3 грудня світ згадує про людей з інвалідністю не для жалю чи співчуття, а щоб звернути увагу на повагу, рівність і прийняття. Для України ця дата сьогодні має особливу вагу. За роки повномасштабної війни тисячі дітей отримали поранення, які змінили їхнє життя: зокрема, вони втратили кінцівки. І перед дорослими постає складне питання: як говорити з дітьми про те, що таке інвалідність, чому хтось ходить на протезі і чому це нормально?

Одними із прикладів, який допомагає почати таку розмову, є книжки «Листи до Алінки» письменниці та волонтерки Юліти Ран та «Диваки моєї школи» письменниці та сценаристки Анастасії Лавренішиної. Але важливо те, що це не історії «про інвалідність». Це насамперед історії про дружбу, емпатію і сміливість говорити про складне — саме те, про що нам усім варто нагадувати цього дня.

Коли життя дитини змінюється, їй потрібна присутність

Сюжет книжки “Листи до Алінки” побудований навколо двох дівчат. Катруся й Алінка зростають разом, поки війна не розриває їхній звичний світ: Алінка наступає на міну й втрачає ногу. І перед подругою постає вибір — злякатися, відсторонитися чи залишитися поруч.

Катруся обирає друге. Вона пише листи — незграбні, щирі, інколи невпевнені. Але саме така підтримка виявляється найбільшою силою.

Це дуже точний образ того, що відбувається в реальному житті: не тільки дитина, яка зазнала травми, переживає біль і страх. Її друзі також відчувають розгубленість, тому потребують слів, які допоможуть не відвернутися.

Голос тих, хто вже пройшов цей шлях

Однією з ключових ліній історії є листи від реальних людей — спортсменів, мандрівників, танцюристів, військових, які втратили кінцівки, але не втратили здатності жити повноцінно.

Ця практика існує у багатьох реабілітаційних центрах світу: коли травмована дитина бачить перед собою людину, яка змогла повернутися до активного життя, з’являється надія, що «і я теж зможу».

Від упереджень до сили команди: ще одна історія про прийняття

Тема прийняття різниці й подолання стереотипів яскраво розкривається і в іншій книзі —  «Диваки моєї школи» Анастасії Лавренішиної, також виданій у видавництві «Ранок».

Головний герой, хлопець на прізвисько Їжак, —  підліток із непростим характером, який мріє бути таким крутим, як його тато-поліцейський. Але його звичний світ переконань руйнується, коли директорка нової школи пропонує йому очолити команду для участі в марафоні. На кону кубок школи та поїздка в табір до Карпат для всього класу.

Здавалося б, ідеальний шанс довести свою крутість. Але є одна проблема: у команді опиняються діти, яких Їжак вважає «дивними» —  ті, хто, на його думку, точно заважатимуть перемозі. Перед хлопцем постає вибір: залишитися при своїх упередженнях чи навчитися бачити сильні сторони кожного члена команди.

Це сміливе, тепле й чесне оповідання про те, як стереотипи заважають нам бачити справжню цінність людей поруч. І про те, що різність — це не слабкість, а суперсила, яка робить команду сильнішою.

Чому ця тема важлива не лише для тих, хто пережив травму

«Листи до Алінки» та «Диваки моєї школи» — це привід поговорити з дітьми про те, що інвалідність не робить людину «іншою», «незручною» чи «страшною».
Вона робить її людиною з досвідом. І цей досвід не повинен відштовхувати.

Обидві книжки м’яко пояснюють:

• що втрата кінцівки — це не кінець життя, а новий етап;
• що протез — це інструмент, а не ярлик;
• що важливо не боятися, а запитувати й бути поруч;
• що дружба не вимірюється кількістю рук чи ніг;
• що «дивність», чи відмінність, — це невідоме, яке варто пізнати;
• що справжня сила команди у її різноманітті.

Це універсальні уроки, які потрібні кожній дитині, щоб будувати здорові, емпатійні стосунки з однолітками.

Чому це важливо саме зараз

Міжнародний день людей з інвалідністю — це нагадування: мовчання інколи завдає більше шкоди, ніж невмілі слова. Коли дорослі уникають складних тем, діти отримують сигнал, що про інвалідність треба соромитися мовчати. Але саме відверті розмови формують прийняття. Книжки, як-от «Листи до Алінки» та «Диваки моєї школи», стають безпечним простором для таких розмов і дають дітям слова, образи й приклади того, як можна реагувати на незвичне без страху та осуду.

Якщо у школі з’явиться дитина з протезом, ваш син чи донька можуть відчути страх чи нерозуміння. Але якщо вони вже чули історії про підтримку, емпатію й дружбу — їхня реакція буде іншою.

Не «відвернутися». Не «зніяковіти». І не «промовчати». А підійти і сказати: «Привіт. Хочеш погратися?»

І це, мабуть, найкраща форма інклюзії, яку ми можемо подарувати одне одному цього 3 грудня.