Паскаль Вайер: «Якщо ви хочете відчинити свій дім та своє серце для прийомної дитини, ви повинні бути готовими до будь-чого»

Від child-free до усиновлення п'ятьох дітей із різних країн

Декому історія нашої сьогоднішньої героїні може нагадати історію акторки та режисерки Анджеліни Джолі. Але Паскаль Вайер — не акторка, а засновниця благодійного фонду Kleine Herzen у Відні, який допомагає дітям в Україні. З 1999 по 2015 рік вона усиновила п’ятьох дітей з різних країн. В інтерв’ю Паскаль розповідає про те, з якими труднощами вона зіткнулася, адаптуючи дітей до нової австрійської родини, і як поява дітей в її житті вплинула на її особисту місію.

Паскаль, ви родом із Франції, і в інтерв’ю для WoMo Abroad розповідали мені, що Франція значно лояльніша до працюючих мам, ніж Австрія. Що спричинило ваш переїзд до Відня?

А ви як вважаєте?

Кохання?

Так! Саме так! Іншого приводу і бути не могло. Чесно кажучи, я вже деякий час жила в Австрії, і у компанії, де працювала, познайомилась із своїм майбутнім чоловіком. Ми обоє були розлучені, і просто у якийсь момент вирішили жити разом. На сьогодні ми разом вже 20 років. З чоловіком ми усиновили п’ятьох дітей. Моя старша дочка Ірис народилась у 1999 році в Австрії. Її мати була біженкою з Косово. Мій другий син Ігор народився у Росії. Процедура його усиновлення була непроста, але після року боротьби з системою мені все ж вдалося це зробити. На той час йому було два з половиною роки, а зараз йому 17. Моя друга дочка з Камбоджі, хоча сама я там жодного разу не була. Террі вже вдочерили, але у неї виникли труднощі з інтеграцією в сім’ю. Тож ми вдочерили її повторно. Мій другий син також з Росії, його звати Андрій. Так як у Відні я керую благодійною організацією, яка допомагає дітям в Україні та Росії, зокрема притулкам та інтернатам для дітей з інвалідністю, Андрія я зустріла саме в одному з таких інтернатів. Процес усиновлення був надзвичайно складним, Росія не дозволяла мені цього зробити. Але, коли йому виповнилось 17 років, мені все-таки це вдалося. Ви напевно чули про ті труднощі, з якими стикаються біженці в Європі. Тому мій третій син Амір родом з Афганістану. Його я усиновила півтора роки тому.

З якими труднощами ви зіштовхнулись, адаптуючи дітей до життя в новій родині?

Перші троє були усиновлені ще в ранньому дитинстві. Ірис, взагалі, була зовсім малою, новонародженою. А ось у Ігоря була психологічна травма: мати кинула його в лікарні. І відчувалось, що йому не вистачало любові та турботи. Але моя старша дочка одразу прийняла його, і він дуже швидко увійшов в сім’ю. Террі було три роки, коли вона потрапила до нашої родини. Знадобився час, щоб вона звикла до нас, але дітей вона прийняла одразу дуже легко.

Андрія я знала з 12 років, я приїжджала до нього в інтернат, він приїжджав до нас в Австрію на канікули, було дуже непросто через всі ці бюрократичні процедури, але в цілому він також досить швидко став частиною нашої родини. А Амір, мій афганський хлопчик, — просто чарівний! Він якось мені зізнався, що у нього є тільки одна мрія — стати щасливим. У Аміра були деякі труднощі з порозумінням з моєю старшою дочкою, але це через мовний бар’єр. А ось хлопці його прийняли вмить.

Якою була ваша мотивація при усиновленні вашої першої і п’ятої дитини?

Безумовно, мотивація була різною. Ми знали з чоловіком, що не можемо мати дітей. Ми зверталися до лікарів, але все було марно. Ми вирішили, що будемо жити вдвох, просто насолоджуючись життям, — чайлд-фрі. Ми не замислювалися про усиновлення. Вирішили, що буде так, як повинно бути. А потім ми познайомилися з матір’ю Ірис. Вона не могла залишити дитину собі, а я так хотіла дочку. І ось так я стала мамою. Потім мій друг-британець, який робив чимало проектів у Росії, сказав мені: «Одна дитина — добре, а дві — краще». Так в нашому житті з’явився Ігор.

Як я і казала, у Террі були проблеми з адаптацією в першій родині. А ми просто закохалися в цю дівчинку, — коли твоє серце відкрите для любові, інакше і бути не може. Дізнавшись, що для неї шукають нову родину, ми прийняли рішення стати цією сім’єю. З чоловіком ми домовилися, що на цьому час зупинятись. Але коли я зустріла Андрія, це була материнська любов з першого погляду. Деякий час він писав мені такі чудові листи. Тож, коли я повернулась до інтернату і побачила його знову, я сказала: «Він — мій син». Ми з чоловіком зважили всі «за» і «проти», враховуючи, що моя благодійна організація не приносить прибутків, а дітей же потрібно забезпечувати. Але врешті-решт мій чоловік сказав: «Ми його усиновлюємо». З цим усиновленням нам багато чого довелось пережити. Суди, відмови, але то все була тільки політика, до Андрія це не мало ніякого відношення. Зараз він — справжній громадянин Австрії.

У 2015 році я допомагала біженцям на кордоні Сербії. Коли ти бачиш так багато людей в біді, твоє серце просто розривається. Повернувшись додому, я сказала чоловікові, що маю щось зробити. Ми запитали дітей, чи вони погоджуються на те, щоб ми всиновили п’яту дитину. І вони сказали «так».

Чи намагались ви усиновити дитину з України?

Я дуже хотіла, але виявилось, що в Австрії немає ніякої організації, яка б допомагала з вирішенням питань, супутніх усиновленню. У мене були знайомі в Україні, але вони також не знали нікого, хто б міг мені допомогти. Коли я вже отримала потрібні контакти, я зрозуміла, що це неправильно — я не хотіла мати справу з корупцією.

Що б ви порадили батькам, які вирішили усиновити дитину?

Потрібно пам’ятати, що якщо ви всиновлюєте дитину, не новонароджену, то, звісно, у неї в житті вже міг бути травматичний досвід. Я завжди кажу, що у цих дітей є своя величезна «скриня», яку неможливо відкрити відразу. Може так статись, що дитина буде від усього відмовлятися — говорити, вчитися і так далі. Але якщо ви хочете відчинити свій дім та своє серце для прийомної дитини, ви повинні бути готовими до будь-чого. Іноді доведеться звертатися за допомогою до психологів, терапевтів, — і це може бути дуже важко. Але дитину потрібно приймати такою, яка вона є. Помилка багатьох батьків полягає в тому, що вони проектують свої бажання на цих дітей. Це не правильно! Як і неправильно розглядати усиновлення як єдиний спосіб вирішити проблему з безпліддям. Сьогодні через різні захворювання, стрес багато людей стикаються з неможливістю зачати дитину. Але усиновлення — це не те ж саме, що народити свою дитину. До цього потрібно бути готовими.

Як австрійська держава підтримує такі родини, як ваша?

Стосовно психологічної підтримки, її немає, адже усиновлення — це закритий процес. Якщо мені необхідно звернутися до фахівця, я витрачаю свої кошти. Але фінансова підтримка з боку держави, звичайно ж, є. Батьки отримують щомісячні виплати до того моменту, поки дитина не стане повнолітньою і не зможе сама себе забезпечувати.

Чи ви спостерігаєте прояви якихось етнічних особливостей в характерах і поведінці своїх дітей?

Гарне питання! По-перше, мої діти відрізняються зовні. У моєї дочки Террі дуже смуглява шкіра, у Ігоря та Андрія — типова слов’янська зовнішність, у Аміра дуже темне волосся. А, по-друге, мої старші діти були усиновлені в ранньому віці, тому вони вже ввібрали в себе австрійську культуру. Ми говоримо з кожним з дітей про країни, в яких вони народилися, але намагаємося робити це максимально позитивно, наскільки це можливо. Ми намагаємося виховувати їх космополітами,  орієнтуючись на загальнолюдські цінності.

Стосовно релігії, то я, наприклад, католичка, але я поза релігією. Моя релігія полягає не в тому, щоб ходити до церкви, а в тому, щоб допомагати тим, кому це потрібно. І діти дотримуються цих же поглядів. А ось мій син з Афганістану сповідує іслам. Але він не говорить про це, нічого не нав’язує нам, просто не вживає свинину і святкує Рамадан.

Ви сказали, що ваша релігія полягає в тому, щоб допомагати іншим. Що привело вас до усвідомлення цієї місії?

Мої діти. Коли йшов процес усиновлення мого старшого сина Ігоря, я чимало часу провела в його рідній країні. Я допомагала жінкам, у яких не було можливостей виховувати дітей самотужки. Я бачила чудових, розумних жінок, у яких не було нічого — ні засобів до існування, ні підтримки з боку суспільства. Коли я побачила все це, я вирішила, що настав час щось змінювати у своєму житті, людям потрібна моя допомога. Наша організація допомагає зараз дітям в Україні та Росії. Чому Росія? Тому що мій старший син там народився. І для мене це спосіб висловити подяку за мого хлопчика. А ось з Україною я познайомилася завдяки одному дивовижному чоловікові. Він — єпископ у Харкові. Він розповів мені про те, як допомагає іншим людям, і я вирішила приєднатись. На даний момент я займаюсь благодійною діяльністю вже 10 років. І це дивовижно! Це найкраще, що зі мною сталося. Можливість віддавати робить тебе такою щасливою.

В Україні я працюю з партнерами, тому що мені важливо знати, що гроші підуть тільки на проекти, що все буде прозоро. У нас в роботі зараз низка проектів: облаштування будинків сімейного типу, у Харкові у нас діє центр для переселенців з Донбасу, ми підтримуємо фінансово і бердянський центр, що допомагає сім’ям переселенців. Узимку я побувала у дитячому будинку-інтернаті в Богодухові в Харківській області. Ми були шоковані тим, в яких умовах живуть діти з інвалідністю, і вирішили зробити все, що в наших силах, щоб цей будинок переоблаштувати. І ось щойно я отримала листа: все, що ми хотіли, зроблено!

Ви залучаєте своїх дітей до благодійності?

Ні. Звичайно, вони цінують і поважають те, що я роблю. Але вони зараз у тому підлітковому віці, коли на першому місці у них їхнє власне «я», а вже потім всі інші. Колись вони обов’язково зрозуміють, що віддавати та допомагати — це найкраще, що може бути в житті. Але для цього знадобиться трохи часу.

Розмову вела Тетяна Касьян. Фото із особистого архіву Паскаль Вайер

— Читайте також: Дарья Касьянова: «Для приемного родителя это постоянная работа – забота, умение прощать, не только ребенка, но и себя»

Мы в Facebook