Вивчена безпорадність: Як виховати оптиміста

Я не можу, не вмію, не знаю, не впораюсь. Так іноді розмірковують і діти, і дорослі. Але коли така життєва позиція спостерігається у сформованої особистості людини, це — вивчена безпорадність і вона буває наслідком неправильного виховання. Як цьому зарадити, розповідає психолог, травмотерапевт, emdr-спеціаліст Катерина Габрієль.

З феноменом «вивченої безпорадності» (далі ВБ) я ознайомилась теоретично під час навчання в університеті. А ось безпосередньо, як то кажуть «в обличчя», з вивченою безпорадністю у дітей та дорослих зустрічаюсь майже через два-три клієнтські випадки. Отже, поговоримо про те, як батьки можуть формувати ВБ у власних дітей.

Як відкрили вивчену безпорадність

В середині 60-х років 20 ст. двоє американських вчених (М. Селігман та Р.Соломон) у стінах психологічної лабораторії університету Пенсильванії провели ряд експериментів на собаках. В основі цих досліджень були ідеї російського фізіолога І.П. Павлова, який вивчав формування умовних рефлексів у собак. В чому суть: Селігман вивчав формування умовного рефлексу страху через звук високого тону. При чому високий тон підкріплювався відчутними ударами електричного струму. Обидва вчені прогнозували, що собаки, які були поміщені у коробки, під час звукових сигналів будуть вибиратись із коробки, щоб уникнути струму. Не знаю чи були вчені вони здивовані, але собаки замість того аби втікти з коробки, лишались всередині, притискалися до стінок і скавчали. Пояснення Селігман дав таке: поведінка собак пов`язана із минулим досвідом, коли раніше собаки не мали змоги втікти з ящика і при цьому отримували досить чуттєві удари током. Собаки просто звикли до неминучості ударів електричним струмом і зрозуміли, що ніяк не можуть вливати на ситуацію. Як наслідок, синдром вивченої безпорадності був сформований у собак на основі минулого негативного досвіду та отримання теперішнього.

Як люди привчаються до безпорадності

Вивчення ідей Мартіна Селігмана продовжувалось впродовж багатьох років і феномен ВБ знайшли і серед людей. Так німецький психолог Юліус Куль запропонував вибірці студентів вирішити задачу, що не мала логічного розв`язку (звісно, студенти про це не знали). Після ряду невдач та марно витрачених годин студенти зневірялись у власних інтелектуальних здібностях, більшість з них відчували тривогу та відчай, самооцінка знижувалась і, як наслідок, симптом ВБ був знову підтвердженим.

Про оптимістів та песимістів

Таке доволі «попсове» розділення людей на оптимістів та песимістів, виявляється, має наукове підґрунття. Роками пізніш, той же Мартін Селігман дослідив феномен свідомого оптимізму. Вчений умовно розділив людей на 2 групи — оптимістів та песимістів. Песимізм формується як наслідок ВБ, тому що люди-песимісти час від часу потрапляли у несприятливі, складні життєві умови та не могли знайти вихід із ситуації. Тому, щоразу опиняючись у подібних негативних умовах, вони втрачали віру у позитивний вихід і зневірялись у своїх силах. Селігман зазначав, що саме в основі песимізму закладене відчуття власної безпорадності та неможливості впливати на хід подій, безконтрольність власного життя. Песимісти впевнені та вірять у те, що негаразди та труднощі будуть супроводжувати їх усе життя, при цьому вони звикають звинувачувати себе. А ось оптимісти переконані у тому, що труднощі та проблеми — це тимчасове явище, при цьому вони готові і здатні знову і знову боротись із складнощами та досягати успіху.

Як вивчена безпорадність формується у дітей

Я бачу з моєї практики, що у дорослих та дітей вивчена безпорадність проявляється дещо по-різному. Швидше за все, той, хто відчуває «безпорадність» із самого дитинства, матиме ознаки цього стану протягом дорослого життя (привіт, співзалежні стосунки!). Зазначу ще те, що вивчену безпорадність у дітей формують, або допомагають сформувати, батьки, близьке оточення, педагоги. Отже, ознаки вивченої безпорадності у дітей:

1. «В мене не вийде! Я не можу! (малювати, вирізати, вдягатися, їсти суп, вирішити задачу).

2. «Я ніколи не вивчу вірш, англійську, математику, грати у футбол, кататись на велосипеді» і т.д.

3. «Не хочу, не буду» — це похідна реакція від «не можу». Дитина, котра зневірена у власних вміннях, обов`язково захоче захиститись від гнітючого усвідомлення недостатньості — «я невдаха, я не такий як всі…». Тому, швидше та безпечніше одразу сказати «не хочу» — так і питань від дорослих менше, і пояснювати нічого не потрібно.

4. «В мене завжди так» — це виправдання за будь-яку (навіть невелику) невдачу.

Повертаючись до експериментів Селігмана: феномен був виявлений у дорослих собак, але вчений продовжив спостереження і зрозумів, що у цуценят (потомства), котрі приймали участь в експерименті, також простежувались симптоми ВБ. Тобто виходило так, що дорослі батьки-собаки ніби «привчали» свої цуценят до ударів долі: удари струму, якого можна було уникнути, цуценята покірно витримували.

«Задача кожної дитини — отримати від люблячих батьків «щеплення від страху» звичку впевнено та безстрашно дивитись в обличчя труднощам та можливим невдачам», — так пише Селігман у своїй книзі «Дитина-оптиміст. Перевірена програма формування характеру».

Як виховати оптиміста

У людей та сама історія — батьки формують вивчену безпорадність у дітей. Як це відбувається? Почнемо із вікових криз та задач, які мають вирішити самостійно діти під час своїх особистих криз. Діти по своїй природі дуже ініціативні та намагаються вивчати все самостійно. Вперше, коли батьки чують славнозвісне «Я сам!», потрібно дати можливість це зробити. Основна потреба та задача дитини — дослідити, вивчити оточуючий світ, яке безпосередньо відбувається через маніпуляції з предметами. Якщо дорослі надмірно опікають, оберігають від оточуючого світу, то дитина не задовольнить в достатній мірі свої потреби. Тому, як наслідок, з’являються безініціативність, безпорадність. І хочу підкреслити, що це стосується як хлопчиків, так і дівчаток — будь ласка, не розділяйте на «традиційно чоловічі» і «жіночі» захоплення ваших дітей! Тобто, якщо дівчинка хоче забивати цвяхи, а хлопчик — вишивати, то допоможіть у задоволенні цієї ініціативи.

Коли вам, любі мами й тати, хочеться якомога швидше зав`язати шнурок, одягнути колготи, зібрати в школу рюкзак (зробити щось замість дитини) — зупиніться, вдихніть-видихніть і згадайте про свої справи. Навчіть свою дитину тому, що вона може звернутись до вас по допомогу, але задачу замість неї ви не зможете виконати. Всі труднощі дитина повинна здолати самостійно, лише тоді у неї формуватиметься відчуття компетентності, відчуття Я-можу, Я-знаю, Я-зроблю, а якщо Я-не справлятимусь, то мама чи тато прийдуть на допомогу. Підготуйте дитину до дорослого життя, а не проживайте його замість неї. Селігман вважав, що формування ВБ у дітей закінчується близько 8-ми років, а далі може лишитись на все життя.

Поради для батьків

Невдачі неминучі. Пам’ятайте про те, що ваша дитина, так чи інакше, зіштовхнеться із невдачами. І успіх вирішення цих невдач залежатиме від того, як ви її підготуєте до цього. Тут вам стане у нагоді правило чотирьох кроків:

1.Спершу я показую як.
2. Далі ми робимо разом.
3.Ти робиш сам, а я поруч.
4. В тебе виходить самостійно.

Ні гендерним стереотипам. Не треба розділяти захоплення дитини на «дівчачі» і «хлопчачі» — дайте дитині можливість займатись різними видами діяльності, навіть якщо це не «хлопчача справа№.

Звичка — не вирок. Коли ж ви вже звикли (а також ваша дитина) до того, що ви виконуєте більшість справ за неї, то спробуйте поступово повертати відповідальність дитині. Почекайте, поки дитина почне робити справу самостійно. Похваліть її за виконання (або навіть за спробу). Якщо ж ви стикаєтесь із черговим «Не можу!», — підбадьорьте та запитайте: «Як я можу тобі допомогти?» Звісно, повідомте про наслідки, якщо задача не вирішуватиметься. І знову таки — поверніть відповідальність дитині.

Витримка та спокій. Рефлекторне бажання допомогти своїй кровиночці вкладе в кожного батька та матір на безсвідомому рівні. Батькам досить складно справитись із імпульсом допомоги та порятунку дитини. Коли ви реально оцінюєте ситуацію і розумієте, що із цим дитина може справлятись самостійно — вдихаємо і видихаємо і пригадуємо попередній пункт.

Розвиток. Розширюйте життєвий досвід власних дітей, показуйте приклад особистої діяльності та вирішення задач.

— Читайте також: За методичкою: МОН зобов’язав вчителів виявляти ознаки сімейного насильства