За методичкою: МОН зобов’язав вчителів виявляти ознаки сімейного насильства

Сімейне насильство — проблема, яку в нашому суспільстві довго замовчували. Особливо неприпустимим є насильство щодо дітей, і це питання потребує негайного вирішення. Вочевидь, методичні рекомендації, затверджені наказом Міністерства освіти і науки України № 1047, були теж написані з «благою ціллю» зобов’язати вчителів повідомляти відповідним органам про виявлені ними випадки сімейного насильства (на основі деяких дитячих симптомів), але з виконанням цих рекомендацій виникнуть певні проблеми. Які саме — пояснює психолог, травмотерапевт, emdr-спеціаліст Катерина Габрієль.

Постійно маючи справу із дорослими та людьми, котрі оговтуються від наслідків пережитої психотравми, я намагаюсь досить уважно слідкувати за всіма змінами в законодавстві для того, щоб знати як, окрім психологічної, надати допомогу із-зовні — до кого направити для комплексної допомоги. До прикладу, якщо жінка страждає від фізичного знущання чоловіка, то ми точно знаємо, що досвідчений адвокат допоможе захистити її права. Те саме стосується і дітей: знання про те, що у випадку булінгу можуть бути покарані нападники, надає впевненості у собі. І все було б добре, якби не декілька але…

Не всі педагоги — психологи

Нещодавно, 2 жовтня 2018 року, був прийнятий наказ МОН про «Про затвердження методичних рекомендацій щодо виявлення, реагування на випадки домашнього насильства і взаємодії педагогів з іншими органами і службами». Ознайомившись із цим документом стає зрозумілим, що його основна мета — визначити (на основі спостережень та певної симптоматики) ймовірність насильницьких дій зі сторони батьків/опікунів щодо дитини та повідомити у відповідні інстанції про зафіксований епізод. Так воно і має бути, але перечитавши декілька разів ознаки та симптоми, які мають вказувати на те, що дитина страждає від насильства, я дуже здивувалась. І зараз поясню чому.

Всі симптоми та ознаки прописані досить професійною мовою (в мене склалося враження, що я читаю Міжнародний класифікатор хвороб-10) і маю підозру, що вчителю, який не має психологічної/психіатричної освіти буде складно зрозуміти, де є «наявність стресоподібних розладів психіки, психосоматичних хвороб», а де — «депресивні розлади» і «знижене самооцінювання». Окрім цього, до ознак психологічного насильства може належати і той факт, що батьки «приналежні до інших деструктивних сект». Хвилиночку, це як? Хто деструктивність має визначати? Я підозрюю, що в маленькому селі, якщо батьки не ходять до церкви або є атеїстами (а 90 % населення села — православні віряни) — вони вже будуть належати до «деструктивних сект»? От фантазія і може розгулятись куди хочеш та трактувати «ознаку психологічного насильства» в будь яку сторону.

Політ фантазії

Далі у документі щодо економічного насилля зазначають, що дитина може мати «втомлений і хворобливий вигляд». Так, звісно може (в комплексному розгляді), але ж у нас відсотків 40 дітей наприкінці навчального тижня, або рано вранці/пізно ввечері мають такий вигляд.

Про сексуальне насилля: в ознаках йдеться, що дитина може мати «синдром брудного тіла», «відмовлятися від гігієнічного догляду за собою», «займатись дитячою та підлітковою проституцією», «знати термінологію та жаргон, зазвичай не властивий дітям відповідного віку». Якщо жаргонізми вчитель може почути в стінах школи, то щодо решти в мене сумніви: як вчитель (психолог) зможе визначити/спостерігати інші зазначені симптоми? І ще «про жаргон» — маючи досвід роботи психологом у ДНЗ, я впевнено скажу, що починаючи із середньої молодшої групи діти знають «погані слова», але зазвичай не розуміють їхнього значення. Тут, швидше, питання до виховання батьками та їхньої культури мовлення у сім`ї. Інколи діти просто не мають критичного ставлення до того, що говорять.

Як правильно?

Підсумовуючи все вище описане, я хочу сказати, що симптом, який проявився одноразово, або ж є поодиноким, не може трактуватись як ознака насильства. Для того щоб поставити діагноз, потрібне спостереження за дитиною, регулярність та тривалість проявлення симптомів. Опитування дитини має проводитись вузькопрофільним спеціалістом, котрий не ретравматизує (якщо факт насильства є), а допоможе.

Зазвичай, коли в державну установу (школу, садочок) приходить наказ «зверху», всі мають його виконувати. А ось як — про то ніхто не питає. То що ж робити педагогам, які мають виконати наказ (в даному випадку — дотримуватись методичних рекомендацій), адже вони не навчені цьому та не вміють цього робити. І не повинні! Власне, вчитель/вихователь має бути уважним до дитини, і коли його щось турбує в поведінці дитини — звернутись до спеціаліста. А такі накази лише підвищують тривогу у педагогів та можуть погіршити ситуацію не в кращу сторону. Отже, вчителям слід просто бути уважними, але не прискіпливими й не занадто тривожними.

І ще — робота «навипередки» матиме ліпший ефект, аніж виконання методичних рекомендацій. Варто працювати комплексно. Про насилля не можна мовчати. Про нього потрібно говорити. Але для цього варто навчати педагогів  — проводити різного виду тренінги, круглі столи, зустрічі, та працювати із батьками, пояснювати що є насиллям, а що не є насиллям, розбирати різні випадки, бо в нашому суспільстві, на жаль, поняття «насилля» є досить розмитим. З дітьми можуть працювати вчителі та психологи, за допомогою таких же тренінгових занять, круглих столів і т.д. А от виконання «методичних рекомендацій» без попередньої роботи та роз`яснення може призвести до непередбачуваних наслідків.

— Читайте також: Правда та Міф: Усе, що мають знати батьки про психологічні травми