Олена Дровняк: «Ніколи не припиняйте шукати себе, робіть це кожного дня»

Далекобійниця про життя в Європі, пошуки себе та роботу за великим кермом

Коли у соціальних мережах та медіа активно обговорювали скасування наказу про заборону на 458 професій для жінок, ми випадково натрапили на коментар Олени Дровняк, яка висловилася за скасування та розказала свою історію про те, як почала працювати… далекобійницею у Європі! Ми звернулись до неї із проханням дати інтерв’ю, у якому українська truck driver розповідає про переїзд, співпрацю із поляками та нідерландцями, недискримінацію у чоловічому колективі та ідеальне дотримання законів.

Чому ви переїхали з України до Польщі?

До Польщі я переїхала для зміни оточуючого середовища, тому що у мене в житті настав переломний момент. На той час я вже захистила дисертацію, мала високооплачувану роботу на найкращому тваринницькому підприємстві в Україні, власний будинок, наукову діяльність за плечима, але я чомусь не почувалася комфортно, не було відчуття, що я на своєму місці. Може, це було пов`язано з тим, що я весь свій час приділяла роботі й майже не мала часу на себе, може, із тим, що не було рідних поруч, бо вся моя родина жила за 200 км від мене. Мені було складно морально. Тому я отримала Карту поляка і прийняла рішення покинути все — будинок, роботу, країну. Рішення приймалося стрімко та інстинктивно.

Як ви обрали нову професію?

Приїхавши в нову для мене країну, я починала все з нуля. Першим моїм кроком було вивчення мови і пошук роботи та житла. Житло мені допомогли знайти знайомі, які проживали вже 15 років у тому місті, куди я приїхала. Для вивчення мови я записалась на курси до мовної школи, де зі мною в групі були студенти з Угорщини, Німеччини та Нідерландів. З пошуком роботи була окрема історія, яка тривала приблизно один місяць. Цілий місяць я щодня ходила по різних фірмах, роздавала свої СV. Були різні і співбесіди, і зустрічі. Якось, прийшовши на одну з фірм, яка займається виготовленням матрасів для бренду IKEA, я натрапила на самого директора і сказала йому, що я можу шити і дуже хотіла б у них працювати, хоча я не є професіоналом, але якщо він дасть мені шанс, то за певний час я ним стану. Він одразу сказав мені приходити на наступний день на 6.00 ранку на роботу і дав мені три дні, щоб зрозуміти, чи зможу я подужати їх технологію виробництва. Після трьох днів стажу я підписала робочий контракт. Освоївши техніку і всі нюанси в роботі, я почала задумуватись над тим, а що далі, чого я хочу від життя? Мені хотілось, щоб робота приносила не тільки фінансовий достаток, але й емоційне задоволення.

Ідеальною професією для мене на той час здавалась професія водія вантажівки. І я, подумавши і проаналізувавши всі плюси та мінуси, вирішила стати водієм треку — вантажівки, або, як говорять у нас в народі, «дальнобійником». Для цього я навчалась і здала на права в Європі, пройшла всі потрібні курси, вибрала фірму, у якій я б хотіла працювати, пройшла трьохмісячне стажування. І сьогодні я вже повноправний співробітник та truck driver нідерландської логістичної фірми. Тому хочу сказати: ніколи не припиняйте шукати себе, робіть це кожного дня.

Чи виникало у вас відчуття, що ви щось винні країні, до якої емігрували?

Ніколи такого відчуття не виникало. Можу тільки сказати, що є відчуття вдячності. Вдячності їх системі і законам, яких всі намагаються сумлінно дотримуватись. Я не відчувала жодної дискримінації. Люди тут толерантні, і це пов’язано, перш за все, з демократією. Я плачу в цій країні податки і отримую в результаті безкоштовну медицину, гарні дороги, захищену природу — прекрасні ліси, чисті зариблені озера, гори і т.д.

Чи стикалися ви із випадками жорстокого/неприйнятного поводження із емігрантами у професіональному середовищі?

Ні, і вже вкотре я переконуюсь у важливості дотримання техніки безпеки під час своєї роботи. Недарма наша фірма цим серйозно займається і ставить акцент та проводить тренінги для водіїв з техніки безпеки із подальшим екзаменом щороку.

Як у Польщі, взагалі, ставляться до емігрантів?

З особисто досвіду і досвіду своїх знайомих з України, скажу, що ставлення до українців у Польщі дуже хороше. Про це свідчать прийняті закони, які дають право українцям тут працювати. Жодна країна ЄС не має такої спрощеної системи працевлаштування для українців. І взагалі, на початку всі питають, як там життя в Україні? Як у вас там? Співчувають щодо ситуації на Сході. Можу сказати, що самі люди дуже ввічливі і тактовні. Це, перш за все, пов’язано з подібністю наших менталітетів. Бо ми, українці, працьовиті, і потрапляючи до їхньої системи організації праці, показуємо гарні результати. Це свідчить про налагоджену систему управління. Ми в Україні теж могли б мати такі гарні економічні показники з нашим потенціалом, але, на жаль, лише одиниці підприємств можуть організувати роботу з достойною оплатою і мають якісну систему управління персоналом.

Узагалі я живу на дві країни: Польща та Нідерланди. І стосовно Голандії, можу сказати, що це демократична країна, де чітко працюють закони, тому якщо в законі вказано, що члени ЄС мають право працювати в цій країні, значить, ніхто їм і слова поперек не скаже. Якщо в законі вказано приймати біженців з країн, де йде війна і допомогати їм інтегруватись у суспільство, то голандці теж чітко все робитимуть згідно закону. Нідерланди — це така країна, де ви, незалежно від національності, кольору шкіри, сексуальної орієнтації, отримаєте рівноправ’я, нормальне і привітне ставлення.

В Україні нещодавно скасували наказ про заборону на 458 професій для жінок, серед яких є й професія дальнобійника. Раніше вважалося, що жінка не може працювати дальнобійницею через фізичні дані. Можете розвінчати цей міф?

Я дуже рада, що в нашій країні тепер можна жінці працювати і водієм вантажівки, і автобусу, і, найцікавіше, пілотом літака. Фізичні здібності жінки дозволяють працювати в цих сферах, і я є цьому доказом, а також тисячі моїх колег-жінок, які обрали для себе цю професію. Можу поставити в приклад наших дівчат, Олену Гріневицьку та Валентину Маліновську, які вже багато років працюють водіями і чудово з цим справляються. Бути водієм — це не означає бути механіком чи вантажником, як помилково вважають люди. Сучасні технології дозволяють керувати вантажним автомобілем дівчині вагою 55 кг. Кожен має робити своє — водій керувати авто, механік — ремонтувати, і тоді у всіх сферах буде порядок, і всі будуть задоволені.

Що є найскладнішим у вашій професії?

Найскладнішим є ризик на дорозі. Ризик потрапити в аварію. Ця професія входить до списку найризикованіших для життя. Тому потрібно завжди ретельно дотримуватись правил і бути уважною, швидко реагувати на ситуації, бути сконцентрованою тільки на дорозі — жодних розмов по телефону або пошуків в інтернеті. Телефон чи камера мають бути прикріплені на передньому лобовому склі, і це правило.

А найцікавішим?

Найцікавішим для мене є дорога — щоразу нові фірми і люди, прекрасні місця, які доводиться проїжджати, маленькі містечка і села, які мають неймовірну енергію. Цікаво щоразу брати конверт із завданням, відкривати його і передивлятись потім на карті і в інтернеті ті місця, де має бути в мене розвантаження товару. Люблю попередньо читати про історію тих місць, куди маю їхати, і тоді кожна адреса запам’ятовується і, вже приїхавши на місце чи їдучи вуличками містечка, я знаю про нього все. Тоді кожне відрядження набуває сенсу і перетворюється зі звичайної рутинної роботи в цікаву подорож. Бо сидячи на висоті два метри, відкриваються зовсім інші краєвиди, ніж у тих, хто йде пішки чи їде легковим автомобілем. Я отримую від цього незрівнянне задоволення.

Чи комфортно ви почуваєтеся у чоловічому колективі? Чи не стикалися ви із дискримінацією через стать, зовнішність або вік?

Так, у всьому світі йде боротьба за права жінок, та на моїй роботі з боку чоловіків немає жодної дискримінації, і ми, жінки, в чоловічому колективі почуваємося рівними, бо робимо однакову із ними роботу. Навіть, навпаки, відчувається більша повага через те, що дівчата можуть давати собі ради в такій нелегкій професії. Колектив, у якому я працюю, на 99% складається із чоловіків. Працюється з чоловіками набагато краще, ніж там, де в основному жінки. Я постійно отримую підтримку і підказки стосовно всіх нюансів роботи від чоловіків-професіоналів своєї справи.

Небезпеки і несподіванки можуть бути де завгодно на шляху водія. Але я перераховувати їх не буду, тому що не люблю говорити про погане взагалі. А особисто у мене було кілька неприємних ситуацій на дорозі через неправильне поводження інших водіїв на автостраді, які «підрізали» мене під час руху так, що треба було з’їжджати на аварійний пас.

У яких країнах дороги найкращі, а водії – найчемніші?

Найкращі дороги, на мою думку, у Нідерландах. Там дуже чітка розмітка дороги, уночі все добре освітлене, і там найменше використання палива — 20-22 л/100 км. Водії чемні у всіх країнах, де мені доводилося бувати. Звичайн, найскладніше їхати Німеччиною, бо це транзитна країна і там дуже багато водіїв з інших країн, тому насичення руху дається взнаки, а ще й постійні ремонти доріг.

Чи встигаєте ви відвідувати якісь цікаві місця, окрім тих, які бачите через вікно вантажівки?

Завжди намагаюсь свій вільний час провести максимально корисно. Стараюсь багато ходити, щоб сидяча робота не давалась взнаки. У будні і після роботи намагаюсь пройтися по місцевості поблизу паркінгів, де стоїть моє авто, а якщо поруч немає ані містечка, ані села, то йду до лісу чи до річки поблизу. Такі прогулянки допомагають мені перетворити свою роботу в менш напружену, щоб очі відпочили від автострад і автомобілів. На вихідних, коли знаходжусь на базі своєї фірми, то сідаю в легковий автомобіль та їду, в першу чергу, до басейну та сауни. У вихідні їду в міста поблизу моєї фірми, які розташовані у радіусі 200 км, щоб не витрачати на дорогу туди й назад більше двох годин. Я об’їздила всі Нідерланди в подорожах — Амстердам, Ротердам, Гаагу, — весною планую поїхати на тюльпанове королівське поле в Кейкенхоф, бо цієї події не можна пропустити, живучи в Нідерландах.

Який польський досвід ви б впровадили в Україні? Та чого саме не вистачає Польщі з того, що є в Україні?

Тут можна говорити довго і про різні сфери. Але я почну з того, чим особисто я займаюсь, — транспорт, правила дорожнього руху, дороги, логістика. Найпершим кроком для досягнення успіху в культурі водіння і дотримання правил дорожнього руху є впровадження занять для дітей дошкільного віку. Часто тут спостерігаю, як вихователі виводять діток у віці 4-6 років на вулицю з дитячого садка. Діти вдягнуті в світловідбивні жилетки і їх вчать як переходити по «зебрі» без світлофора, зі світлофором, на що звертати увагу і т.д. І такі заняття проводяться постійно, починаючи із садочків, і продовжуючи в школі, гімназії. Таким чином від дошкільного віку формуюється свідомість поводження на дорозі. В Україні цього не вистачає. Люди ігнорують елементарні правила безпеки, особливо в темний час (не вдягають світловідблисковий одяг, вночі їздять велосипедами без світловідбивних знаків й т.п.). Ці елементарні правила могли б зберегти сотні життів. А так, їдучи автомобілем вночі, водій не в змозі побачити велосипедиста на узбіччі, і це приводить до страшних наслідків. Тому найперш, я б запровадила навчання правил дорожнього руху, починаючи з дитячого садка і показуючи дітям все на практиці.

Україна надзвичайна країна і має, що показати туристам. Але дороги є перепоною. Бо доїхати до прекрасних куточків тяжко фізично, не маючи досконалого дорожнього покриття, і це знищує все бажання відвідати чорноморське узбережжя чи Прикарпаття знову. Я впевнена в тому, що побудовані автостради в десятки разів би збільшили потік туристів до нашої країни. Бо я вже переконалась в тому, що дорога, автомагістраль — це обличчя і візитна картка кожної країни. Тому будова, ремонт і реставрація доріг має бути в пріоритеті.

А на рахунок того, чого не вистачає Польщі з того, що є в Україні, я справді не маю відповіді. Якщо говорити про побутове, то особисто мені не вистачає сушеної риби — я її обожнюю, і на півдні у нас вона завжди в раціоні, а тут такого немає і немає смачних оселедців, як у нас. Але то таке, що не впливає на життя, бо сушену рибу можна самій зробити, а оселедців купити в Нідерландах (тут вони такі ж за смаком, як в Україні).

Підготувала Іра Керст

Фото із особистого архіву Олени Дровняк

— Читайте також: Анна Столяр: «В моих легких было 25 лимфоузлов по пять сантиметров, но я знала одно — я выживу»

Мы в Facebook