WoMo-портрет: Софія Опацька

Декан та засновниця Львівської бізнес-школи УКУ - про стереотипи, з якими стикаються жінки у бізнесі, та життя декількох поколінь під одним дахом

22.09.2016

Софія Опацька, декан, засновниця Львівської бізнес-школи УКУ, кандидат економічних наук, мама двох дітей, розповідає про те, чому зростає попит на жіночі інтелектуальні ком`юніті, чим відрізняється бізнес-культура Києва від Львова та якими форматами навчання вона керується у вихованні своїх дітей.  

Про дітей, декрет та почуття провини

Обох дітей я народила, вже працюючи у школі. Коли я була вагітна, ми переїхали до моєї мами. Так і залишилися. Мені дуже допомагає вся моя сім’я: чоловік, мої батьки. Ми усі живемо в одному будинку: на першому поверсі живе моя бабуся, на другому – батьки, на третьому – ми з чоловіком та дітьми. Після народження другої дитини я вийшла на роботу через два місяці. Школа почала набирати обертів, та й через логістику тут було зручніше, тож ми побудували третій поверх і залишились. Для моєї бабусі, — їй буде 91 рік, — мої діти  — стимулюючий момент. У неї інтересу до життя не так багато, а правнуки стали стимулом. Ми навчилися бути всі разом, цінуємо те, яка в нас родина.

Моя сім’я в широкому розумінні інтегрована в університет. Я так і кажу: офіційно я одна там працевлаштована, але уся сім’я в цій темі. У неділю ми ходимо до церкви, яка також університетська. Докори сумління в мене виникали тільки, коли діти хворіли. Але потім я зрозуміла, всі діти хворіють, не треба себе накручувати і робити з цього кризи. Просто потрібно робити те, що необхідно у цей момент.

11851256_1000970609934555_514573832_n

Про те, як налаштувати work/life баланс

Щоб не з’їхати з глузду, треба мати сильну команду — вдома і на роботі. У мене це працює, інакше б я зійшла з розуму. Вдома можна малювати стратегію, звичайно, тільки життя ж трошки складніше. Важливо розуміти, що можуть настати різні часи для кожного з партнерів. Наприклад, у нас був момент, коли чоловік думав йти з однієї роботи і шукав іншу, я сказала йому: «Якщо тобі та робота вже не в кайф, то піди звідти». Партнери повинні бути готові підтримати один одного. І це дуже конкретна річ.

Про принципи виховання дітей

Я дуже схожа на свого тата — така ж вимоглива. Якийсь період я дуже переживала, чи не занадто сувора до дітей. Але малий каже: «Ні, тато строгіший». Моїм дітям потрібен порядок в голові, тож ми притримуємось режиму. Ми рідко затримуємось допізна, плануємо день так, щоб дочка в обід могла поспати і таке інше. З іншого боку, ми ніколи їх не обмежували.

Я в родині була єдиною дитиною, а зараз в мене двоє дітей– це зовсім інша динаміка. В моєму житті, як і у моїх дітей, активну роль у вихованні грали бабця і дід. Мені це багато дало. Я ціную історії, які знаю від дідуся. Ти ж, по суті, це маєш десь у книжці прочитати, про якісь життєві історії, а я все це почула від своєї родини.

DSC_1318

Про гендерні стереотипи

Західна Україна — традиційна. Тут дуже велике очікування до жінки. Нема питань: ти можеш займатися роботою, але якщо вдома не прибрано, не зварено — це твоя проблема, а не проблема твого чоловіка. Ти маєш бути ідеальною на всіх фронтах — це дуже зобов’язує жінок. Стосовно бізнесу ж, часто кажуть, що це — більш маскулінна річ. Ти мусиш бути сильним. Але одним зі постережень після програми з жіночого лідерства «Успіх. Лідерство. Натхнення» (навчальна программа Львівської бізнес-школи, — прим.ред.) є те, що серед жінок є дуже великий запит на жіночі інтелектуальні середовища. Ми з цією програмою будемо продовжувати. Ми провели один семінар, зараз отримуємо фінансування від Американського посольства. Вони готові профінансувати ще два семінари. Мені здається, що якщо жінкам давати нагоду такого розвитку, вони можуть бути набагато впевненішими та поступово долатимуть свої комплекси.

До речі, був період, коли жінок на програмах було дуже мало, але зараз більше дівчат та жінок вступають до бізнес-школи. Пропорція змінюється, хоча все залежить від програми: на технологіях – більше хлопців, на HR – дівчат. Стосовно самого колективу серед адміністративного колективу також багато жінок. Це сервісна організація, ти маєш надавати гарний сервіс, а не всі хлопці хочуть обслуговувати. А от серед викладачів більше чоловіків, напевно.

Про кар`єру, бізнес та науку

Мені здається, я завжди тяжіла до того, щоб сприяти розвитку людей. Зі студентських років я була в AIESEC. Мені це подобалось. Моя кар’єра десь так і складалась: тренінгові, консалтингові організації, інститут менеджменту. Я розуміла, що це для мене близьке та цікаве. Я брала на себе відповідальність. Я не з тих людей, що малюють величезні цілі та все прораховують. Швидше, буду йти крок за кроком. Я часто керуюсь інтуїцією, багато рішень приймала тому, що відчувала – так має бути.  Думаю, що секрет мого успіху у важкій праці, у команді, у правильних людях.

Софія Опацька1
Фото: Vitaliy Hrabar/LUFA

Коли я закінчила працювати у Львівському інституті менеджменту, я отримала пропозицію роботи у Києві. Мій чоловік не хотів переїжджати — ми обоє зі Львова. Два роки ми жили на два міста. Але переїзд  — це був дуже логічний наступний крок у кар’єрі. У Києві культура більше орієнтована на результат, на бізнес, там темп набагато швидший. Після повернення до Львова деякі речі були складніші для мене. Перші три місяці я шукала роботу. Вперше у своєму житті я ходила на співбесіди — раніше мені пропонували роботу, тому відчуття були трохи дивні. Потім я працювала у «Концерн Галнафтогаз» – там я отримала дуже цінний досвід. Займалась корпоративним університетом, навчальним розвитком людей. У Львівській бізнес-школі я з моменту заснування. Ідею створення такої школи я хотіла запропонувати кільком бізнес-компаніям, які могли би одразу підсилити структуру тим, що у них самих є потреба в навчанні. А потім ми почали шукати партнерів серед університетів, і знайшли — УКУ (Український католицький університет, — прим.ред.).  У роботі я керуюсь підприємницьким підходом: в мене своя наглядова рада, дорадча рада, я погоджую стратегії з університетом, але це повністю окремий бізнес, можна сказати.

Про нові підходи у навчанні

Як мама та менеджер я спостерігаю за змінами у форматі навчання. Наприклад, моїм дітям потрібна постійна гра. Збираємось їхати на море? Збираємо на нього бали: за щось отримують плюси, за щось — бали-мінуси. Моєму сину потрібно маленьке змагання з самим собою — це такий спосіб стимулювання. У дорослих так само. Особливо це помітно серед студентів на технологічних спеціальностях – вони з тобою будуть дискутувати за один бал. Чому? Тому що в них оцей елемент гри та конкуренції є характерним для професії.

Про те, чому навчають діти

Діти вчать тому, що їх треба любити. У нас зазвичай любов асоціюється з якоюсь романтикою, але любов – це щось набагато більше. І діти нагадують, що їх потрібно любити завжди, — і коли вони нечемні, і коли вони роблять не те, що ми хочемо. На жаль, любові у суспільстві стає все менше.

Фото з особистого архіву Софії Опацької та Vitaliy Hrabar/LUFA

— Читайте також: WoMo-портрет: Марина Григорян