WoMo-портрет: Олександра Коваль

Про головний принцип свого життя, онука-Царя та зворушливі книжки

Олександра Коваль, президент ГО «Форум видавців», мати Софії та бабуся Давида, розповідає про виклики свого материнства, бізнес-уроки книжкового світу України та дає поради батькам, як виховувати у дітей культуру читання.

Про свою справу

Про  «кар’єру» я взагалі не замислювалась. Життя молоді мого покоління і теперішнього  кардинально відрізняється. Мій тато був репресований. І він був переконаний, що дитині репресованого, та ще й жінці, уготована була тільки одна кар’єрна стежка — закінчення інституту, потім посада інженера та старшого інженера у конструкторському бюро, і максимум  — заступник начальника відділу. Усе, і так до пенсії. І я навіть не піддавала цього сумнівам. Так жили всі знайомі нам сім’ї. По кілька поколінь в одній квартирі. Робота, черга за продуктами, домашня робота, сон, робота. Народження доньки припало на період розпаду Радянського Союзу, коли з магазинів зникло просто все. Не знаю, як би ми вижили, якби в мого приятеля, журналіста Сашка Кривенка не народилась трійня. Трійні  належалося багато молочної продукції, тож вони ділились зі мною,  я знала, що сьогодні моя дитина має що їсти – і це робило мене щасливою. Було важко, часом я впадала в паніку. І от раптом, коли я сиділа, заливаючись сльозами, з’явився мій знайомий з пропозицією видати книжку – препринт «Історії України» Михайла Грушевського. І так почалась  моя справа, та, якою я займаюся дотепер. Ми видавали книжки тиражами 100 тисяч, які продавалися миттєво, мали грандіозні плани, але раптом все зупинилось, тому що почалась величезна  економічна і фінансова криза з інфляцією в 10,000%. Видавати книжки в такій ситуації було просто безглуздо, та й хто б їх купував! В мене була мала дитина, і я не могла  багато їздити, тож, прислухавшись до розумної поради тодішнього голови правління фонду «Відродження», я вирішила зібрати всіх відомих мені гравців книжкового ринку у Львові, щоб познайомитися, поговорити  про наші спільні проблеми і вирішити, що робити.

Про дочку та принципи виховання

Звичайно, що було важко поєднувати материнство та роботу, тим паче, що я виховувала доньку без чоловіка, допомагали мама і сестра. Мама — пенсіонерка, сестра тоді була дільничим лікарем з копійчаною зарплатою, тож забезпечувати сім’ю вирішила я. Працювати доводилося по 12-14 годин на добу, і, звичайно, це не пішло на користь моїй дочці. Боюсь, що вона часто почувалась покинутою.

Софія закінчила соціологію, але вирішила, що працювати соціологом вона не хоче. Два роки вона пропрацювала у піарі, але вирішила, що реклама та піар — це дно, і вона не буде займатись цією справою. Далі закінчила журналістику в УКУ, але журналістикою не займається. Натомість ще зі старших класів школи вона працює в нашій громадській організації «Форум видавців», на моє прохання. Поки навчалася, працювала виключно як волонтер на різних роботах, потім як проектний менеджер, прекрасний менеджер культурних проектів, до речі. Великого задоволення від цієї роботи вона не отримувала, але й іншої не шукала.

Мене турбують її «пошуки себе», але з дитинства вона мала повну свободу вибору, тому що свобода — це те, що я ціную найбільше у житті.

Софія народила дитину і абсолютно щаслива у своєму материнстві. Мого онука назвали Давидом, а прізвище його — Цар.  Я запостила фото з таким хештегом, а мені одна така пише: «Гарна дитина, але чому одразу цар?»

Про те, чого навчила дочка

Вона навчила мене, що усі люди різні і не треба намагатись їх змінити під себе. Потрібно навчитись сприймати людей такими, як вони є. Команда Форуму дуже розмаїта, ще й люди часто змінюються,  підхід доводиться шукати до кожного, і, на жаль, не завжди у мене вистачає терпіння. Хоча, здається я стаю терпимішою, можливо, це вік, а, може, допомогли книжки про управління персоналом, які я студіюю десятками і намагаюся щось практикувати.

Про співпрацю з новим поколінням та стиль менеджменту

Якщо порівнювати співробітників, яким 20 і 30 років, то, напевно, з молодшими вже трохи легше працювати, ніж з їх попередниками. Вони прагматичніші, їм потрібно давати конкретне завдання, бажано обмежені в часі і просторі, з чіткими інструкціями — воно буде виконане. Але вони не виявляють практично жодної ініціативи, не кажуть: «Та дурна ваша інструкція, давайте зробимо ось так, набагато простіше і ефективніше». Раніше на Форум приходили працювати тільки ті, що  любили літературу і читали книжки, а зараз з’являються й такі, що узагалі книжок у руках не тримають.

І взагалі, робота на Форумі зовсім не така, як собі її уявляють дівчата (а на 90% — це дівчата), які приходять до нас в команду. Буває, що у голові людини складається образ улюбленого письменника, такого собі шляхетного принца, про якого він пише у своїх книжках. А потім раптом виявляється, що цей письменник зовсім і не принц, а навпаки, і це таке розчарування, яке не просто подолати. Або що підготовка Форуму видавців – це не цілорічний фестиваль і туса, а досить нудна рутинна робота. Але, насправді, у нас є дуже багато радісних моментів. Коли ти бачиш, що захід вдався, то це підвищує самооцінку, навіть якщо твій улюблений письменник тобі нахамив, а перед тим 3-4 тижні доводилося спати по 3-4 години.

Про Форум видавців та бізнес-уроки

За задумом, Форум видавців мав стати лише одноразовим майданчиком для професійного спілкування гравців книжкового ринку. Але видавцям було дуже важливо продавати книжки,  важливішим за дискусії. Сноби навіть називали Форум «книжковим базаром», хоча вже на той момент у нас була досить велика програма літературних заходів, і чути це було трохи образливо. Стратегією було створення головного книжкового фестивалю країни, тобто поєднання книжкового ярмарку і літературних заходів. Починали ми з гранту, отриманого від фонду «Відродження», але далі довелося давати раду самостійно. Спочатку я інвестувала в розбудову форуму з власного видавництва, але видавництво було маленьким і, в результаті, його довелося закрити, зосередившись лише на Форумі. А він, хоча й був вже дуже відомим і гучним, але все ж маленьким, аж до 2001 року, коли ми вперше вийшли на беззбитковість. Але долучення програми супутніх літературних заходів поставило нас перед новим викликом: де знайти додаткове фінансування? Досі ми жили лише за рахунок власних коштів, ну і коштів видавництва, поки воно не закрилося. Щоб літературна програма ставала все кращою, довелося  шукати додаткового фінансування. І це був величезний крок у перебудові свідомості, який потрібно було зробити, тому що я ніколи не знала, як це — просити гроші. За місце на форумі заплатили? Ну то і добре. Але довелось навчитись писати проекти, просити гроші, переконувати, що ми робимо добру справу і що ми варті довіри.

Весь час було якось важко, таке враження, наче йдеш по піску і чим далі – тим більше загрузаєш. У 90-х була проблема в якості і в кількості книжок на ринку.  А потім стало зрозумілим, що люди читають все менше й менше, навіть до появи інтернету в нашому житті. Порівняйте: на початку діяльності ми продавали книжки тиражами по 100-200 тисяч, а після кризи 90-х тиражі впали до 1-2 тисяч, а книжка, яку продавали тиражем у 5 тисяч, вважалась бестселером. От я і присвятила немалу частину свого часу і сил популяризації читання, колись мене слухали із здивуванням, чому я цим займаюся, але принаймні тепер, кільканадцять років потому, про проблему з читанням і потребою займатися його розвитком пишуть і говорять всі, але, насправді, мало що змінилося, тож роботи в цьому напрямку ще багато.

Про книжковий ринок в Україні

Мені не імпонують видавництва, які усе ретельно прораховують і відкидають книжку, якщо оцінюють її шанси на продаж нижче від запланованого рівня. У книговиданні дуже важко вгадати, яка книжка стане бестселером, особливо, якщо вона розрахована на мас-маркет. Але якщо ти бачиш щось хороше та якісне і розумієш, що для цього ще не прийшов час, все одне треба підтримати, треба ризикувати і видавати книжку, якщо ти відчуваєш її серцем, ане калькулювати, скільки грошей вона тобі принесе. Тому що з хлопчика Жадана, яким він приїхав на перший Форум, виріс такий собі Жаданище! Хоча, направду, було одразу видно, що це зірка.

Сьогодні розмір книжкового ринку несумірний з кількістю населення. У нас зараз видається менше однієї книжки на душу населення. І цей показник триває упродовж років незалежності. Це ганебна цифра. Порівняйте: у Європі щорічно видають 3,5-5 книжок на людину. Те, що з ринку пішли російські книжки, може допомогти, але ефект ми побачимо тільки років через три. З другого боку, нема жодних даних, що б вказали на те, скільки грошей українці витрачають на книжки. Адже, якби ми не наполягали на тому, що потрібно читати книжки, якщо люди не мають грошей на найнеобхідніше, то вони точно не витрачатимуть їх на книги. Це вічне питання, як з куркою та яйцем… Чи спочатку потрібно добре вчитись і багато читати, щоб потім заробляти, чи треба добре заробляти, щоб купувати книжки? А, може, взагалі розвиток технологій вирішить це питання зовсім інакше, наприклад, через вживляння чіпів з певним обсягом інфорамції залежно від ціни.

Про дитячу літературу та виховання культури читання

Сучасна дитяча ті підліткова література змінилась. Раніше не можна було писати про різні моделі сім’ї, про людей з інвалідністю, адже було тільки цілковите щастя, діти росли здоровими, а їхні батьки були задоволеними життям будівниками комунізму. А усе інше: хвороби, смерть близьких, неповні родини — то все було не про нас. І відповідно, на цьому виховувались і ті, хто зараз пишуть книжки. Але, на щастя, наші автори дивляться на те, що пишуть у світі, і змінюються. Мене дуже тішить, що зараз відійшли від класичної російської школі ілюстрації у дитячих книжках і з’явилась література з абстрактними картинками, що дає можливість дитині поміркувати, додумати щось своє.

Ми читаємо Царю Давидові вірші з перших тижнів життя. Цікаво, що на одних він уважно слухає, а на інших просто реве. Думали, це випадковість, експериментували навіть, — реве на тих самих. Що він собі там думає про цю поезію, — не знаю. Але кажуть, що дітям до року можна і політичні, і філософські трактати читати.

Мені здається, універсального рецепту, як привчити дитину до книжки, немає. Звичайно, якщо дитина бачить, що усі навколо читають і не звертають на неї уваги, то, можливо, і їй доведеться взяти книжку. Є  якісь певні навички, які потрібно прищеплювати. Якщо у родині прийнято  на сніданок їсти котлету з картоплею ложкою, то як дитина навчиться користуватись виделкою та ножем? Ті самі правила з виробленя навичок стосуються і чищення зубів, щоденної гігієни, здорового способу життя і читання книжок. Хтось мусить показати і відпрацьовувати навичку з дитиною щодня впродовж тривалого часу, щоб вона вкорінилась. Ще порада — брати маленьких дітей до бібліотеки та книгарні і дозволяти їм самим вибирати книжки, а не підсовувати те, що подобається вам.

До речі, експерти у різних країнах не стверджують, що діти сьогодні почали менше читати паперових книжок. Так, частина дітей зараз більше читає в інтернеті, але, наприклад, американські студенти вважають, що паперові підручники зручніші. Тож, може, дійсно не треба панікувати? Все одно буде так, як буде. А ми можемо тільки добре робити те, що робимо, і мати надію, що це комусь потрібно.

Про улюблені твори

Зараз читаю небагато — 50-60 книжок на рік. Раніше читала більше, а зараз Facebook забирає забагато часу. На цьогорічному Форумі я чекаю на книжку Наталки Сняданко «Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма», а якщо казати про дитячі видання, то дуже симпатичні книжечки про тварин від видавництв ПЕТ,  «NEBO», «Чорні вівці».

Загалом з останнього прочитанного більш за все мене вразила та зворушила книжка Маріанни Кіяновської «Бабин Яр. Голосами». Вона публікувала спочатку ці вірші на Facebook і казала, що відчуває, ніби їй ці рядки диктують голоси загиблих у Бабиному Яру. Сподобалась мені і книжка Дзвінки Матіяш «Дорога Святого Якова». Вона така правильна, спокійна, повільна, вимагає рефлексії, роздумів, чи правильно ти живеш. Адже чомусь навколишній світ змушує нас постійно бігти та поспішати кудись, безперервно перевіряти свою стрічку новин та телефон. А іноді треба просто заспокоїтись, зупинитись, поговорити з кимось, з’їсти суп і зрозуміти: все буде добре, світ продовжить існувати і без тебе.

Розмову вела Тетяна Касьян. Фото: Валентин Кузан

— Читайте також: WoMo-портрет: Анна Савельева

Мы в Facebook