідеї в оркестр і на сцену. Дуже часто зірки сцени не приїжджають на репетиції, вони з’являються безпосередньо перед концертом, ти з ними знайомишся в гримерці за 15 хвилин до виходу, і за цей час встигаєш проговорити тільки якісь ключові переходи, а все інше відбувається вживу. Тому для мене техніка завжди є дуже-дуже важливою.

Мою манеру описують як «пруську точність і майже хореографічну елегантність». Раз люди так мене сприймають, то, мабуть, в тому щось є. Для мене в звучанні оркестру важливі дві речі: структурність, гостра організованість музики і водночас поетика звуку, його експресія і максимальна градація фарб. Мені хочеться спонукати музикантів до пошуку найкращого звуку, що передає той чи інший стан у музиці. Мені дуже хочеться давати такі імпульси на репетиції, щоб музиканти не «висиджували» до кінця, а ставали співучасниками процесу, робили програму максимально цікавою. Найбільше я люблю, коли репетиція перетворюється на творчу лабораторію, і кожен відчуває себе задіяним, немає музиканта, що був би неважливим, немає голосу в оркестрі, що був би другорядним.

Мені дуже подобається, коли в результаті інтенсивної творчої роботи оркестр сплітається в один організм, де кожен відчуває себе частинкою великого, клітиною, що пульсує, і від неї залежить результат. Коли таке вдається, то нам самим страшенно цікаво, не нудно, час збігає дуже швидко. Для мене найбільша радість, коли музиканти після репетиції не біжать додому, а хочуть ще попрацювати. У німецьких оркестрах це практично неможливо, бо там розклад розписаний по секундах, але коли люди переймаються і підходять поговорити про музику, це дуже гарно. У результаті концерт стає для всіх нас інтригуючим переживанням.

Як би ви сформулювали тему київського концерту?

Це буде мій другий виступ у Києві, і другий – з камерним оркестром. Програма його є компіляцією творів, на перший погляд, дуже різних композиторів. Проте вона є дуже особливою, бо кожен з них досягає максимальної виразності у звучанні струнного оркестру, тому такий невеликий камерний склад відкриває безмежні можливості.

Програма є цікавою не тільки тому, що в ній прозвучать твори як барокових, так і сучасних композиторів XX століття. Ми граємо на початку весни, і мені хочеться виразити ці весняні емоції, до яких ми, слов’яни, дуже схильні, передати заряд позитиву публіці. У програмі прозвучить одна з моїх улюблених арій Нікола Порпори, одного з найкращих вокальних педагогів Європи свого часу, вокальна кантата українського композитора Золтана Алмаші на слова Богдана-Ігоря Антонича, а також вокальний цикл Бріттена «Ілюмінації» з вокальною частиною на вірші Артюра Рембо і «Серенада» Дворжака. Для мене всі ці твори об’єднуються в гімн античності і любові, бо епоха античності мала ідеали земної краси, коли у красі світу вбачали велику гармонію і людина також була на п’єдесталі цієї гармонії, на відміну від пізніших часів, коли прийшло християнство.

У концерті задіяні двоє прекрасних солістів: Віктор Андрійченко, контр-тенор, який зараз навчається в Європі і спеціалізується на виконанні старовинної музики, а також Сусанна Чахоян, блискуча співачка, з якою я горда виступити на одній сцені. Зараз її голос настільки блискучий, настільки зріла техніка, притому вона віртуозна не тільки технічно, але й художньо майстерна.

Диригенти кажуть, що менеджерські обов’язки є найбільш складними у їх роботі, бо потрібно знайти підхід до кожного музиканта. Як ви це вирішуєте? Чи це є для вас найважчим моментом у роботі?

Колектив збирається з різних людей, що мають свої переконання, уподобання, і завдання керівника – помічати такі речі, не загострювати, а вміти оминати конфлікти або робити так, щоб всі ставали на його сторону, коли це потрібно в стратегічних інтересах колективу. В Граці одною з частин конкурсу у мене була співбесіда з артистами оркестру, що тривала майже дві години. Вони просили описати якраз цей бік моєї концепції, давали мені п’ять змодельованих конфліктних ситуацій і пропонували їх вирішити. Цікаво, потім музиканти говорили, що у всіх шести претендентів на головного диригента були зовсім різні відповіді. Оркестр – дуже тонкий колектив, це зібрання творчих людей, а вони дуже чутливі, амбіційні, довірливі, як діти. Потрібно всі ці речі враховувати, але так, щоб не страждала якість роботи.

Чи є тренди, моди на композиторів, яких грають диригенти?

Я завжди кажу, що море класичної музики є безкрайнім. Але якщо ви подивитеся на афіші, то кількість композиторів, яких ми знаємо, дуже мала. В Україні особливо є зациклення на певному репертуарі: і оркестри, і оперні театри виконують музику, написану протягом 150-200 років, і не йдуть ні раніше, ні пізніше. Але таким чином ми собі ставимо рамки, самі обмежуємо себе в розвитку. Адже знайомство з новою музикою – це і дослідження, і перевірка себе, і відкриття нового.

Коли я прийшла в Баварську державну оперу, у першому сезоні там було шість оперних прем’єр. Однією з них була опера «Орфей» Клаудіо Монтеверді, це перша партитура, що дійшла до людства. Також була прем’єра «Солдатів» Берна Алоїза Циммермана, опери XXI століття, що вважається однією з найскладніших оперних партитур. Мені було надзвичайно цікаво практично попрацювати з цим «букварем», коли ти граєш старовинну музику і розумієш, як вона розвивалася, і до чого прийшла в сучасній опері. Також у мене були паралельні постановки Россіні і Вагнера, з Кирилом Петренком, завдяки ним я зрозуміла, чому один композитор іншого не любив, і де їх розбіжності і водночас паралелі.

У результаті ти розумієш, що було основою мови того чи іншого композитора, особливості його музики, і, виділивши це все, можна досягти максимальної виразності виконання його творів. Тоді музика стає максимально різноманітною і допомагає виконати наше головне завдання – ми хочемо, щоб слухач, що прийшов на концерт, «не спав» цей час, а щоб його вухо було максимально подразнене і щоб навіть на підсвідомому рівні запрацювали його фантазія і емоції. Наше завдання – відірвати слухача від побуту, заполонити і забрати у світ музичних ідей.

У акторів є їх «священний Грааль» — роль Гамлета. Чи є такий у диригентів?

Диригувати в Байройті, напевно. Я була там на репетиціях, коли «Перснем Нібелунгів» диригував Кирило Петренко, і сиділа в тій містичній оркестровій ямі, де диригент знаходиться під сценою, де величезний оркестр, шість арф, які створюють звучання «Золота Рейну». Ти взагалі не чуєш вокалістів, але знаходишся в кратері вулкану звучання Вагнера!

Але я б не хотіла, щоб мене зараз запросили в Байройт, бо це дуже складне завдання. Все приходить у свій час, і дуже добре, коли життя готує для тебе певні етапи, і вони підходять якраз тоді, коли ти до них дозріваєш. Це не означає, що про них не треба мріяти і не готуватися ментально до виконання таких надскладних речей.

Чому, на вашу думку, так мало жінок-композиторів?

Насправді композиторок багато, просто ми про них не знаємо. Це та сама проблема – є дуже багато фестивалів, але на них якщо і запрошують жінку-композитора, то тільки для якоїсь спеціальної програми. Їх ще не сприймають так, як чоловіків-композиторів. Проте думаю, що крига вже стала топитися, і через 50 років гендерної проблеми не буде.

Чи будете ви ще приїжджати до України?

У серпні у нас у Львові буде надзвичайно багато подій. Ми заснували новий фестиваль LvivMozArt, у нас буде хореографічна прем’єра, будуть симфонічні концерти, експериментальна сучасна опера, дуже цікава дитяча програма. У нас будуть воркшопи з дітьми, що вчаться будувати інструменти і експериментувати з музикою, і водночас оперні гала з вишуканими вечірніми сукнями. Для світу, який прийняв мене, мені хочеться відкрити Україну, тому ми будемо активно розвивати цю ініціативу.

Більшість часу в сезоні я проводжу за кордоном, але у мене зароджується багато ідей, імпульсів, якими мені хочеться поділитися. І проекти в Україні для мене є можливістю познайомитися з багатьма цікавими колективами, з молодими диригентами, ділитися досвідом і таким чином щось робити для своєї батьківщини, бо в мене в цьому теж є велика потреба.

Розмовляла Галина Ковальчук. Фото: Werner Kmetitsch, Ivan Borys 

— Читайте также: Констанция Фортунато о профессии дирижера