Ший та готуй: Чому на гендерну рівність ще довго чекати

Як гадаєте, що спільного між Іраком та Україною? Здається, що на перший погляд нічого? Але це не так. Наприклад, у деяких школах у місті Острог всупереч наказу МОН про скасування розподілу уроків праці на «дівчачі» та «хлопчачі» дівчат у фартуках та хустках все ще навчають вишивати. А от в Іраку те саме відбувається із дорослими жінками. Здавалося б, ну то й що? Адже усі при роботі — одні вчаться корисній справі, інші на ній заробляють. Проте є одне «але».

Сьогодні говорити про гендерну рівність, про розширення прав та можливостей для жінок та дівчаток — це тренд, який у принципі декларується не тільки на словах. Скасування наказу про заборону більше, ніж 450 професій для жінок — вагомий аргумент, як і те, що нова українська школа спрямована на гендерно-нейтральний підхід в освіті. Але на практиці, через заскорузлість мислення, жінкам тут, в Україні, і тим паче у таких країнах, як Ірак, чекати повної рівності доведеться довго.

— Читайте також: 6 изменений в системе школьного образования, которых мы так долго ждали

Героїня статті The Guardian Нура Мурат Халаф живе у маленькому блакитному наметі. І блискуча швейна машинка виглядає у цій оселі як чужорідний елемент. У 2014 році Нурі разом із родиною довелось втікати з Ісламської Держави (невизнана мусульманська держава і міжнародна терористична мілітаристська група, — прим.ред.). За ці три роки вони намагались створити якийсь затишок у своїй оселі, наскільки це можливо, враховуючи, що життя у місті Ербілі (на півночі Іраку), куди вони переїхали, досить дороге. Її сім`я тут виживає завдяки благодійності: «У нас немає  грошей та прав. І якби у нас була робота, ми б не просили про допомогу громадські організації. Але робота для нас не знаходиться».

Намет, у якому проживає Нура. Фото: Саміра Шакл

Та швейна машинка була подарована якраз однією з таких організацій у рамках програми на підтримку прав жінок. Халаф пройшла курси шиття, а також бізнес-курс і була сповнена оптимізму, що нарешті вона зможе заробляти для себе та своєї родини. Але рік потому вона зрозуміла, що навряд чи зможе заробити гроші таким чином: «Люди в Ербілі звикли купувати готовий одяг у магазинах. Мій народ, єзиди, навпаки, носить традиційний одяг, пошитий на замовлення, але усі єзиди тут — біженці, і в них немає грошей». Іноді Нура шиє одяг для своєї родини чи сусідів безплатно, але в інший час машинка стоїть та вкривається пилом.

Ідея розширення прав і можливостей жінок, здається, в останні роки набирає обертів. Проте, якщо звернутись до Пекінськуої декларації та Платформи Дій, що були приняті у Пекіні ще у 1995 році, стає зрозумілим, що зміни відбуваються занадто повільно. І хоча у цих документах мова йшла про безліч політичних та правових змін, що стосуються гендерної рівності, фокус подібних програм звузився та став більш спрямований на протидію насильству по відношенню до жінок та дівчат.

Сьогодні майже кожна міжнародна організація має якусь програму по розширенню прав та можливостей жінок. На ці програми витрачаються мільйони доларів щорічно, але що мається на увазі під цим «розширенням»? І чи насправді вони допомагають жінкам?

Дослідження 2017 року Emissaries of Empowerment від Colin Powell School ставить під сумнів підхід «сучасної парадигми розширення прав і можливостей», яка передбачає нібито аполітичний технократичний підхід до покращення життя жінок в країнах, що розвиваються. Дослідження стверджує, що вузьке фокусування на економічних перспективах може бути контрпродуктивним.

Багато проектів, спрямованих на розширення прав та можливостей жінок, фокусуються на шитті одягу, приготуванні їжі чи перукарському мистецтві. Частково це пов’язано з тим, що жінки-учасниці програм, можливо, не мали доступу до формальної освіти раніше, а частково і з тим, що за стереотипними уявленнями саме ці напрямки — сфери діяльності жінок. У різних країнах існують різні тенденції, але більшість з них відповідає цій схемі: сфера краси популярна на Близькому Сході, хендмейд — у Латинській Америці та Південній Азії, вирощування птиці — в Індії та Африці. Без сумніву, для багатьох жінок вивчення нових навичок — цінний досвід. Але немає жодних вагомих доказів того, що ці схеми фактично допомагають жінкам заробляти собі на життя або якимось чином впливає на розширення їх прав.

Мейссун Скуріє, викладачка культури Близького Сходу у Королівському коледжі у Лондоні, вважає, що подекуди такі програми тільки зміцнюють стереотипне уявлення про «жіночу» працю: «А, по-друге, скільки грошей урешті-решт зможуть заробити жінки, пройшовши таку програму, враховуючи, що величезні корпорації пропонують ті самі продукти, але за низькою ціною?»

Розширення прав та можливостей — це означає різні речі для різних людей. Амра ал-Хадур, біженка з Сирії, зараз вона проживає в Іорданії. У рідному місті Хомс вона працювала інженером, проектувала дороги та мости. Але, коли почалась війна, її чоловіка вбили, а їй самій разом із трьома дітьми довелось втікати. Як і багатьом біженцям Амрі важко знайти роботу, разом із дітьми вона зараз проживає у благодійному центрі для сирійських вдів. Хадур дуже хоче знову працювати, але варіанти роботи для неї обмежені: «Мені запропонували повчитись шити одяг, я взяла декілька уроків. Але це не та робота, яку я хочу виконувати. Не розумію, як я зможу прожити, продаючи спідниці або мариновані огірки. Я би хотіла знову працювати інженером. Якби ж я тільки могла… Мені здається, це назавжди залишиться тільки моєю мрією». Сьогодні, як тільки випадає можливість, Амра працює репетитором, навчає дітей математиці, але зарплату отримує дуже низьку: «У цих програмах, орієнтованих на жінок, багато проблем. Тобі ніби кажуть: ось твоя роль, жінко, — шити та готувати. Якщо у минулому жінка працювала інженером, то тепер у скруті це нічого не означає. Насправді, це програми не про розширення прав, а про створення умов незалежності від держави чи громадських організацій. Тобі дають інструмент — використовуй його. І це начебто гарная ідея, проте вона не приносить грошей і не дає ніяких гарантій чи захисту». 

Повертаючись до теми трудового навчання в Україні, звісно, ми можемо запевняти себе, що ситуації у нашій країні та у Сирії чи Іраку дуже відрізняються. Та чи так це насправді, враховуючи, що і в нашій країні точиться війна? І що у багатьох дітей сьогодні немає тих можливостей, які отримують хлопці та дівчата з більш заможних родин? Тож чи варто розподіляти трудове навчання за гендерним принципом і забирати у дітей можливості навчитись максимальній кількості корисних навичок?

За матеріалами un.org.ua, theguardian.com, ostroh.info

— Читайте також: Атипова праця в Україні: Чому молодь та жінки знаходяться у зоні ризику