WoMo-книга: Українки в ГУЛАГУ. Вижити значить перемогти

10 жіночих спогадів з нової книги Оксани Кісь

Жіночий досвід доби сталінізму досі майже не привертав уваги дослідників, хоча масові політичні репресії мали величезний вплив на повсякденне життя сотень тисяч українок. Цей досвід травми та виживання все ще коріниться й у нових поколіннях українських жінок, які про це і не здогадуються. Новий шар «прихованої жіночої історії» відкриває дослідження Оксани Кісь, кандидатки історичних наук, докторантки Інституту народознавства НАН України, президентки Української Асоціації Дослідників Жіночої Історії.

Якщо у 1930-х роках частка жінок серед в`язнів ГУЛАГу була порівняно невелика, то у воєнні та повоєнні роки вона значно збільшилася: в 1941 році жінки становили 7,6% загальної кількості, до літа 1944 року їх було вже 26%, а станом на 1 січня 1945 року їх частка сягнула 30,6%. У наступні роки кількість жінок, яких утримували у таборах та колоніях, постійно зростала — від майже 212 тисяч на 1 січня 1946 року до близько 521,5 тисяч на 1 січня 1950 року. (…) Дослідники одностайні у тому, що, окрім усіх тих страждань, від яких потерпали невільники-чоловіки, жінки зазнавали також і специфічних форм насильства та принижень з огляду на свою стать.

Умови утримання

Наприкінці осені 1943 року встановлена норма житлової площі 2 кв.м на особу була дотримана лише у 42 таборах і колоніях, тоді як у 46 подібних закладах в`язні мали в середньому від 1,0 до 2,0 кв.м особистого простору (на нарах). (…)

Марія Макогон докладно описує побутові умови, в яких вона опинилась в одному з таборів Колими: «Табір наш був невеликий: один довгий дерев`яний барак, кухня з дерев`яних брусів, дерев`яна баня і дві довжелезні палатки. Наш етап повністю попав у ці палатки, бо дерев`яний барак вже раніше був повністю заселений політв`язнями. В кожній палатці було по 100 жінок. Підлоги не було, а по боках — збудовані з обтесаних кругляків нари. Дали нам ці матраци, тобто довгі мішки, які треба було напхати сухим листям, хвоєю. (…) Для огрівання у палатці було встановлено дві бочки по 100 літрів. В кожній бочці було вирізане вікно для підкидання дров і виведена труба на двір. Ось і вся «система опалення», яка давала настільки жалюгідну кількість тепла, що тулились одна до одної, натягали на себе все, що мали, одягали шапки-вушанки, щоб хоч трохи зігрітись. Як часто наші шапки примерзали на ранок до палатки!»

Санітарні умови та гігієна

Умовами утримання в`язнів у таборах були передбачені певні мінімальні санітарно-гігієнічні норми, як-от: відвідування лазні двічі-тричі на місяць з одночасною термічною обробкою (прожарюванням) їхнього одягу. (…)

У своїх спогадах Галина Коханська вказує на ще одну специфічну жіночу гігієнічну проблему, зумовлену фізіологією жіночого тіла: «Не дозволяли навіть випрати білизну, а жінкам і дівчатам це було конечніше, ніж чоловікам. Не кажучи вже про якісь пакети, вату чи марлю для менструацій. За весь час перебування в таборах ніхто ніколи їх не одержував».

Каторжні роботи

У таборах жінок використовували на усіх без винятку видах робіт, включно з фізично важкими та небезпечними виробництвами — лісоповал, кам`яні та інші кар`єри, земляні роботи, будівництво промислових об`єктів та залізниць, шахти та рудники і т.п. (…) Жінки раз по раз вказують на той факт, що норми виробітку не були гендерно-диференційованими.

Катерина Андрусишин розповіла про свій досвід праці в різних умовах: «Погнали на роботу на другий цегельний завод (…) Працювали ми важко, по 8 годин на день у три зміни без вихідних, але були задоволені, що у теплі, а не на котлованах на холоді і вітрі, як деяка частина дівчат (…) Я опинилася в бригаді, яку перевели на кар`єр. Працювали по 8 годин у три зміни, але робота тяжка фізично, та ще й постійно на морозах, на вітрі, на голодному пайку, бо норми виробітки такі самі, як для чоловіків, і ми звичайно не могли їх виконувати (…) Сили почали нас полишати (…) Через якийсь час нас перекинули на «Горстрой» копати у вічній мерзлоті котловани і траншеї та на бетонні роботи. Так минали місяці, роки. Не одна з наших дівчат опинилася під Шмідтихою у спільній ямі, яку навесні засипали бульдозером».

Стан здоровя невільниць

Через незадовільні побутові умови, недостатнє і непоживне харчування на тлі суворого клімату та виснажливий режим праці у жінок-політв`язнів розвивались характерні хвороби. Серед найпоширеніших хвороб — запалення легенів, пеллагра, цинга, малярія, інфекційні хвороби та туберкульоз.

Полька Беата Обертинська (яка опублікувала свої спогади під псевдонімом Марта Рудзька) розповіла про двох хворих на туберкульоз жінок, які змушені були працювати на лісоповалі в суворий мороз: «Пальці задубіли від холоду, зовсім не гнуться — ними годі розв`язати пояс чи розшпилити гудзика. Напівпритомні жінки справляють нужду просто в одязі, їхні штани дубіють на морозі. В результаті усі страждають від запалення сечового міхура, і далі внаслідок слабкого сечового міхура вони постійно працюють обмерзлі по пояс».

Сексуальне насильство

У «Довідці Оргвідділу ГУЛАГ про недоліки в роботі управлінь та відділів ГУЛАГ» від 9 березня 1951 року: «Внаслідок грубого порушення вимоги МВС СРСР про ізоляцію засуджених жінок від чоловіків наявні численні факти співмешкання. З загального числа вагітних засуджених жінок 90% завагітніло у таборах і 40% у колоніях.» (…)

Колишня невільниця Марія Флюнт у своїх спогадаїх ділилася історією, яку їй розповіла сестра, почувши про це від іншої дівчини, яка перебувала на засланні на Колимі: «Потім як я приїхала, то розказувала, каже: «Там така банда була. Наших дівчат гвалтували. Котра опиралася, не давалася, — голову відрубали і так на пень ставили і всьо. То було в тім посьолку Сусуманде, куди вона була виселена. Там був такий завмагазином і він казав: «Етой нє троньтє, ета будєт мая. .І він потім каже: «Слава, хочеш — ілі ти мая, ілі вот — хочеш на пєньок0». І вона каже: «Що я мала робити? Я хотіла жити».

Національна солідарність

Дослідники повсякденного життя у ГУЛАГу відзначають, що найчастіше у таборах та колоніях в`язні гуртувалися за етнічною (національною) ознакою.

Валлі Шліс, німкеня, якій довелося кілька років провести у середовищі українських невільниць, згадувала: «Ця дружність, що панувала між українками, улегшувала всім життя. Помимо тісноти, не впало між нами гостре слово. Жили ми мов одна велика родина».

Зв`язок з батьківщиною

Кожна посилка перетворювалась на справжню подію не лише через її матеріальний вміст. Посилки мали особливе значення, пов`язане з загостренням почуття причетності, приналежності до того родинного кола, з якого жінку було вирвано.

Як згадує Надія Суровцева, саме зв`язок з родиною допомагав невільницям не занепадати духом, не втрачати життєвих орієнтирів: «В бараці було немало людей, котрі отримували книги з материка, але це було досить замкнуте коло, до якого я не належала (…) Вони зберігали жіночу подобу, жили інтересами родин, Великої землі, і це давало їм якийсь ґрунт під ногами, як дає завжди відчуття близьких, турбота про тебе і можливість підтримки».

Релігійні практики

Окрім індивідуальної молитви, як інтимно-особистого способу спілкування з Богом, українки влаштовували спільні групові молебни у неділі та імпровізовані літургії у найбільші християнські свята — на Різдво та на Великдень. Спільні молитви були заборонені у таборах, ініціаторок суворо карали, однак потреба у релігійній практиці, її значущість для жінок були настільки великими, що спонукали їх іти на ризик.

«Треба було рятувати подруг, треба було шукати способів, які б укріпили моральні сили. Христос! Віра! Нуся (Анна Коцур) згуртовує на молитву. Жінки відправляють молебні, Службу Божу. Наглядачі нишпорили поміж бараками, намагалися настигнути тих, хто молився, і кожний раз, вдавалося їм це чи ні, садили в холодний карцер Нусю. Донощики були і поміж табірницями,«, — пригадувала Марта Гай.

Жіноча творчість

Попри виснажливу працю, голод та холод, хвороби та каліцтва, знущання охоронців та в`язнів-злочинців, нелюдські побутові умови у жінок не зникла, а іноді навіть загострювалася потреба у прекрасному.

Зі слів Ярослави Крижанівської-Гасюк, колишньої невільниці табору в Інті, «на жорстокій півночі не вмер дух свободи, бажання творити і жити (…) тисячі жінок і дівчат, цвіт України, перебуваючи за колючими дротами, після важкої і непосильної праці, працюючи у вічній мерзлоті на розвантаженні лісу, земляних роботах, знаходили час не на відпочинок, а на молитву й пісню».

Сестринство

У надзвичайних обставинах в`язниць і таборів жінки докладали чималих зусиль, щоб не втратити гуманістичних цінностей, втриматися від морального розпаду, зберегти підставові соціальні норми. Взаємопідтримка, співчуття до своїх посестер по нещастю, турбота про найслабших і допомога найбільш потребуючим у ситуації, коли життя кожної з них фактично було загрожене, є найвищими проявами гуманізму, жертовності і людяності.

Ольга Стец-Іванчук пригадувала, як від нестерпного холоду в наметі «усе тіло боліло й кості дуже крутило тяжким болем (…) Моя вірна подруга Віра Королюк (…) вибрала невеликий камінчик, принесла в палатку і поклала на піч. Знайшла кусочок ганчірочки і завернула його. Підійшла до мене і каже: «Олю, візьми цей камінчик і (…) тримай його у своїх долонях. Тоді усе твоє тіло нагріється і ти не будеш відчувати такого страшного болю». Я тримала цей камінчик у своїх долонях. Тіло моє нагрівалося, біль став зникати. З моїх очей капали сльози. Але це були сльози великої вдячності за людську доброту»,

— Читайте также: Прихована історія: Українські жінки в горнилі модернізації

Мы в Facebook