Сергій Товстенко: «Я розмовляв зі своїми майбутніми дітьми»

Про виховання синів, зміну амплуа та свої перші книги для дітей

Сергій Товстенко, журналіст, рекламіст, піарник, а віднедавна – дитячий письменник. Батько двох синів: Матвій (17 років) та Андрій (9 років), розмірковує про демократію у дитячому вихованні та про літературу, як засіб такого виховання.

Про батьківство та виховання синів

Коли до мого одруження було ще дуже далеко, і я навіть ще не був знайомий з дівчиною, яка потім стане моєю дружиною, іноді подумки я розмовляв зі своїми майбутніми дітьми. Я уявляв, як з того чи іншого приводу, на ту чи іншу важливу тему, я скажу своєму синові (саме синові!) якусь розумну річ. Подумки я формулював це, навіть прислухався в уяві, як воно звучатиме. Тепер їх у мене двоє, синів – Матвій і Андрій. Можливо, це була інтуїція.

Загалом говорити або подумки формулювати думку у вигляді готового тексту – непогана звичка. По-перше, організовує процес мислення, а ще, як на мене, це – ознака схильності до письменництва. Мислити й говорити, як писати.

У вихованні дітей, звичайно, потрібно знати якісь ази психології, особливості різних стадій розвитку дитини. Але в реальному житті теорія не завжди спрацьовує: іноді добре знаєш, як треба, але виходить так, як виходить. При цьому втішає думка, що у будь якому разі бажаєш дитині добра.

У побуті я, напевне, не дуже «зручний» батько. Усвідомлюю, що, привчаючи дітей до організованості й порядку, інколи можу «перегнути палицю». Але в будь-якому разі, як людина, що багато років пропрацювала у корпоративній сфері, я пояснюю дітям, що кожну справу слід розглядати як проект: є мета, є ресурси, є початок і якесь логічне завершення – результат. Якщо ж валити все до купи, багато чого робитимеш, але мало що зробиш. Звісно, зараз це більше стосується старшого. Менший поки що живе у режимі постійної «імпровізації».

А от у масштабних питаннях я максимально демократичний. Щиро вважаю, що дитина має пробувати реалізуватись у тому, в чому вона хоче, батьки не повинні їй заважати і нав’язувати, чим їй займатись по життю. Пам’ятаю сумний приклад свого приятеля, який мріяв стати біологом, але батьки вперто спрямовували його до КПІ. Аби не сперечатися, той ішов і навмисне провалював вступні іспити. Кілька років поспіль. Сумна історія.

Наш старший син Матвій – справжній технар, на відміну від нас з дружиною. Він постійно щось майструє, мріє про власну велику майстерню, де були б усі типи станків. У нього й інструментів вже напевне більше, аніж в мене. А ще він мріє про хімічну лабораторію. Для мене, наприклад, хімія була найскладнішою дисципліною у школі. Я й уявити не міг, що мій син настільки захопиться нею, що обере цю науку в якості професії – Матвій вже вступив на хімфак університету Шевченка. У нас вдома давно вже повно різного хімічного посуду, реактивів, підлога прикрашена плямами від кислоти, періодично щось дуже яскраво «пахне», але я обмежуюся лише контролем з точки зору безпеки для здоров’я.

А ще він експериментатор і любитель тварин. Кого в нас вдома тільки не було: птахи, собака, миші, черепахи, змії. Якось вуж з тиждень десь вештався поміж меблів – не могли знайти. Зараз обмежуємося кішкою, рибками та сусідським равликом якого взяли на три місяці.

Загалом старший син багато у чому наслідує мене, і я, немов у дзеркало, дивлюся на нього з подивом: тобто це і я ж такий? Захоплююсь його цілеспрямованістю. У свої 17 років він розуміє, чим хоче займатись, до чого прагне. Я в його віці не дуже розумів, до чого докласти зусилля, хотів лише бути якось дотичним до написання текстів.

А от менший, Андрій, навчає мене безпосередності, виявам емоцій, він — справжній екстраверт. Коли грає у дворі, його сміх лунає найголосніше. Я і старший син – значно стриманіші, як мені здається.

Про те, чого потрібно навчити дітей

Аксіома, що найкраще навчати власним прикладом. Або створювати ситуації, які дадуть дитині безпосередній досвід й допоможуть усвідомити щось важливе. Але ж і діти, на мою думку, самі здатні багато чому навчити дорослих, наприклад, тому, як адаптуватись у цьому мінливому світі. Людська цивілізація пристосовується до змін саме через нові покоління. Діти завжди роблять щось своє, нове й незвичне, а дорослим інколи варто просто уважно придивитись, і без зойків «всьо пропало» та «куди це світ котиться» зрозуміти, що відбувається. Вважаю, що той, хто здатен змінюватись, хто «відчуває тренди», довше залишається молодим. Зараз темп життя швидший, насиченість інформацією та подіями вище, і для того, аби себе реалізувати, потрібно робити більше — і це стосується як дітей, так і дорослих.

Цікаво, що у сучасному світі традиційні рамки віку і належності до того чи іншого покоління розмиваються. Поруч можуть працювати (та й відпочивати) як 25-річні, так і люди удвічі старші, причому не в позиції «старший-молодший», а на рівних. Усе вирішує досвід і комунікативні здібності. Можна і в 20 бути нудним пенсіонером, а в 60 залишатися у мейнстрімі.

Про любов до книг та виховання культури читання

Старший син з дитинства читає переважно енциклопедії та довідники. Якось, коли він був ще зовсім малий, ми зайшли до великої книгарні і я запропонував йому вибрати будь-яку книжку. Матвій обрав непримітну книжечку з тьмяною обкладинкою – «Гриби». Дивуюся, питаю: може, поміняєш? «Ні, ні в якому разі», – відповідає. Десь ця книжка й досі лежить у нас вдома. Але вирішальною книжкою у його житті стала товстелезна дитяча ілюстрована енциклопедія британського видавництва «Дорлінг Кіндерслі». Шикарно зроблена. Цікаво, що при всій своїй науковості Матвій класно пише, свого часу я вражався рівню його шкільних творів. Але художня література для нього (сподіваюся, поки що) – до певної міри екзотика. Та нав’язувати йому читання ні в якому разі не буду.

А от менший, Андрій, за будь-якою нагоди бере в руки художню книжку. Причому «читакою» його ніяк не назвеш, він скоріше пострибає й побігає, ніж сидітиме за книжками. Читає уривками, маючи вільну хвилинку, коли стомився. У машині, у туалеті. Але, звісно, тут ще є конкуренти – планшет і телефон. Та читає швидко, багато встигає. Спочатку дружина навіть не вірила, що Андрій встиг прочитати ту чи іншу книжку – коли? Читає різноманітне. Найбільше цікавиться супергероями. Цього літа взявся за «Гаррі Поттера». Цікаво, що якось Андрій сам обрав читати дитячу Біблію з картинками. Ніхто не нав’язував, просто була вдома. Тепер нам з дружиною переповідає.

Мій власний читацький шлях був кумедний. Я ріс у звичайній робітничій родині на околиці Києва. Вдома книжок у нас було «півтори» штуки: «Лікарські рослини України» та «Устройство автомобиля». Ну, ще двійко-трійко номерів журналу «Малятко». Але до читання тягнувся. Пам’ятаю, як влітку в селі читав уривки «Фауста» та «Гамлета» зі старої хрестоматії. Читав швидко, адже конкурував з тими, хто… кхм… використовував сторінки підручника у якості туалетного паперу. Потім знайшов у хаті на стіні відривний календар – тут вже можна було не поспішати.

Я був звичайним хлопчаком, який до ночі бігав вулицями. Тягнуло до якихось пригод. Якось ледь не пішов «у далекі краї» з циганами, але перехожі відбили. Інші мами з нашого будинку застерігали своїх дітей грати зі мною та моїм «корешем» Вітьком. Але одного разу я йшов повз дитячу бібліотеку, де якраз на ґанку стояла завідувачка. Вона запросила мене до бібліотеки, і все, я пропав. Став ходити до бібліотеки чи не щодня. Інколи навіть додому не дійду – сяду на вулиці, прочитаю, і знову в бібліотеку. Тут ще свою роль зіграло те, що через проблеми із зором мені забороняли дивитися телевізор. Тому «відривався» з книжками. Хоча батьки швидко помітили цю пристрасть і тепер мали новий «важіль впливу» – у якості покарання могли забрати книжку.

«Ковтав» книжки, а потім переказував другу Вітьку. Брав у бібліотеці, в однокласників, у сусідів. Читав безсистемно, усе, що припало до душі. Зараз мало що з того можу пригадати. Але кількість дала певну якість. Окрім якоїсь уривчастої інформації про все на світі книжки навчили мові, слову, навчили формулювати думку, навчили різноманіттю типів світосприйняття. Отже, книжки — це потужна енергія, яка безумовно впливає на дитину.

Про свою першу книгу

Бажання не тільки читати, але й писати, відчував зі школи. Але це була просто звичайна гра. Діти часто наслідують і грають у те, що їм подобається з дорослого життя. Якось на татів день народження написав чотири коротких віршики про пори роки – по чотири рядочки. Писав російською і, напевне, то було щось смішне, адже кожен віршик обов’язково починався зі старомодної частки «уж», яка завше зустрічалася у поетичній класиці («Уж небо осенью дышало…»). Потім було тривале захоплення фантастикою, якісь сюжетні спроби, оповідання… Але те майже нікому не показував. Грався. Та й писав не так вже й багато, послуговувався суворою формулою «можеш не писати – не пиши». Зараз мені важко пояснити, чому зупинився саме на дитячій літературі. Мабуть тому, що вона найоптимістичніша, найрадісніша, найпрозоріша з усіх жанрів. Тут не заховаєшся за розумністю і стилістичними викрутасами. Якщо дитина відкладе твою книжку – значить зробив щось не те.

У травні 2017-го на Книжковому Арсеналі помітив молоде видавництво «Фонтан Казок». Серед усього розмаїття чомусь саме воно припало мені до душі. Тепер вже знаю чому – люди роблять свою справу максимально чесно. А тоді просто сподобалися усміхнені працівники, обкладинки, щось таке відчувалося позитивне. Погортав книжки та й пішов. А десь за місяць-півтора згадав про них, зазирнув на сайт, аж тут літературний конкурс на кращу дитячу книгу, та ще й третій рік поспіль!

Цікаво, що головна умова конкурсу полягає у тому, щоб дитина-читач, асоціювала головного героя історії із собою, тому конкурс і називається «Напишіть про мене книжку». Виявилося, що для молодшого віку 6+ є номінація «Добрі пригоди». А в мене була ще кілька років тому написана казкова повість «Пташка Пін на прізвисько Гвін». Це весела розважальна історія про маленького пінгвіна, яка, окрім яскравих пригод, містить ще й певні пізнавальні елементи про властивості води й криги, зображує тваринний світ Антарктиди. Я написав її колись у якості розваги, дружина (дитячий психолог) читала її дітям й радила показати видавцям. Я ще раз перечитав повість, впевнився, що зроблено пристойно, й вирішив надіслати на конкурс. Особливо мене підкупило те, що цей конкурс, на відміну від усіх інших, відбувається максимально прозоро – онлайн. Рецензії членів журі викладаються у мережі, і ти щодня бачиш, що відбувається. Окрім того, це класний майстер-клас для письменників-початківців, адже читаєш відгуки й бачиш критерії, за якими професіонали відбирають найкращі рукописи. Зізнаюсь, що ніякий чемпіонат світу з футболу не зрівняється за рівнем того азарту, який я відчував, слідкуючи за перебігом цього письменницького турніру. Цього року на конкурс надійшло 145 рукописів. «Пташка Пін» потрапив  до п’ятірки переможців і найголовнішою нагородою є те, що повість буде видана окремою книжкою.

Минулого тижня на Форумі видавців було оголошено переможців, і тепер розпочинається робота над виданням. Але приказка: «Скоро сказка сказывается, да нескоро дело делается» у цьому випадку звучить буквально. Технологічний процес видання книги непростий, і найперше потрібен художник-ілюстратор, який відчує характер твору. Бачу, що сьогодні дитячі ілюстратори часто малюють у такому собі замріяному елегійному стилі, а моя повість дуже динамічна, пригодницька, з неї хоч мультик роби. Тому хотілося би бачити її з «живою», навіть трохи «хуліганською» графікою. Шукаємо ілюстратора.

До речі, по секрету скажу, що паралельно у видавництві «Glowberry Books» до друку зараз готується інша моя книга, теж дитяча. Робоча назва – «Ремонт чудес». Проект великий, надзвичайно яскравий та ілюстративний, художник Михайло Александров – справжній майстер, який дуже уважний до деталей, і тому на ілюстрування знадобився досить тривалий час. Я планував заявити про себе в якості дитячого письменника з виданням саме цієї книги, але вийшло так, що перемога у конкурсі видавництва «Фонтану казок» випередила. Може так статися, що ці дві книжки вийдуть одночасно. Є й інші проекти, але про це ще говорити зарано.

Про зміну амплуа

Колись дуже давно я прочитав, що середньостатистичний американець за своє життя змінює кілька професій. Тоді я до певної міри здивувався, але тепер це повсякденна реальність і в Україні. За освітою я журналіст, маю диплом київського університету Шевченка, працював репортером на радіо, редактором на телебаченні, друкувався у періодиці. Перший раз змінив «амплуа», коли став копірайтером (автором рекламних текстів) – працював у великій мережевій рекламній агенції, потім трохи на фрілансі. Місця роботи змінював у середньому раз на рік або на два роки. Та коли одружився й у нас народився старший син, задумався про більшу стабільність. У 2004-му дізнався про вакансію у піар-відділі «Київстару», пройшов конкурсний відбір. Й залишився тут на довгі вісім років. Цікавий період життя, дуже корисний корпоративний досвід. На живій практиці освоїв усі особливості професії, навчився працювати іноді й в екстремальному режимі. Потім вже у якості керівника піар-підрозділу була ще робота в медійній сфері, навіть викладав цю дисципліну, іноді у якості піарника виступаю проектним консультантом ще й зараз, але захотілося нового. Письменництво завжди було десь поруч, завжди під рукою. І от зараз я роблю ці спроби. Принаймні відчуваю задоволення від того, що реалізую якусь давню потаємну мрію. І це класно! Моя внутрішня «дитина», яка живе у кожному дорослому, радіє.

Проте мені поки що важко називатися письменником. Надто це голосно звучить! Можна й скромніше – автор художніх тестів. На заході письменництво сприймається трохи інакше, це не якесь статусне звання, це певним чином – ремесло. Там дитячий письменник — майже завжди автор багатьох книжок. Наприклад, у британської дитячої письменниці Джулії Дональдсон щось близько 50 книжок, з яких дійсно «вистрілили» чотири-п’ять. І це нормально. Це такий індастріал-підхід, коли письменник займається літературою на постійній основі й може з цього жити. В Україні це рідкість. Більшість письменників змушені працювати ще десь, брати участь у якихось проектах, шукати гранти.

Дитячою літературою я цікавлюся постійно. Не стільки читаю, скільки спостерігаю, що відбувається. Таке собі хобі. Вже років 15 порпаюся на Амазоні, роздивляюся нові книжки. Наприклад, «Гаррі Поттера» свого часу я помітив, коли в Україні про нього й не чули. Ще подумав тоді: а що це за історія, яка постійно у топ продажів?

Імпровізувати з дитячими історіями найлегше в усній формі. В дитинстві друзям у дворі розповідав власні вигадані «страшилки». Потім, вже своїм дітям, придумував казки на ніч. Старший і досі щось пам’ятає. А з меншим, Андрієм, у нас була гра. Перед тим, як вкладатись у ліжко, він просив мене розповісти історію про якісь абсолютно несумісні речі, наприклад, про мотоцикл та подушку. І кожного разу доводилось вигадувати.

Власні діти ростуть, усних казок з віком потребують усе менше, а моя звичка щось вигадувати залишається. Може, саме тому переключився на написання книжок.

Про дитячу літературу

На мою думку, у дитячій літературі, окрім розважального моменту, має бути закладена якась корисна інформація або ціннісна ідея, яка дасть дитині новий досвід, або дозволить усвідомити щось нове. Якою б казковою не була казка, в основі будь-якої історії обов’язково має лежати правда. Правда почуттів, правда вчинків, принаймні має бути внутрішня логіка подій. Наприклад, коли я писав «Пташку Піна», то достеменно вивчав особливості життя пінгвінів, переглядав документальні фільми про Антарктиду. Пам’ятаю, як тоді мене здивувало, що, виявляється у пінгвінів яйця висиджують саме чоловіки. Беруть яйце, йдуть у глиб материка й стовбичать там упродовж 2-3 місяців без їжі. А який колективізм! Стоять групою під пронизливим вітром і чергуються – хтось гріється всередині юрби, хтось підставляє свої спини морозу, потім міняються місцями. Про це у моїй повісті є глава, яка називається «Пінів тато стає мамою». До речі, нещодавно, перед львівським Форумом видавців зчинився скандал через українську дитячу книжку про різні типи сімей «Майя та її мами». Особливо дбайливі прихильники традиційних цінностей стали погрожувати автору цієї книжечки. Хочеться сказати: пані та панове, подивіться на тваринний світ – природа життя на Землі надзвичайно різноманітна!

Взагалі, мені здається, що у дитячій літературі потрібно порушувати найрізноманітніші складні теми – неповна сім’я, смерть близьких людей, що завгодно. Краще пояснити щось дитині у художній формі, перш ніж вона дізнається про це у грубій вуличній. Історія для дітей – це найперше метафора, без зайвої дидактики. У спілкуванні зі своїми дітьми я часто цим користуюся. Наприклад, менший син Андрій зараз займається у хорі. Ще у дитячому садочку музичний педагог порадила звернути увагу на те, як добре він співає. Але буквально сьогодні вранці він заявив, що не хоче ходити на заняття хору. Я відповів: «Уяви собі двох людей, які мають апельсинові дерева. Один зібрав усі апельсини, вичавив сік, із м’якоті зробив мармелад, а із шкірки «фанту» — тобто він максимально використав те, що йому було дано. А інший буцнув дерево ногою, пограв апельсинами у футбол, запустив у садок свиней і пішов собі геть». Поки що Андрій думає. Побачимо. Особливо напосідати не будемо. Колись старший, Матвій, займався фортепіано, але не довчився, покинув музичну школу. Ми з дружиною не заперечували. Років зо два не підходив до інструменту, зате тепер грає щодня, для задоволення і відпочинку. Можливо, уявляє себе Шерлоком Холмсом – хімія і музика.

Розмову вела Тетяна Касьян. Фото із особистого архіву Сергія Товстенка

— Читайте також: Отар Довженко: «Потворний стереотип «діти – не чоловіча справа» досі дуже чіпкий в нашому суспільстві»

Мы в Facebook