WoMo-книга: Троянди за колючкою

Жіночий досвід в ув`язненні

Досвід жінок у місцях позбавлення волі — це досвід заборонений, табуйований, «ганебний», про який не можна говорити взагалі. Навіть оповити сумнівним ореолом «блатної романтики», як досвід чоловічий, не виходить. Жінки, що побували «за колючкою» для більшості обивателів — навік тавровані, і не важливо як вони там опинилася, за що, що вони там пережили — «зечки» і все. Важлива книжка для тих, хто хоче бачити без призми стереотипів, вийшла у письменниці Ірини Агапєєвої, яка розповідає про власний досвід.

Сумно, що народне прислів`я, яке застерігає нас вважати себе навік невразливими від злиденності та ув`язнення, все ще не пішло в забуття. В нашій країні все ще можливо втратити свій соціальний статус і закріплені за ним привілеї «одного чудового дня». Для Ірини та її брата, звичайних, зовсім молодих симферопольців, цей день, точніше, вечір, настав, коли якісь невідомі чоловіки напали на хлопця на вулиці, а дівчина спробувала його захистити. Про те, що ті нападники були працівниками міліції в штатському і що вони помилилися, переплутали Ірину та брата з тими, кого насправді шукали, молоді люди дізнаються згодом. І це ніяк не полегшить їхньої долі. Вони вийдуть на волю по амністії та лише через рік. Але ті, хто порушував і допускав порушення елементарних прав людини у місцях позбавлення волі, — вони там і досі працюють. Ті самі люди, які повинні охороняти законність.

Уривок з книги

Ось вона — тюрма. Немов величезний чорний колодязь поглинув мене, як і багатьох до мене — жінок і чоловіків, старих, молодих і зовсім дітей. Він ненаситний і страхітливий, із нього немає шляху назад. Усі, хто потрапляв сюди, ставали самотніми дітьми, що ніби заблукали, і серця їхні скам’янів страх.

Зовсім очманілу, мене повели довгими заплутаними коридорами з холодними голими стінами, між якими одвіку панувала напівтемрява. На одних вона навіювала тугу, на других — жах, а в мені залишилися тільки втома та байдужість. Я навіть не могла зрозуміти, де опинилася, щосекунди чекаючи, що мене от-от відпустять і настане кінець моїм мукам.

Якась бабця тюпала поруч і чіплялася за моє пальто, шукаючи підтримки. Мабуть, я справляла враження впевненої людини, яка була тут не раз і знає кожен закуток цих страшних коридорів. (…)

Умови утримання в сімферопольському райвідділі були такі, як у кінофільмах про середньовічних в`язнів. Приміщення — півтора на півтора метра, голі поштукатурені стіни. Меблюванням цього приміщення були вмуровані в стіну дерев’яні лави завширшки сантиметрів сорок, може, навіть, вужчі, за спинку правила стіна. Усе! Там навіть не горіла лампочка й панувала сліпа темрява! Це був бетонний колодязь.(…)

Темрява була страшна, одначе людина, напевно, не може страждати від усього й одразу. Організм обирає найважливіше на цей момент, тому я могла думати тільки про те, щоби зігрітися. Ні про що інше я в житті так не мріяла, як про теплі шкарпетки та пуховик. Холод виявився найстрашнішою тортурою. Ніякої їжі й води. Можливо, якби я попросила склянку води, мені б її милостиво подали, але навряд чи холодна вода вплинула б на мене добре. До райвідділку люди потрапляли короткостроково, тож, природно, ні про яку їжу й не йшлося. Голодні міліціонери давилися бутербродами, а харчування затриманих хвилювало їх найменше. Це були три найстрашніші дні у моєму житті. У нездоланному холоді, голоді й непроглядній пітьмі. До туалету виводили двічі на добу, вранці та ввечері. Як собаку виводить на прогулянку турботливий господар. Можливо, якби я просилася, мене виводили б частіше, але я соромилася. Не могла уявити, як тарабанитиму в залізні двері й кричатиму: «Гей, начальник! Мені відлити треба», — як це робили мої сусіди-чоловіки. (…)

Чому прості люди не виявляють людяності? Вони можуть невтомно говорити про гуманність і справедливість, піклуватися про бездомних собак і плакати, переглядаючи передачі «Жди меня». Але ті самі люди бувають напрочуд байдужими й сліпими, не виявляючи співчуття в буденній ситуації в них під носом. Я вірю, що люди отримують те, що віддали.

Ірина Агапєєва, письменниця

Чому вирішила написати? Основною метою написання цієї книги було розвінчання міфів про в’язниці та людей, які там перебувають. Я зіткнулася з тим, що у більшості людей склалося неправильне уявлення про нашу пенітенціарну систему, і майже ніхто не замислюється над тим, що в СІЗО перебувають люди ще не засуджені, а отже, — виходячи з презумпції невинуватості, — невинні.

Чому треба говорити про такий досвід? Я хочу зробити нашу країну кращою, дати можливість нашим дітям жити в правовій державі, де шанують право і закон, де ніхто не принижує людську гідність. Я вважаю, що це мій громадянський обов’язок — донести до суспільства правду. Ми не маємо права закривати очі на цю проблему, якщо хочемо називатися цивілізованим суспільством. Кожен з нас може опинитися в подібній ситуації в будь-який момент нашого життя.

Близьким тих людей, які потрапили у біду, я хотіла б порадити у всьому покладатися на себе: читайте закон, вивчайте процесуальний кодекс, ставте під сумнів все, що ви чуєте й бачите. Ви самі можете багато чого, просто потрібно повірити в свої сили. Є адвокат, це прекрасно, але не віддавайте «кермо влади» в його руки, контролюйте — і разом ви зможете домогтися багато чого.

Ну а тим, хто вважає себе безгрішним: не судіть і не зарікайтеся. Сподіваюся, моя книга змусить багатьох подивитися на людей, що опинилися за гратами, під зовсім іншим кутом зору і переглянути свої переконання.

  • Ціна: 100 грн
  • Де придбати: yakaboo.ua
— Читайте також: WoMo-книга: Чому не варто боятися фемінізму

Мы в Facebook