WoMo-книга: Неймовірні. П`ятнадцять жінок, які творили мистецтво та історію

Дотепно і ґрунтовно написана мистецтвознавицею Бріджит Квінн книга «Неймовірні. П`ятнадцять жінок, які творили мистецтво та історію» (видавництво ArtHuss) зі смаком оздоблена відомою художницею Лізою Конгдон і розповідає про найяскравіших і найменш оцінених мисткинь. Книга про жінок, створена жінками для… жінок? Чи не тільки?

Згадуючи історію мистецтва, ми частіше називаємо Леонардо, Рубенса, Моне й Мане, Пікассо, але рідко кого згадуємо з жінок. Можливо Фріду Кало, бо вона — культ, і Тетяну Яблонську, бо пам`ятаємо репродукцію картини «Ранок» зі старих шкільних підручників. А ще яких видатних жінок у мистецтві ми знаємо? І чому ми про деяких і не чули? Спробуємо знайти найцікавіше з цієї книжки про деяких з героїнь.

Велике відкриття

Часто ми починаємо говорити про внесок жінок у якусь зі сфер суспільного життя як про якесь велике відкриття, ніби жінки з`являються у науці, мистецтві, політиці раптово. Але це не так. Вони завжди там були, жінки, які не боялися розвивати свій талант у світі, де їм не було шани, слави, визнання. Бріджит Квінн почала цікавитись долею мисткинь ще у коледжі, коли обрала напрямком спеціалізації історію мистецтва. Одна з лекцій прогресивної професорки остаточно визначила тему майбутніх досліджень Бріджит: студентам розповідали про американського художника ХХ століття Джексона Поллока, продемонструвавши разом дві картини. Одна була Поллока. А друга — його дружини Лі Краснер: «Книжок про Лі Краснер не було, тож дізнаватися про неї довелося через її чоловіка. Про те, що вона навчалася в Лізі студентів-художників перед Поллоком і була такою успішною, аж її наставник, Ганс Гофманн, зробив їй «найбільший» комплімент: «Це так чудово — і не скажеш, що намалювала жінка».

Молода Бріджит Квінн нарахувала у великій енциклопедії з історії мистецтва тільки 16 жінок: «Великі автобіографії надихають. Велике мистецтво змінює життя. Життєві шляхи п`ятнадцяти художниць, описані в цій книжці, охоплюють діапазон від осяйної слави до цілковитої непомітності, але кожна з цих жінок має свою історію та власну творчість, що може вплинути на наше розуміння мистецтва й успіху, а то й цілковито змінити його».

Героїнями книжки стали: Артемізія Джентілескі, Юдит Лейстер, Аделаїда Лабіль-Жияр, Марі-Деніз Вільє, Роза Бонер, Едмонія Льюїс, Паула Модерзон-Бекер, Ванесса Белл, Еліс Ніл, Лі Краснер, Луїз Буржуа, Рут Асава, Ана Мендьєта, Кара Вокер, Сюзен О`Меллі.

Артемізія Джентілескі

(1593-1656)

Існувало чимало караваджистів, та була лише одна караваджистка. (Мері Гаррад)

Цікавий факт. Артемізія Джентілескі була дочкою римського художника Ораціо Джентілескі, друга і послідовника Караваджо. Коли її мати померла, батько взяв її до своєї майстерні, де вона швидко показала, наскільки потужний її талант. У віці сімнадцяти років вона пережила зґвалтування, а потім публічно була піддана тортурам, щоб «перевірити» правдивість свідчень проти ґвалтівника.

«Коли Артемізію «перевідкрили» в ХХ столітті, здавалося логічним інтерпретувати її потужну картину «Юдит, що відрубує голову Олоферну» й у фройдистському, і у феміністичному ключах — як «крики душі», символічне бажання завдати болю чоловікові, котрий змусив її страждати. Або, інакше кажучи, — художній акт помсти».

Юдит Лейстер

(1609-1660)

Я не можу вирішити: чи то Лейстер здається сучасною, чи то я почуваюся через неї старим голландцем. (Пітер Шелдаль)

Цікавий факт. У 1893 році з`ясувалося, що неймовірна нова робота Франса Галса «Пара, що бенкетує», яку придбав Лувр, була зовсім не Галсовою. За монограмою у куточку картини експерти визначили, що автором була раніше не відома художниця Юдит Лейстер.

«Історики з жалем пишуть, що Лейстер втратила себе після одруження. (…) Але ж спершу була чума, потім сватання й весілля, після того — переїзд у нове місто, а там уже й перша вагітність. І ви тільки уявіть: п`ятеро дітей! Коли мої двоє (тільки двоє!) були малими, я на цілих шість років перестала писати. А Лейстер із її п`ятьма, мабуть, було ще скрутніше! (…) Але, як не дивно, їй це вдавалося».

Аделаїда Лабіль-Жияр

(1749-1803)

Ще достовірніше, аніж сяйво шовку та оксамиту й піну мережива, створювала вона враження пристрастної особи, чия воля та хоробрість поглиблювалися терплячістю та впертістю. (Жермен Грір)

Цікавий факт. Свого часу юна Аделаїда, єдина з восьми дітей відомого торговця тканинами, що дожила до дорослого віку, вивчала малюнок олією разом із таким само юним другом дитинства Франсуа-Андре Венсаном. Згодом, ставши відомим художником, він не забував про подругу, підтримував і навчав її тому, чого навчився в Італії. Аделаїда одразу стала мішенню злої сатири. «Не маючи чоловіка, який би заступився за її честь або підтримав фінансово, Лабіль-Жияр почала захищатись самостійно. Нападаючи, 1782-1783 року вона виставила шість портретів знаних чоловіків-академіків. Це був блискучий хід, щоб забезпечити цінних свідків свого таланту. Якщо якомусь чоловікові сподобається його портрет, він оцінить і здібності Лабіль-Жияр».

«Після Революції, опинившись у небезпеці як придворна художниця, Лабіль Жияр вчинила кмітливо (…) — почала малювати портрети ключових депутатів революційної Національної асамблеї. (…) 11 серпня 1793 року Директорія Департаменту Парижа змусила її доставити «великі і малі портрети колишнього принца та всі нариси, зроблені до цих робіт, щоб їх поглинуло полум`я». У неї не було іншого виходу, крім як погодитися. Будь-яка інша дія була б рівноцінна самогубству».

Марі-Деніз Вільє

(1774 — 1821)

Мабуть, найвидатнішою картиною, яку намалювала жінка, є портрет Шарлотти дю Валь д`Оньє (Томас Б. Гесс, «Арт-Ньюз»)

Цікавий факт. Найвідомішу картину Вільє «Портрет Шарлотти дю Валь д`Оньє» було придбано як полотно Жака-Луї Давида і подаровано меценатом Музею Метрополітен у Нью-Йорку. Ім`я Давида не було зняте з картини аж до 1977 року.

«Хоч і прогресивна політично, революція в багатьох відношеннях була суспільно консервативною», — пише феміністична дослідниця мистецтва Лінда Нохлін. (…) 1804 року Наполеон закрив будь-який доступ до офіційної жіночої освіти та заборонив жінкам-художницям експонувати свої твори у Франції. І аж до кінця століття жінок не приймали до престижної École des beaux-arts. (…) Себто таємницю чарівної й такої пронизливої картини Вільє є те, що йдеться про особливий момент: дві юні жінки прагнуть стати художницями, і це якраз той короткий проміжок часу, коли можливості, вишкіл, показ власних робіт і навіть здобуття слави були можливими».

Роза Бонер

(1822 — 1899)

Мадемуазель Роза малює майже як мужчина. (Теофіль Торе-Бюргер)

Цікавий факт. Бонер була художницею-анімалісткою, пристрастною вершницею, мисливицею, любителькою жінок, яка радо носила штани. «Пояснення Бонер завжди звучали доволі переконливо. Скажімо, волосся вона обстригла тому, що, мовляв, після смерті матері «хто мав давати раду моїм кучерям?» Може, це і правда, коли тобі одинадцять, але короткі стрижки вона носила навіть через шістдесят років після смерті матері. Що ж до її улюбленого одягу, то, як пояснювала Бонер, лише вдягаючись як чоловік, вона могла пробиратися крізь натовпи в бійнях або по кінних ярмарках». Довгі роки Бонер жила у цивільному шлюбі з подругою Наталі Міка, звісно, для оточуючих вони повинні були залишатися лише подругами.

«Бонер полюбляла давати людям анімалістичні характеристики, в тому числі й собі самій. У листах та інших текстах вона називає себе то псом, то телям, совою, віслюком, кнуром, черепахою, ведмедем, тощо. Але все ж твариною, з якою вона відчувала найбільшу спорідненість, був бик або ж буйвол. (…) Через два роки по смерті Розі Бонер присвятили монументальну бронзову статую на Плас-Денекур у містечку Фонтенбло. Скульптура зображала не саму художницю, а, цілком у згоді з її вподобаннями, бронзового, м`язистого бика на повний зріст, який крокує вперед. Красивий звір».

Ціна книги: 290 грн.

Де придбати: arthuss.com.ua

— Читайте також: WoMo-книга: Це зробила вона