Юлія Безвершенко: «Проблемою української науки є відсутність її правильного та послідовного маркетингу»

Фізик-теоретик про «підводні камені» ґендерної рівності та реформування науки в Україні

Батьки вважали її гуманітарієм та за крок до університету її затягнула фізика. Юлія Безвершенко має кандидатський ступінь з фізико-математичних наук, працює в Інституті теоретичної фізики та займається реформуванням науки в Україні. Свого часу вона почула від свого наставника важливу річ можна бути собою у будь-якій діяльності, і сьогодні вона впевнена, що теоретичною фізикою можна займатись із пристрастю. 13 вересня Юлія стане спікеркою науково-популярної конференції INSCIENCE, де розповість, як вчені створюють умови для розвитку науки в Україні. Ми поспілкувалися з нею про те, чому кар’єра науковця в Україні  це оксюморон, як залучати дівчат до STEM, і що відбувається з реформуванням науки в країні.

Наскільки жінці в Україні складно робити кар’єру в науці?

Поняття кар’єри в науці як таке в Україні не особливо наповнене сенсом. Адже коли ви піднімаєтесь кар’єрними щаблями, це значить, що ви розширюєте можливості своєї професійної реалізації та посилюєте свою фінансову забезпеченість. Ні того, ні іншого у випадку наукової кар’єри в Україні не відбувається. Можливості творчого пошуку у вченого не особливо зростають, бо інфраструктура в наукових установах є однаково поганою для всіх – і для аспірантів, і для старших наукових співробітників. Щодо фінансового забезпечення, то стрибок від перших щаблів до доктора наук – це стрибок орієнтовно з 4 до 8 тис. грн. Зауважте, якщо людина займається справжньою наукою, а не мімікрією, для цього потрібні 15-20 років. Тому, на мою думку, кар’єра в науці в Україні – це такий собі оксюморон.

Якщо говорити про становище жінок, то в фізико-математичних науках їх історично було менше – не тільки в нас, а й у світі дівчата початково не дуже орієнтуються на STEM. Традиційно вважалося, що «жіночими» є соціогуманітарні науки, а природничі науки та математика – hard science – справа чоловіча (за виключенням, можливо, біології). В профільних природничих ліцеях зазвичай досить висока конкуренція. Але якщо ти дівчина і добре розумієшся, тебе будуть поважати і викладачі, і однокласники. Звісно, в університеті чи на аспірантурі все може бути індивідуально, залежно від рівня людей, які там працюють та цінностей, які поділяють. Але серед справжніх науковців здебільшого вибудована правильна система цінностей, де компетентність та професійність в основі. Певний скептицизм присутній, але він, скоріше, ейджистський аніж сексистський. Так, людина в 20 років зазвичай знає чи вміє менше за людину в 40 чи 60 років (але й це необов’язково). А далі, якщо це здоровий науковий колектив, то, незалежно від ґендеру та віку, тебе поважатимуть за вклад у роботу. Тому жінці в Україні, з одного боку, відносно просто будувати кар’єру в науці, бо немає дуже великої конкуренції, а, з іншого, ‒ складно, бо наука вимагає великого бар’єру входження та виснажливої роботи, що, зокрема, не завжди сумісно із сім’єю.

В одному з інтерв’ю ви розповідали про пересторогу щодо ґендерної рівності в науці – мовляв, таке вже було зі школою, коли професія вчителя добре оплачувалася, в школах було багато чоловіків, а після зниження фінансування почали працювати самі лише жінки. На вашу думку, які ще є «підводні камені» ґендерної рівності в науці та як їх можна обійти?

В питанні ґендерної рівності я – за вирівнювання можливостей доступу. Далі люди повинні самі вирішувати, що їм із цим робити та наскільки готові вкладати свої сили та час. Безумовно, для дівчат є певний бар’єр входження до фізико-математичних чи технічних спеціальностей. По-перше, вони просто з цим не стикаються. Хлопці можуть щось поколупати викруткою з батьком, зібрати конструктор, зайнятись робототехнікою, а дівчат зазвичай виховують як красивих, старанних та орієнтованих на стосунки між людьми. Тобто є початкова нерівність у тому, що люди з дитинства зіштовхуються з різним досвідом і, як наслідок, обирають різні траєкторії. Потрібна популяризація науки, аби батьки та діти бачили, що є така неймовірна професія, існує певна кар’єрна траєкторія, що наука – це круто і завжди сучасно. Принаймні має бути доступ до інформації, а далі треба дивитися, які виникають викривлення.

Якщо оплата праці невисока, то середньостатистичний чоловік, якого суспільство (та й він сам) традиційно вважає годувальником, викреслить цю опцію. Зі знанням математики та фізики він може піти на 4-8 тис. грн в інститут, а може в ІТ, де на базі тих самих навичок отримуватиме на порядок більше. Щодо жінок однаково вірогідними є два сценарії: одні приймуть таке ж рішення, інші погодяться на маленьку зарплатню, щоб мати можливість займатись наукою. Головне, що сьогодні, по суті, немає ринку, де випускники hard science спеціальностей могли б нормально капіталізувати своє знання. Буде ринок – буде й конкуренція, буде сенс активно просувати питання входження жінок в науку. Це просто само по собі відбуватиметься. В ІТ теж говорять про ґендерну рівність, але там є ринок, він притягує найбільш активних. І, потрапляючи туди, жінки починають створювати ком’юніті, ставити незручні запитання і допомагати жінкам та дівчатам долучатись до цієї сфери.

Ми нещодавно писали про цікавий кейс казахської школи супутникобудування, де вчаться суто дівчата. Її організаторів звинувачують у дискримінації, та вони називають її позитивною, і своє рішення пояснюють невдалою спробою створити курси робототехніки з рівними можливостями для всіх. Хлопців на курси записалося більше 40, а дівчат – одиниці. Тоді як до школи супутникобудування, за умови відсутності хлопців, записалися понад 100 дівчат. Якщо є обізнаність і рівні можливості, як, на вашу думку, залучати дівчат до STEM?

Викривлення можуть з’являтися на будь-якому етапі. В ідеальному світі як? Ніхто не нав’язує дитині, з чим їй гратися, тільки через стать, з якою вона народилася. В моєї доньки в 2,5 роки машинок більше ніж ляльок, бо вони їй більше подобаються. Принаймні зараз. Як на мене, не можна нав’язувати дитині напрямок розвитку. Дитина хоче досліджувати світ – треба надати їй таку можливість. Якщо так відбуватиметься 5-6 років і не загубиться у школі, то зрештою виросте дитина, яка буде творити, логічно мислити, ставити правильні запитання і вміти шукати на них відповідь, ‒ протонауковець.

З одного боку, я за те, щоб піднімати загальний рівень освіти. Тому, зокрема, проти спрощення шкільної програми та введення інтегрованих предметів ‒ на даному етапі це неможливо запровадити на нормальному рівні. Тоді ми зможемо залучати людей з-поза профільних ліцеїв, про яких би ми не подумали, що вони можуть стати науковцями, але вони можуть – звісно, за умови серйозної роботи. Серед них будуть і дівчата. Якщо вони будуть нормально підготовлені у школі, то зможуть мати реальний вибір перед вступом в університет, а не будуть змушені йти на «легкі» спеціальності. З іншого боку, треба працювати над поінформованістю батьків та дітей щодо наявності профільних ліцеїв, щодо вищої освіти відповідного напрямку та можливостей, які це дає. Популяризувати науку як професію та як знання про світ. Таке просвітництво вберігає суспільство від темряви невігластва та відповідних загроз.

Окремо – поширювати історії успіху українських вчених, зокрема, й жінок. Особливо жінок. Це надихає і мотивує.

А яка ваша особиста історія шляху до STEM?

Батьки мене вважали гуманітарієм, тому що я рано почала читати і дуже любила це і  дотепер люблю. Школа була рядова, єдиний спеціалізований клас – з англійської мови. В мене було гарно з математикою і вчителька навіть пропонувала перейти до фізмат ліцею. Та батьки знизали плечима і сказали: «Вона начебто гуманітарій», – і на той момент були праві. Я довчилася у своїй школі, отримала відмінні оцінки, і вирішила вступати до Могилянки. Тоді можна було обрати дві спеціальності, і я зупинилася на економічній теорії та екології. Ідея підприємництва мені подобалася, і я думала, що може якось піду туди. Екологія натомість була чимось глобальним, про проблему людини на планеті – мені хотілося рятувати світ.

Потім я пішла на підготовчі курси. Щоб вступити на екологію, можна було в природничому блоці тесту обрати між біологією, хімією та фізикою. Я взяла останню, бо знала її найкраще. На курсах був дуже прикольний викладач, який масово агітував всіх йти на фізику. Коли побачила, як він бігає кімнатою, показуючи фізичний вакуум, з якого народжуються елементарні частинки, я подумала: «Вау!» Ми поговорили, і він сказав тоді: «Захочеш – підеш після бакалаврату на економ-теорію, станеш підприємцем. А щось глобальне і світ рятувати – це ж про фізику!» А ще сказав таку ґендерну річ: «Тоді ти будеш на рівні з розумними чоловіками». Напевно, він був дуже хорошим психологом – я вийшла звідти та зрозуміла, що все вже для себе вирішила. І тут вже батьки 100% підтримали мій вибір.

Справжнім «класичним» фізиком я так і не стала. Оці питання – чому небо блакитне чи зорі сяють – захоплювали мене більше в дитинстві. Та, коли почалася математика і курси з теоретичної фізики, коли я побачила красиві, логічні, в якомусь сенсі прості конструкції, та якими візерунками й орнаментами вони одна з одної творяться, мене затягнуло. Ти займаєшся мозковою еквілібристикою – чиста логіка і трохи інтуїції, – а в кінці отримуєш результат, який співпадає з тим, що люди отримують в експерименті. І для мене це незбагненне, як ми, граючись своїм мозком, робимо настільки точний зліпок з реальності. Плюс я зустріла мого вчителя – Петра Івановича Голода, – який мені показав багато надзвичайно важливих речей. Одна з них – можна бути собою у будь-якій діяльності. Іншими словами – теоретичною фізикою можна займатись із пристрастю.

Юлія Безвершенко разом із чоловіком Олександром Скороходом і донькою Валєю

Ви займаєтеся теоретичною фізикою. Якщо пояснювати людям, які востаннє стикалися з математикою та фізикою ще у школі, з чого складається ваша щоденна робота?

Якщо це ваш персональний проект, в ньому стоїть якась конкретна задача – скоріше за все, дізнатися дещо нове у рамках вже сформульованої моделі якогось фізичного об’єкта – реального чи не дуже. Мистецтво творити такі моделі – нетривіальне й важливе. Уявіть, що ви маєте описати людину дуже коротко, двома реченнями, але так, щоб схопити найголовніше про неї. Бо можна дуже детально описати об’єкт, але потім не вдасться нічого розв’язати. А можна занадто спростити – і отримана відповідь нічого нового про систему не скаже.

Реальна робота: або ти сидиш і думаєш, що робити, або пишеш формули вручну чи в спеціальних комп’ютерних програмах. Необхідно весь час вчитися, шукати нові методи, аналізувати отримане, візуалізувати результати та перевіряти їх на адекватність. Якщо це проект на декілька людей, то паралельно комунікуєш з іншими, або запитуєш поради. Плюс необхідно моніторити те, що роблять твої колеги та суперники, бо нові статті виходять щодня. Отримані результати публікуєш та доповідаєш на семінарах і конференціях. Бажано це робити англійською та на міжнародному рівні, щоб твої результати помітили, оцінили та взяли в подальшу роботу.

Звісно, в будь-кого є цей страх, коли ти щось робиш тривалий час, а потім з цього нічого не виходить. Або коли твоя робота чекає свого часу в шухляді. Мені ніколи не вдавалося провести межу – ось я, а ось це – моя робота. Коли щось не виходить, я вважаю, що це я погана і недопрацювала. Хоча часто це властивість об’єктивної реальності: просто цю задачу станом на сьогодні, або в такому формулюванні, або відомими мені методами розв’язати не можна. Так, я теоретик, але, безумовно, і мені треба дивитися в бік експерименту, щоб розуміти, що відбувається, бо там є джерело актуальних і цікавих задач.

Останні три з половиною роки ви активно залучені в процес реформування науки в Україні. Чого вдалося досягти за цей час?

Такі важливі речі як необхідність оновлення системи оцінювання наукової діяльності, вдосконалення державного регулювання науки та створення нового механізму її фінансування, закладені в закон «Про наукову і науково-технічну діяльність», який набув чинності у січні 2016 року. На жаль, він реалізується дуже повільно. Значно повільніше, ніж Україна собі може дозволити. Крім того, у науки немає політичного лідера, який би проштовхував її інтереси в уряді, а науковці поки не мають достатньо сильного впливу на процес. Наприклад, Національний фонд досліджень, завдяки якому найкращі вчені могли б виборювати кошти на прозорих конкурсних засадах, мав би запрацювати 2017 року, а запрацює, якщо все буде добре, ‒ у 2019. Й досі існує ризик, що фінансування фонду буде недостатнім, а статус – залежним.

Якщо говорити про зміну державної політики, то зараз при Кабміні з’явилася Національна рада з питань розвитку науки і технологій. В ній є Науковий комітет, куди входять кращі науковці України, обрані за спеціальною процедурою. Вони намагаються переорієнтувати державну машину щодо науки, вербалізувати важливі для науковців питання та реалізовувати їх на вищому рівні. Підтримка від уряду – мінімальна, а спільнота дуже поляризована, тому перед Науковим комітетом – величезні виклики. Але я вірю в їхній успіх. Просто не все можна зробити відразу, потрібні наступні ітерації.

Україна є асоційованим членом Горизонту 2020 – рамкової програми ЄС з фінансування досліджень. Наші вчені вже стільки вибороли на відповідних конкурсах, що окупили фінансовий внесок України в цю програму. І це справді круто, адже рівень нашої дослідницької інфраструктури абсолютно неконкурентоспроможний. Держава, зі свого боку, не поспішає створювати умови для комфортної роботи українських науковців із міжнародними грантами. На жаль, в цьому напрямку нам мало що вдалося змінити.  

Також завдяки Угоді про Асоціацію з ЄС та Горизонту 2020, ми можемо брати участь у творенні політики ЄС у сфері науки, залучати кращі практики, серед яких, зокрема, й досвід роботи із ґендерною проблематикою. Але держава, на жаль, і в цьому напрямку працює недостатньо. Знову ми втрачаємо можливості. Україна має стати більш прагматичною щодо можливостей та ресурсів, які їй відкриваються. Так, було багато зустрічей, обговорень цих питань, але поки в уряду немає достатньої спроможності, щоб зрушити це питання.

Попри повільний темп змін, я впевнена, що врешті-решт нам все вдасться. Наразі я дивлюся на це так: ми, активна спільнота науковців, накопичуємо досвід, аби прицільно його застосувати, коли відкриється вікно можливостей. Або, навіть, і самим колись відкрити його.

Якщо говорити про проблеми української науки, то, крім тих, що першими спадають на думку – недофінансування, відтік молоді – не менш важливою мені видається необізнаність суспільства в тому, що відбувається у нас в науці. Але ми точно знаємо, наприклад, що відбувається на Заході – читаємо книжки про Ілона Маска, слідкуємо за презентаціями Apple. Чим ми можемо пишатися та надихатися в українській науці? І чи є у нас свій Ілон Маск?

Щодо аналога Маска мені складно сказати, але я переконана, що в нас є ким і чим пишатися. Водночас проблемою української науки є відсутність її правильного та послідовного маркетингу. При правильно побудованих комунікаціях і розумному розподілі ресурсів люди продають навіть те, чого немає. А в нас точно є чим пишатися, та ніхто його просуванням майже не займається. Пару років тому в Національній академії наук почав працювати прес-центр, з’явилася сторінка у Facebook, але це не той рівень комунікації та ресурсу, який би мав серйозне охоплення. Хоча до 2015 року про це навіть не можна було б і мріяти.

Важлива ще і наявність професіоналів, які б пропагували науку. Як людині, яка біологію востаннє вчила ще в школі, пояснити щось про сьогоднішні дослідження? Це об’єктивний виклик – аби пересічній людині було все зрозуміло, треба дійти максимального допустимого для науковців спрощення, щоб ніде не збрехати. Потрібні професіонали, здатні побудувати місток між наукою та суспільством.

Тобто це універсальна проблема, яку, з одного боку, можна вирішити наявністю ресурсу і людей, які б уміли це правильно робити. А з іншого – вчені теж повинні щось робити. Той факт, що за останній кілька років в Україні стався бум науково-популяризаційної діяльності, означає, що науковці готові. Вони усвідомлюють проблему, йдуть назустріч, влаштовують, наприклад, «Дні науки». Люди відвідують такі заходи з радістю, беруть дітей, приїжджають всією родиною. І це дуже хороший знак. З великою ймовірністю, вони потім будуть серйозніше ставитися до освіти своїх дітей і вимагатимуть від вчителів більшого. Або й самі із задоволенням вчитимуться і поширюватимуть знання навколо. Зараз дійсно зростає кількість людей, для яких це стало нормальним видом культурного дозвілля. Ця тенденція радує. Наука – це вчитися все життя, задавати питання і шукати відповіді, пізнавати світ. Міняти його на краще, сподіваюсь.

Спілкувалася Марія Педоренко

Фото: bit.ua, Дмитро Ларін для УП.Життя

– Читайте также: Александра Иванова: «Женщинам строить карьеру в науке зачастую мешают собственные предрассудки»

Мы в Facebook