Сучасне рабство: Як одна жінка врятувала з неволі іншу

Історія угорки Едіт та режисерки документального фільму "Жінка у полоні" Бернадетт Туза-Ріттер

26.03.2018

Жінці на цьому фото тільки 53 роки, проте, погодьтесь, виглядає вона набагато старшою. Її звати Едіт. Вона — угорка. Також вона — героіня документальної стрічки «Жінка у полоні» режисерки Бернадетт Туза-Ріттер, яку та презентувала на кінофестивалі Docudays. А ще Едіт — колишня безправна рабиня. Ні, вам не ввижається. Справді, в європейських країнах, на кшталт Угорщини, трапляються випадки домашнього рабства. І це не якісь поодинокі випадки. Про це ми поговорили з Бернадетт після перегляду її фільму, зйомки якого дали змогу одній жінці повернути своє життя, ідентичність та свободу.

11 років — саме стільки провела Маріш в рабстві у звичайній угорській сім’ї середнього класу. Хто така Маріш? Це та ж сама Едіт, просто її позбавили документів, будь-якої власності і навіть імені.

«Я ніколи не розповідаю про те, як зустрілась з родиною, у якій жила Едіт. Але повірте, нічого особливого в історії нашого знайомства не було. Я знала, що у цій родині є слуги, проте не усвідомлювала, у яких умовах вони працюють. Насправді, передусім я звернула увагу на Едіт, мене вразило, що їй було 50, а виглядала вона на 70 років. Її обличчя закарбувалось у моїй пам`яті, тож коли мені потрібно було знімати один проект через певний час (абсолютно відмінний від того, що вийшло), я зв`язалась із родиною і попросила познімати кілька днів. Коли через деякий час Едіт зізналась, що їй узагалі ніколи нічого не платять, я зрозуміла, що з нею відбувається щось дивне та страшне», — розповідає Бернадетт.

З перших секунд фільму глядачам стає зрозумілим, що Едіт доводиться тяжко працювати на жінку, обличчя якої режисерка не показує, — тільки руки з вульгарно пофарбованими нігтями. Крім того, що Едіт виконує усю хатню роботу, годує домашню птицю, вона мусить працювати на місцевій фабриці, віддаючи увесь заробіток Еті — так звати хазяйку.

Протягом усієї стрічки Едіт, напевно, випалює приблизно 20 цигарок — це все, що дозволяє їй хазяйка. Цигарки та кава. Ніяких грошей. Ніякої нормальної їжі (тільки недоїдки). Ніяких магазинів та особистих речей. Ніяких документів. Увесь скарб Едіт – це декілька старих фотографій, які вона старанно ховає. «Там, де я, ніколи немає щастя», – приречено говорить вона у фільмі.

Її покірність та приреченість шокує навіть більше, ніж жахливі умови життя. Режисерка коментує: «Можна розмірковувати: «От я би не терпів/ла так довго, вчинив/ла інакше», але я, наприклад, ніколи не була у такій ситуації, мені ніколи не вибивали зуби і не казали, що я — «ніщо», я ніколи не жила у самотності без друзів, не знаючи, де заховали мої документи».

Історію Едіт ми дізнаємось поступово. Виявляється, у неї шестеро дітей, вона мала працювати дуже тяжко, щоб утримувати їх (на чоловіка вона ніколи не покладалась, тому що він швидко покинув роботу, і заробляти гроші мала вона сама). Спершу вона доглядала дітей в одній родині і мала приходити раз на тиждень, потім двічі на тиждень, а потім і щодня. У той же час їй почали поступово зменшувати зарплату. І коли вона вирішила, що з неї досить, її силоміць забрали назад, побили, вибили усі зуби і залякали тим, що якщо вона звернеться до поліції, то завдадуть шкоди її дітям. Після цієї історії дітей Едіт забрали до дитячого будинку, і вона не контактувала з ними, тому що не хотіла, щоб вони знали, в яких умовах вона живе.

Режисерка розповіла, що саме у лікарні, одужуючи від побиттів, героіня її стрічки і зустріла Ету, свою майбутню хазяйку, яка пообіцяла допомогти: «Ця допомога обернулась фактично ув`язненням. Ета змінили ім`я Едіт на «Маріш», тому що вона хотіла сховати її. А, по-друге, це була така психологічна маніпуляція — вона назвала свою прислугу так, як сама захотіла, і фактично нав`язала їй нове ім`я та ідентичність».

Дивно спостерігати, як доросла жінка боїться іншу жінку і терпить знущання. Чому вона не намагалась втекти за ці 11 років? Чому не звернулась про допомогу? Чому так довго мовчала? Але Бернадетт пояснює, що Едіт опинилась у ситуації, що подібна до тих випадків, які переживають залякані жертви домашнього насильства: «Дуже багато разів Едіт хотіла втекти, але через фізичне насильство (хазяйка неодноразово підіймала на неї руку) та психологічні маніпуляції вона не знала, що робити і кому можна довіритись. Їй не платили за хатню роботу та відіслали працювати на фабрику. Гроші, що вона отримувала там, їй доводилось віддавати хазяйці, адже водночас її змусили взяти на своє ім`я позику і виплачувати її».

Ось так просто вільна людина втратила свою свободу і стала залежною.

Стрічку Бернадетт Туза-Ріттер можна охарактеризувати як документальний трилер, тому що Едіт поступово відкривається режисерці та зізнається у намірах втекти і вирватися з полону: «Під час зйомок я ні до чого не примушувала Едіт. Єдине, що я їй запропонувала, — скористуватись моїм телефоном та знайти щось в інтернеті, коли їй буде потрібно. Думаю, що на втечу її надихнуло те, що я запропонувала їй свою дружбу та терпіння. Моя увага допомогла їй зрозуміти, що вона не самотня». У фільмі Едіт зізнається, що вона погодилась на зйомки, бо сподівалась, що таким чином люди дізнаються про те, у яких умовах вона живе. Але чому на зйомки погодилась її хазяйка? «Наші відносини з Етою були складними, — пояснює Бернадетт. — Вона дуже пишалась, що в неї вдома працювали слуги (окрім Едіт, на неї прцювала ще одна жінка та молодий хлопець). Вона дуже хотіла грошей за зйомку від мене, і водночас вона вважала себе дуже гарною акторкою, тому мені вдалось зняти цей фільм. Але, звісно, були моменти, коли я відчувала страх, особливо після втечі. Я була першою людиною, кому вона одразу ж зателефонувала. І, звісно, коли у медіа почали з`являтись новини про прем`єру стрічки, вона про це дізналась і дуже розлютилась».

Так, дійсно, втеча відбулась. Після того як Едіт отримала свою зарплату на фабриці, вона втекла разом із режисеркою. Усе, що жінка взяла с собою, — це 150 євро, фотографії, дезодорант та хазяйчин парфум (та забороняла Едіт користуватись навіть парфумами). На подив, Бернадетт розповіла, що отримати допомогу в такій ситуації було зовсім непросто: «Протягом двох місяців ми повинні були переховуватись, щоб Едіт не знайшли і не намагались спробувати повернути силоміць. Навіть коли я шукала допомогу, я зрозуміла, що організації, які мають підтримувати людей у таких ситуаціях, не працюють належним чином. Можливо, одна з причин — це те, що подібну проблему не хочуть визнавати та обговорювати. Не знаю, чи виносять це питання на широкий загал у вас в Україні, але в Угорщині — ні, тому я сподівалась привернути увагу до теми рабства своїм фільмом. Ми також хотіли, щоб з`явився номер, куди б могли подзвонити люди, що опинились у такій ситуації, або люди, які спостерігають за чиєюсь подібною історією, і максимально розповсюдити інформацію про гарячу лінію чи сайт організації, що може допомогти. Два місяці тому ми робили покази для преси в Угорщині, куди запросили представників урядових структур, а також організацій, що вирішують ці проблеми. Після цього показу ніхто з цих організацій так і не вийшов зі мною на контакт. Це не моя професія — змінювати законодавство, але я роблю те, що можу, щоб змінити долю людей, що опинились у подібних ситуаціях».

Звісно, мені цікаво було дізнатись, як склалась подальша доля Едіт, і Бернадетт поділилась, що і досі підтримує жінку: «Після втечі Едіт побачилась з усіма своїми дітьми, вони святкують разом дні народження. Ми і надалі намагаємось їй допомогти, зокрема позбутись боргів (завдяки зборам коштів через краудфандинг), адже вона й досі має виплачувати позики своєї колишньої хазяйки. Також ми допомагаємо їй із відновленням документів та створенням умов для подальшого життя».

І хоча історія Едіт — це історія з хепі-ендом, шокує те, що такий вид рабства й досі існує у розвинутих країнах. А найбільше приголомшує буденність цього явища. Адже Едіт щодня їздила на роботу, ходила вулицями, що й інші люди, проте не наважувалась зізнатись про те, як вона живе, а оточення залишалось «сліпим» до умов її існування. Але, як влучно вона зазначає у фільмі, «кожна людина заслуговує на допомогу та повагу, навіть якщо в неї нічого не залишилось».

Фото: кадр з фільму «Жінка в полоні»

— Читайте також: Врятовані з неволі: Три історії жінок, що пережили сексуальне рабство