WoMo-книга: Турбота як робота. Материнство у фокусі соціології

"Провина" як синонім "працюючої матері"

08.06.2017

Питання завантаженості жінок домашньою роботою нещодавно знову стало актуальною темою для обговорення в суспільстві, виявляється такої роботи в українок — 43 години на тиждень. Найбільше навантаження мають жінки з сімейними обов`язками, особливо матeрі, до яких суспільство сьогодні ставить нові вимоги. Турбота про дітей — це робота. Кожна мама — це працююча мама. Чого суспільство хоче від нас, як розпізнати маніпуляції, що заганяють нас у вічний сумнів «Я погана мати?» і як допомогти собі й своїй родині — в книзі кандидатки соціологічних наук Олени Стрельник.

Це дослідження зовсім недавно вийшло у видавництві «Критика», проте ґрунтовність викладення проблем материнства в Україні не робить цю книжку суто академічною — саме нагальність піднятих питань робить її дійсно захоплюючою. Ось тільки декілька цікавих інсайтів.

Дитиноцентричність

Ми не раз чули, що покоління наших матерів переймалося нашими дитячими проблемами набагато менше, принаймні ніхто не водив 2-річних дітей на курси китайської та ментальну математику, суспільство цього не чекало від матерів. А від нас очікує, тому що теорії виховання та засади державної політики щодо материнства та дитинства стали дитиноцентричними. Це не погано, проте це створює тиск, іноді шалений, на батьків, інтереси яких принесено в жертву старому, але як ніколи популярному принципу «все найкраще — дітям» (при цьому постійний helicopter parenting — зовсім не запорука щасливого дитинства). Як приклад «відцентрових» підходів, що нагадують про те, що батьки й матері — теж люди, автор згадує доктора Комаровського і його метод «застосування здорового глузду» замість гіперопіки. В чому пастка дитиноцентричного підходу до материнства? В тому, що суспільство вимагає суцільної жертви інтересів матері, вважає сім`ю некомпетентною у вихованні, такою, що потребує спеціального навчання та постійного звертання до різного роду експертів: медиків, психологів. А там, де вашу діяльність оцінюють, починається контроль: кому, коли і як народжувати, де і як виховувати, скільки часу присвячувати професійній діяльності. В наш час під впливом такого тиску матері часто не наважуються повноцінно реалізовуватись професійно.

Міф про український матріархат

Ми дуже часто чули цей популярний міф про особливе, шанобливе ставлення до жінки в традиційному українському суспільстві, особливо популярним є порівняння з російською традицією. Мовляв, у нас тут завжди жінки «командували», а їх шанували як «берегинь роду». Це дійсно не більше, ніж міф, і про це дуже докладно розповідає нова популярна книжка під редакцією Оксани Кісь «Українські жінки в горнилі модернізації», корисний цей міф, в першу чергу, для держави. Він з`явився у період становлення незалежності країни як заохочення жінок до традиційних жіночих ролей матері та дружини, що працюють на зміцнення держави: адже зменшення кількості населення простіше затримати піднявши народжуваність, а не забезпечивши довшу тривалість життя при достойному його рівні. З огляду на те, що в поколінні наших мам, принаймні, серед міських жінок, рідко зустрічалися сім`ї з трьома дітьми, а тепер — це зовсім не рідкість, вважаємо, що міф спрацював. Окрім того, що завжди варто відрізняти міфи від історичних фактів, матерям треба звернути увагу і на те, що твердження «материнство — це найголовніща у світі робота» іноді просто тримає жінку безкоштовною домашньою працівницею подалі від продуктивної праці, достойного заробітку та автономії.

«Провина» як синонім «працюючої матері»

Поспіх — ознака життя працюючої матері, виявляється, що постійно відчувають нестачу часу на роботі 34% опитуваних автором українок (59% — час від часу), а вдома — 28% (60% — час від часу). Цікавим є той факт, що найкраще «розвантажуються» вдома одинокі матері, які живуть з власними батьками: тільки 13% з них відчувають постійну нестачу часу. Тобто бабусі та дідусі краще реагують на необхідність розділити з нами домашню працю, перш за все це стосується догляду за онуками.

А що ж чоловіки? Якщо подивитися на розподіл практик піклування про дитину в сім`ях із двома батьками, то тільки по двох позиціях спільна участь батьків випереджає переважно материнську: це організація дозвілля дитини та ухвалення важливих рішень щодо дитини (вибір дитсадка, школи, гуртка). Цікавими є результати щодо такої теми, як вільний час матері. По-перше, виявляється, що середній індекс провини, яку відчували респондентки щодо кількості часу й уваги, приділених дитині, становить 5,8 бала (по десятибальній шкалі). По-друге, темпоральна бідність — «жонглювання справами» і відсутність власного вільного часу унаслідок традиційного гендерного розподілу праці, призводять до того, що жінки розуміють час як спільний і як приділений іншим, натомість чоловіки розглядають час як належний їм і використовують його на власний розсуд. Наприклад, подивимось на гендерний розподіл видів дозвіллевої діяльності в міських сім`ях. Найпопулярнішим «видом відпочинку» серед жінок є приготування їжі (95,8%), хатня робота (95%), приймання гостей, візити в гості (90,3%). Чоловіки ж найбільше займаються прийманням гостей і візитами в гості (83,2%), прогулянками містом (72,2%), хатньою роботою (72,1%). Вільного часу у працюючої матері немає, або він є в ті моменти, коли доглядом за дитиною опікується тато, бабусі або педагоги гуртків, секцій — і нерідко цього часу не завжди вистачає на якісне спілкування з друзями, саморозвиток чи навіть догляд за собою.

Зрозуміло, що за таких обставин працююча мама відчуває себе некомфортно. До яких же висновків приходить дослідження? Що робити, аби жінкам жилося легше? Змінювати модель ексклюзивного материнства на модель розділеного батьківства, тобто залучати до догляду за дітьми чоловіків. При чому робити це через державну політику, в першу чергу заохочувати їх ставати «татами в декреті».

Олена Стрельник, кандидатка соціологічних наук, докторантка факультету соціологіі Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Якщо держава не буде найближчим часом «розвантажувати» жінку, наскільки в Україні можливий варіант розвитку солідарних груп жінок, які зможуть кооперувати в «банках часу» і тому подібне? Наскільки можливо розраховувати на громадський простір, якщо в державному секторі проблеми жінок не вирішуються, а в приватному небагато чоловіків хоче ділити порівну доглядову працю?

Я впевнена, що жіноча солідарність надзвичайно важить у зміні суспільного середовища материнства. Материнство – не тільки обмежує жінку, а є також ресурсом для перетворення світу. Жінки, об’єднуючись та проговорюючи свої проблеми, можуть сприяти позитивним зрушенням. У материнських спільнотах непоодинокі ситуації, коли жінки, замість того, щоб надавати одна одній підтримку, починають вести «материнські війни» на кшталт «хто краща мама» (та, яка працює чи не працює, та, яка носить дитину у слінгу чи користується візочком, та, яка робить щеплення дитині чи не робить тощо). Втім, ці «війни» не є продуктивними, виснажують матерів, знецінюють їх особистісні досвіди та не стимулюють суспільних змін на користь материнства. Уявімо, що одна мама носить дитину в слінгу. Їй буде здебільшого байдуже до того, що водій автівкою перегородив увесь тротуар і мамі з візочком важко його об’їхати. Втім, знаю мам, які не зважаючи на користування слінгом, роблять зауваження таким водіям. Це і є найпростіший приклад материнської солідарності.

Різні погляди жінок на виховання дітей не мусять стояти на заваді визнанню того, що у матерів в Україні значно більше спільних проблем. Часто доводиться чути, що у труднощах у догляді за дітьми та балансуванні між материнством та професійною самореалізацією винні самі жінки: чинниками цих труднощів є їх невміння планувати час, делегувати обов’язки іншим членам сім’ї, невміння формувати особистісні кордони тощо. Через такі звинувачення жінок ми не бачимо головного: в Україні піклування про дітей, яке за умовчанням покладається на жінок, є суспільно знеціненим (варто тільки пригадати широко вживане «сидить вдома» стосовно мами у декреті), і що суспільство побудовано таким чином, щоб саме за жінками закріпити відповідальність за дітей. Але наразі відчуваю, що зміни неминучі і що мами готові об’єднуватися заради цих змін.

Можна пригадати рухи та ініціативи на кшталт «Київ, дружній до батьків і малюків», де жінки моніторять місто на предмет комфорту для батьків із дітьми, влаштовують кіносеанси для батьків із маленькими дітьми, різноманітні акції на підтримку грудного вигодовування у публічних місцях тощо. Об’єднуються мами дітей з інвалідністю та створюють спільними зусиллями освітні центри для них; мами, спираючись на власні історії материнства, є ініціаторками руху за «відкриті» реанімації. Подібні ініціативи свідчать про те, що у матерів з’являються «голоси», тобто можливість озвучувати свої проблеми, вимагати їх вирішення та надихати інших мам діяти на користь своїм дітям та іншим матерям.

— Читайте также: Артем Чапай: «В Украине, если папа идет в декрет, его почему-то все считают героем!»