Оксана Нечипоренко: «Коли новозеландець каже дитині: „Поговори зі мною, я заради цього півкулі пролетів“, вона починає розмовляти»

Як перетворити англійську зі шкільного предмету на живий спосіб спілкування

Виростити нову генерацію українців, для якої англійська мова буде живим способом спілкування – про це мріють активісти громадської ініціативи GoGlobal. В межах проекту GoCamp вони вже протягом трьох років перетворюють сотні українських шкіл на безкоштовні мовні літні табори. Жодного сидіння за партами – тільки ігри, екскурсії та різноманітні проекти. І все це англійською. Разом із дітьми в таборі працюють вчителі та волонтери. Останні злітаються до України з усіх можливих куточків світу – від Перу та Малайзії до Сингапуру та Канади. Ми зустрілися з директоркою громадської організації Global Office Оксаною Нечипоренко, яка свого часу стояла у витоків ініціативи GoGlobal. В інтерв’ю WoMo вона розповіла про те, чому не треба боятися робити помилки, як одна людина може поставити на голову всю школу, та навіщо волонтерів насамперед вчать фразі «Дякую, я вже поїв».

Звідки взялася ідея GoCamp? Скільки часу пройшло від ідеї до її реалізації?

Це був 2015 рік, розпал інформаційної війни. Нам хотілося дати українцям можливість читати не тільки російськомовні, а й англомовні новини, та порівнювати. Одним зі співзасновників GoGlobal є Мустафа Найєм (народний депутат України – прим. ред.). Свого часу він дуже надихнувся прикладом Грузії, де ситуація зі знанням англійської в молоді фактично змінилася за одне покоління, і тепер вони англійською спілкуються краще ніж російською.

Тож ми вивчили досвід різних країн світу – від Японії до Чилі, від Грузії до Угорщини. Всі схожі ініціативи у світі є державними. Наша – єдина, що робить це завдяки громадянському суспільству. Ми розуміли: країна, яка воює, навряд чи виділятиме бюджет на вивчення англійської мови. Тому спочатку ми пішли до приватних шкіл, дистриб’юторів фільмів, посольств, і так народилася ідея Року англійської мови в Україні. Указ ми написали самі. Запропонували його президенту, він підтримав і підписав. З цього розпочалася велика інформаційна кампанія: дистриб’ютори запустили покази блокбастерів мовою оригіналу, ми багато працювали з посадовцями і, звісно, з вчителями. Це дозволило у 2016 році запустити один з наших найулюбленіших проектів – GoCamp. Тобто фактично від ідеї до запуску пройшов рік.

Чому ви зупинилися саме на варіанти літніх мовних таборів для дітей?

Ми громадська ініціатива, і маємо максимально використовувати існуючі інфраструктури шкіл. Ідея була в тому, щоб запропонувати школам мовну практику. І щоб вона була безкоштовною для дітей. Міністерство освіти цю ідею підтримало. Податися на наш проект може будь-яка школа України. Спочатку – мотиваційна робота. Найбільш вмотивовані школи стають нашими кемпами. Потім ми вивозимо викладачів іноземних мов (а це не тільки англійська, але й французька та німецька) на тренінги під Києвом. Там з ними працюють дуже класні професори з Британії, Франції, Німеччини, Канади, ‒ тобто цілий пул посольств і їх організацій. За три роки ми натренували більше 1100 вчителів.

Другий компонент табору – міжнародні волонтери, яких ми запрошуємо стати мовними та культурними послами в Україні. Ми не намагаємося замінити вчителів – вони проходять тренінги, практикуються у форматі літнього табору, і потім змінюють свої методики викладання. Волонтери потрібні для того, щоб допомогти діткам і вчителям подолати мовний і культурний бар’єр. Англійську в Україні вчать, є відповідні статистичні дані. Але ми не дуже вміємо нею розмовляти. В школі я вчила: «London is the capital of Great Britain», and had no idea, що казати далі. Відповідно, коли прилітають волонтери, для дітей англійська перетворюється зі шкільного предмету на засіб живого спілкування. В них з’являються не тільки мотивація і натхнення, а й розуміння, для чого це все потрібно.

Ви говорите про те, що обираєте найбільш вмотивованих. А що робити з яскравими представниками застарілої системи освіти, які зовсім не хочуть змінюватися?

Ми всіма можливими каналами розповсюджуємо українськими школами інформацію про наш проект – через Міністерство освіти, Адміністрацію Президента і всі регіональні органи. Ми також заохочуємо батьківські комітети. Часто буває, коли школа не дуже хоче, а батьки навпаки. Такі школи ми беремо все одно, і потім намагаємося їх переконати. І є кейси, коли подаються діти. Вчитель може навіть не знати, вони потім вмовляють їх чи пишуть нам з подібними проханнями в соцмережах.

Відповідно, ми не беремо лише ентузіастів, які завжди перемагають на всіх конкурсах. Навпаки. Якщо подивитися мотиваційні роботи, то в більшості наших шкіл все доволі сумно. Деякі пишуть: «Цього року в нас з’явився туалет не на вулиці, а в приміщенні». Але ти бачиш їх бажання. Є школи, що пишуть: «Відправте нам британського волонтера, бо американський акцент ми вчити не хочемо». Такі, звичайно, не проходять. Тобто ми намагаємося відібрати абсолютно різних людей. Головне для нас – мотивація хоча б одного зі стейкхолдерів.

З якими основними викликами вам доводиться стикатися, організовуючи GoCamp?

Перший виклик – закликати волонтерів летіти в Україну. Фактично, нам треба нанести Україну на світову мапу волонтерства. Бо волонтерити в Південно-Східній Азії, Латинській Америці чи Африці – це круто. А що то за Україна? Де вона? Тим паче більшість чула про Україну саме в контексті війни. Нам важко конкурувати, оскільки з одного боку треба переконувати, що тут цікаво і класно, а з іншого – що війна, яку показують по телевізору, відбувається не на всій території. Проте, коли я розумію, що волонтери з Австралії летять в Україну за свій рахунок (дорогу вони оплачують власним коштом, а тут всі витрати вже покриваємо ми), це певним чином повертає мені віру в людей. Наразі ми вже стали найбільшою волонтерською ініціативою у Східній Європі. За перший рік у нас було 100 шкіл, 120 волонтерів і 9 тисяч дітей, на другий – 600 шкіл, 526 волонтерів і 60 тисяч дітей. Це великі цифри, але водночас – це крапля в морі. Ми хочемо, щоб через наш проект пройшли хоча б півтора мільйони дітей. Тому що в Україні дуже багато класних ініціатив, спрямованих на маленьку аудиторію, але мало ініціатив, які працюють національно.

І другий виклик – це фінансування. Постійно треба фандрейзити. Ми вже почали працювати з бізнесом не тільки як зі спонсорами, але і як з партнерами. Разом зі Snapchat ми розробляємо класну методологію по креативності, а «Київстар» допомагає нам робити програму з підприємництва. Так само ми працюємо з невеличкими регіональними бізнесами та організаціями. Плюс робимо різні креативні речі, на кшталт pop-up маркету, де модниці Києва продавали Gucci та Dolce&Gabbana за смішними цінами. Магазини дитячого одягу теж підтримують нас, роблять якісь акції та віддають нам кошти. Нам збирають гроші волонтери в Британії, Європі та Америці. Ми також краудфандимо в Україні та займаємося соціальним підприємництвом.

Минулоріч кількість волонтерів була менша за кількість шкіл, тобто не кожна школа отримує волонтера?

Деякі волонтери залишаються в Україні на кілька заїздів. За літо ми проводимо чотири зміни – дві в червні, дві в серпні. А ще 2018 року розпочався проект Afterschool – така собі модернова «продльонка». Тобто волонтер з третьої до шостої робить з дітьми такі самі прикольні зайняття, як і в межах табору. Взагалі наша мета – працювати цілий рік, а не лише влітку. Ми б тоді набирали школи на рік вперед і влаштовували заїзди волонтерів кожні місяць-півтора. Наразі такий запит є як від шкіл, так і від волонтерів.

За якими критеріями ви обираєте волонтерів?

Тут є раціональні та ірраціональні чинники. Раціональні – повноліття (хоча інколи підлітки приїжджають волонтерити разом із родинами), відсутність судимості, довідка про стан здоров’я, знання мови. Ірраціональні – мотивація, бажання працювати з дітьми, розуміння, куди вони летять, готовність до культурного шоку.

Робота з дітьми – це величезна відповідальність, і ми не можемо просто брати всіх охочих. Є методика відбору волонтерів, яку розробили з допомогою Британської ради та порадами волонтерів ООН і Корпусу Миру. Спочатку треба заповнити онлайн-анкету, після чого ми проводимо першу скайп-бесіду з нашою командою, а згодом – скрінінг-документів. Волонтерів, якім треба отримати візу, перевіряють консульські відділи. Потім всі документи ми відправляємо до Інтерполу та СБУ. Ті, хто пройшли всі ці етапи, приїжджають в Україну, де проходять чотириденний тренінг. Зокрема їм розповідають про політику захисту дитини. Згідно наших із ними домовленостей, ми можемо відмовити будь-кому вже на етапі тренінгу, якщо відчуємо щось не те. Але такого в нас ще не було.

А були випадки, коли волонтери самі відмовлялися їхати до шкіл після тренінгу?

Ні, такого теж не було. За ці чотири дні їм пояснюють, куди вони потрапили, що таке Україна. Перша фраза, яку вони вивчають українською – «Дякую, я вже поїв». Коли українці не знають англійської, вони все одно намагаються якось спілкуватися, зокрема через їжу, ‒ і нагодовують волонтерів так, як ніколи ніхто раніше не робив. Плюс у волонтерів стається культурний шок, бо розуміння «village» в Європі та в Україні – це зовсім різні речі. На місці волонтери живуть у приймаючих родинах, аби бути повністю залученими. Для більшості дітей волонтер – це перший живий іноземець, якого вони бачили. Тому ми одразу попереджаємо їх, що персонального простору у них не буде.

Хто вони – ваші волонтери? З якими найцікавішими кейсами ви стикнулися за час роботи над GoCamp?

Вони всі дуже різні. Перша аудиторія – це, звичайно, абітурієнти, студенти чи випускники з усіх університетів світу – від Оксфорду до Гарварду, від Стенфорду до Сінгапурського університету. В розвинених країнах волонтерство для студентів – це не тільки поклик серця, а й необхідна умова при вступі, та взагалі обов’язкова умова існування в суспільстві. Друга аудиторія – це діаспора. Їх менше 20%, але вони є. Були навіть люди, які писали: «Моя родина поїхала з Бессарабії у 1826 році. Можете знайти селище десь поблизу, щоб я там волонтерив?» І третя аудиторія – пенсіонери з різних країн світу.

В нас є айтішніки, хірурги, стоматологи, відставні армійці, метеорологи, серфери, біологи, психіатри, журналісти, молоді дипломати… Був чоловік з Техасу, який у своєму штаті очолював боротьбу з наркотрафіком. Серед них у тому числі є люди, які активно працюють і зараз, бо в деяких компаніях надають відпустки для волонтерства. Так до нас всією родиною приїхав регіональний директор Європейського банку реконструкції та розвитку з Лондону. Є колишній військовий, який прилітає вже втретє. І цього разу – з татуюванням «GoCamp». Всі вони вірять, що допомога дітям – це найкраще, що ти можеш зробити у житті. І вони готові до всіх викликів. Це дуже надихає.

Я так розумію, вам не принципово, щоб вони волонтери були з числа native speakers?

Взагалі не принципово. Вони мають бути просто спікерами. По-перше, ми не можемо обмежити себе тільки носіями мови. А, по-друге, навіть з психологічної точки зору діткам легше вчитися в того, хто сам вивчив мову. Тоді вони розуміють, що це можливо.

Коли проект тільки стартував, які основні проблеми у викладанні англійської мови в Україні ви бачили?

По-перше, методика викладання, яка й досі перебуває в пострадянському форматі. Міністерство освіти оголосило курс на нову школу в минулому році, але реформа буде впроваджуватися поетапно. Тож спочатку відчути її на собі зможуть першокласники. А ми б не хотіли, щоб інші діти втрачали цю можливість. Плюс вчителів треба вчити викладати. А ще вчити їх англійської, бо вони так само мають мовні бар’єри. По-друге, нерозуміння з боку дітей. Якщо батьки розуміють, для чого потрібна англійська, то дітям треба допомогти та надихнути. По-третє, підручники. Хоча сьогодні система трохи змінюється, і цьогоріч іноземні підручники допустили до конкурсу нарівні з українськими. І нарешті – можливість застосовувати мову. Завдяки євроінтеграції та безвізового режиму українці стали більш мобільними, але все одно велика кількість дітей ніколи не виїжджала за межі регіону. Відповідно, їм треба показати, як вони можуть використовувати мову.

Як влаштована співпраця між волонтерами та викладачами в межах табору?

Ми їх знайомимо заздалегідь дистанційно, а вже коли робимо тренінги для вчителів і тренерів роздаємо кожному свою роль. Є волонтери набагато сильніші та досвідченіші за вчителів. В такій ситуації вчитель бере на себе адміністративну функцію, а волонтер – веде зайняття. Якщо волонтер менш досвідчений, тоді вчитель відповідає за освітню частину, а волонтер робить з дітьми проекти, влаштовує ранкову руханку, квести та екскурсії англійською мовою.

Тобто жодного сидіння за партами?

Парти взагалі прибираються. Все дуже фаново. Якщо табір обирає для себе напрямок «Мистецтво та креативність», то їм роздадуть ватмани і попросять, наприклад, намалювати мурал для своєї школи чи зробити нову маску для Snapchat. Якщо це напрямок «Підприємництво», їм розкажуть, що таке проект, як брейнштормити та генерувати ідеї, що потрібно, аби запустити свій бізнес. Якщо це «Екологія», то діти підуть до лісу, зберуть сміття, принесуть до школи та відсортують його. Потім зроблять з того сміття якісь прикольні іграшки. Паралельно поговорять про глобальне потепління. Якщо це «Спорт і здоров’я», то вони будуть вчитися, як правильно харчуватися. Якщо це «Громадянська освіта», то діти підуть додому і розпитають батьків про вибори, а на зайняттях будуть обговорювати це та влаштують шкільний парламент. І все це – іноземною мовою.

Як ви взагалі відслідковуєте ефективність мовного табору?

Насамперед – по вчителях. Як вони змінюють методику викладання, чи активніше їх школи беруть участь у конкурсах, як вони складають ЗНО, які проекти згодом створюють. Викладачі наших шкіл потім просять перекласти методологію українською мовою, щоб поділитися із вчителями інших предметів, проводять пояснювальні семінари. Тобто вони стають такими агентами змін. Дітей нам відслідковувати важче. Наразі ми шукаємо великого партнера, який робив би загальнонаціональне дослідження.

Є також ірраціональні фактори ефективності. Діти перестають боятися робити помилки. Як у нас в школі? «Сідай, два», ‒ і все. А в Америці, наприклад, цілий культ помилок – падати та підніматися, це ж так круто! Діти дуже швидко долають мовний бар’єр. Коли до тебе прилітає новозеландець і каже: «Камон, поговори зі мною. Я заради цього півкулі пролетів», діти починають розмовляти. А ще вони надихаються і розкриваються з інших сторін. Це ми чуємо і від батьків, і від вчителів.

За роки існування проекту GoCamp які найбільш неочікувані інсайти ви отримали для себе?

Не всі вони позитивні. Я тільки з GoGlobal змогла вийти зі своєї прозорої бульбашки. Так, мені дуже пощастило зі школою, ми багато вчили англійську. До Майдана я працювала в Британській бізнес-школі, а потім вирішила піти в громадянське суспільство. І побачила, що велика частина України відстає від Києва чи Львова років на 100. Радянська система там реплікує сама себе. Вступаючи до першого класу, діти вже відстають від глобального розвиненого світу. У них є смартфони, але вони не знають, що класного можна з ними робити. Серед п’яти професій, які діти сьогодні знають, одна – поїхати працювати до Польщі. Це страшно і мотивує водночас. Дуже часто нам вдається досягти успіхів саме всупереч системі.

Крім цього, нема системного розуміння того, які школи сильніші, а які слабкіші. За статистикою, напевно, в облцентрах показники будуть кращі за села, але на практиці – підняти на голову всю школу може одна людина. В нас є школа, яка розташована в селі, де нічого немає. Але завдяки яскравій вчительці вона виграла грант на утилізацію сміття від Європейського Союзу.

І ще один висновок – тільки в синергії наша сила. Нас у GoGlobal не так багато, але команда все одно вірить в свої сили і робить великі речі, не дивлячись на проблеми та перебої з фінансуванням.

Ви неодноразово казали про те, що завдяки своїй діяльності хочете виростити нову генерацію українців. Якою ви би хотіли її бачити?

Хотілося, щоб вони були рівноправними громадянами світу та розуміли всі переваги, які цей глобальний світ надає. Щоб вони навіть не згадували про радянську систему. Щоб вони були яскравими індивідуумами і мали цінності вільного світу. Щоб вони були креативними та не боялися робити помилок. А ще – не боялися мріяти, бо наша освітня система не заохочує думати масштабно.

Бесідувала Марія Педоренко. Фото надані прес-службою ГО Global Office

– Читайте також: Секрети спокою «лінивої мами»: 10 інсайтів з книжки Анни Бикової

Мы в Facebook