Режисери Фріда та Лассе Баркфорс: Чи варто стигматизувати батьків, що забувають власних дітей в авто?

Розмова з авторами документальної стрічки "Смерть дитини"

Як воно — жити із думкою, що твої дії стали причиною смерті твоєї дитини? Як воно — жити у соціумі, де тебе усі засуджують? Як воно — налагоджувати сімейне життя після найбільшої втрати? Як воно — народжувати знову дітей, після того як ти забув немовля у машині і воно померло від перегріву? На усі ці питання у своєму документальному фільмі «Смерть дитини» шукають режисери Фріда та Лассе Баркфорс, які завітали до Києва на кінофестиваль Docudays.

У стрічці про свої історії розповідають чотири американські родини. У першій — батько на ім`я Даг забув свою чотирирічну донечку Крістен в машині, а коли отямився, то знайшов її у багажнику безпритомною (дівчинка намагалась вилізти з машини, але їй не вдалось). Лікарі намагались врятувати Крістен, та дарма. Не дивлячись на втрату, дружина Дага не покинула його, вони звернулись до сімейного психотерапевта, переїхали з Огайо до Вірджинії, і зараз у них двоє дітей. У другій родині свого трьохмісячного синочка забув батько, а у третій – мати. Усі вони пройшли через судові слухання, але за ґратами опинився тільки четвертий батько Антоніо, який залишив свою маленьку доньку Вероніку в машині, щоб поговорити із своїм шефом.

У своєму новому фільмі, як і у першому («Парк збоченців» — стрічка про трейлерний парк у США, заснований матір’ю засудженого за сексуальний злочин, — прим.ред.), Фріда і Лассе не засуджують героїв, а намагаються розібратись, чому так склалось. Чому, наприклад, кожні дев`ять днів у США помирає дитина, яку забули в автомобілі? Чому не всі отримають суворе покарання? На перше питання ми отримали відповідь із фільму (спойлер: через збій роботи мозку, коли ти постійно виконуєш одну й ту ж саму рутинну роботу). На друге Фріда і Лассе відповіли нам після перегляду стрічки.

Лассе — ви з Данії, Фрідо, а ви — зі Швеції. Але і в першому, і в другому вашому фільмах героі — американці. Чому?

Ми не планували робити трилогію з самого початку. Просто почали працювати над першим фільмом, який мав розкривати питання сексуального насильства. Власне, ми натрапили на статтю в одній газеті про трейлерний парк (Florida Justice Transitions – парк, у якому проживає більше сотні людей, які скоїли сексуальне насильство, — прим.ред.) і зрозуміли, що хочемо знімати саме там. І так сталось, що цей парк розташовується в Америці. Ми намагаємось підіймати у своїх фільмах універсальні проблеми, але, наприклад, у Штатах було зручно знімати ще й тому, що там було багато людей, які готові були з нами співпрацювати та розповідати свої історії. Зокрема, якщо говорити про наш перший фільм, то у США є офіційний реєстр звинувачених у сексуальному насильстві, тому нам було трохи простіше знайти героїв.

Стосовно другого фільму, дійсно, по всьому світу гинуть діти у машинах, але саме у США це відбувається частіше — як ви бачили у фільмі, кожні дев`ять днів помирає дитина, яку забули в авто.

Чому ви вирішили знімати другий фільм саме про смерть дітей в авто?

Коли ми працювали над першим фільмом, ми читали про ці ситуації і почали побоюватись, що подібне може трапитись і з нами. Ми почали вивчати цю тему. Насправді, у голові не вкладалось: як можна забути власну дитину в авто? Адже, коли ти стаєш батьком чи матір`ю, єдине, про що ти думаєш завжди, — це твоя дитина. І як ви могли бачити у фільмі, проблема полягає не в тому, що ви просто забули, проблема у тому, що мозок починає працювати якось не так. Тому ми й вирішили зняти про це фільм, адже у багатьох медіа подібну проблему змальовують як чорно-білу, ми ж розуміємо, що вона набагато складніша.

Кадр з фільму «Смерть дитини»

У фільмі чотири дуже схожих історії. Але за свій вчинок відповідає тільки один чоловік на ім`я Антоніо, якого посадили за ґрати на 20 років. На вашу думку, це справедливо?

Того ж року, коли Антоніо забув свою доньку в машині, сталась подібна історія у тому ж самому місті. Один дантист залишив свою дитину в машині, щоб перевірити якісь папери в офісі, а коли він повернувся дитина померла. Його звільнили з роботи, але за ґрати не кинули.

Ми не дуже концентрували увагу саме на цьому питанні, але добре, що ви його помітили. Проблема криється у соціальній нерівності: якщо у вас низький дохід у США, то у вас немає можливостей найняти хорошого адвоката та побудувати міцний захист. Крім того, судова система до вас набагато суворіша. Тим паче Антоніо — імігрант з Перу.

У фільмі ми бачимо, що в інших родинах після цих трагедій народились ще діти. Чи відомо вам, з яким соціальним тиском вони стикаються зараз? Адже, напевно, оточення цих батьків знає про їх історії.

Якщо говорити про соцмедіа, то, звісно, є відчуття, що суспільство їх ніби позбавило можливості виховувати дітей, позбавили звання «нормальних батьків». З іншого боку, їх дуже підтримують родини та друзі. Хоча, наприклад, у випадку другої родини, їхне близьке оточення водночас як підтримувало, так і дуже засуджувало те, що відбулось.

Два ваші фільми «Парк збоченців» та «Смерть дитини» — це частини однієї трилогії, присвяченій темі соціальної стигми. Про що буде ваш третій фільм?

Третій фільм буде присвячений темі шкільних стрілянин, які, як ви знаєте, дедалі частіше відбуваються у США.

Чи будете ви знімати про школу Колумбайн?

Нам би дуже хотілось, сподіваємось, що так. На жаль, не можем багато розповідати про зйомки зараз.

— Читайте також: Сью Клиболд: «Мой 17-летний сын расстрелял двенадцать невинных детей и школьного учителя»

Фріда та Лассе на показі у Києві на фестивалі Docudays

А як щодо стрілянини у Флориді, яка сталась у лютому цього року?

Ми ведемо переговори. Але зрозумійте, у нашому фільмі ми будемо фокусуватись не на активістському русі, який розпочався після трагедії у школі. Ми розглядаємо історію під іншим кутом.

Щоб знімати такі інтимні історії, як у вашій стрічці «Смерть дитини», потрібно мати особливий підхід до героїв. Як ви працювали з ними? Та чи були випадки, коли люди відмовлялись зніматись у вашому фільмі?

Для цього фільму було дуже важко знайти жінок. Адже, як правило, суспільство частіше стигматизує саме матерів, порівняно з батьками. Ми зустрічались з кількома героїнями, які були готові розповідати свої історії нам приватно, але не на камеру. Вони не могли стримати сліз. Вони відчувають глибоку провину.

Що стосується тих родин, які вирішили зніматись у фільмі, вони погодились на це через те, що для них це певний процес зцілення. Один з героів дуже влучно про це говорить. Вони розповідають свої історії не тільки, щоб попередити інших батьків, а й щоб розказати, що після такої трагедії життя триває. Але це не означає, що ви перестанете тужити за своєю дитиною.

— Читайте також: Сучасне рабство: Як одна жінка врятувала з неволі іншу

Мы в Facebook