Вивезти трьох дітей і залишитись живою: дві втечі Тетяни Кошової від кровопролиття

Героїня проєкту «Як ти ТАМ?» Тетяна Кошова за півтора року рятувала себе та трьох дітей від двох війн. Готуючи матеріал про життя українок в Ізраїлі, Womo.ua став свідком порятунку цієї родини з Ашкелону, куди вторгся 7 жовтня 2023 року ХАМАС. Тоді Тетяна з дітьми вдруге опинилась у військовому котлі, але тепер у чужій країні. Подробиці порятунку вражають до сліз.

Вранці 24 лютого 2022 року бій тривав над головою

Де вторгнення росіян у лютому 2022 року застав вашу родину?

Ранок 24 лютого 2022 року почався з вибухів у Харкові. Вони лунали звідусіль. Я подивилась у вікно і побачила скрізь спалахи та пожежі. У мене саме була мама в гостях, і вона запитала у мене: «Таню, невже почалося?». І ми вже за пів години зрозуміли, що таки почалося: зникла гаряча та холодна  вода, світло ще деякий час було. Ми почали шукати воду, але я швидко зрозуміла, що треба подбати про схованку, бо вибухи лише посилювались. Річ у тім, що у живу на масиві, який в народі називають «Нові будинки». Поруч розташований аеропорт, по якому орки гатили дуже щільно. У нас ще й останній поверх, тому складалося враження, що бій відбувається над головою. Нам тоді місцева влада заборонила виходити з будинків, бо перестрілки вже тривали на вулицях міста.

Я тоді могла розраховувати лише на себе, бо на той момент перебувала в декреті з третьою дитиною, якій виповнилося два рочки. Чоловік за  контрактом працював в Ізраїлі. Оскільки ми не вірили, що може бути вторгнення, то я мала невеликі запаси продуктів. Ми прибрали сміття з підвалу будинку, облаштувавши там схованку. Перший тиждень там і просиділи, нікуди не їхали. Уявіть два під’їзди в одному підвалі. Але, коли вже закінчились харчі, частина яких пропала через відсутність електрики, та вода, ми використали всі ліки, то діти почали хворіти.

Тоді 8-річна донька годинами від тих звуків тремтіла, так дитину лихоманило. Температура не спадала, лікарів не докличешся. Мама в істериці. Лунав вибух за вибухом, свистіло так, що аж закладало вуха. Я почала помічати, що сусіди роз’їжджаються хто куди, і подумала: «А що ж я буду тут висиджувати, коли військові літаки почали вже над будинками вести бої?».

Оскільки мій чоловік перебував в Ізраїлі, то волонтери з цієї країни почали писати в групи та надавати психологічну допомогу. Я звернулася до них, вони тримали мене на телефонному зв’язку — радили ігри, пісні, обійми. Але я розуміла, що треба хапати дітей та виїжджати. Брат дивом знайшов пальне, забрав нас до себе — у село поруч з Охтиркою, що на Сумщині. Вони хоча б жили на першому поверсі, там було тихіше й не так потужно трусило будинок, як у нас.

Коли їхала, була здивована тишею в дорозі. Я ще і сказала: «Думала, що війна по всій країні, а тут мир та спокій» Але коли ми приїхали, то пекельні бої почалися й там. До липня я з дітьми ще там протрималась.

У нас не було закордонних паспортів, а Ізраїль не давав дозвіл українцям на в’їзд до країни

Куди ви вирішили виїжджати?

Багато хто у ті дні виїздив за кордон, але у мене виникло дві великі проблеми: ні у кого з нас не було закордонних паспортів, а Ізраїль не давав дозвіл українцям на в’їзд до країни. Міграційні служби у Харківській та Сумській областях не працювали. Ми дізналися, що на Полтавщині триває оформлення закордонних паспортів. Це був справжній квест знайти транспорт та дістатися Полтавщини. Але справу ми зробили — всі мали паспорти.

З Полтавщини я поїхала автобусом до Кракова, а далі вже стало відомо, що Ізраїль надає туристичну візу на возз’єднання родин з тими, хто працює за контрактом та вже перебуває на території цієї країни. Тоді я вже діставалася міжнародного аеропорту в Польщі, щоб долетіти до Тель-Авіва.

 Чи пропонували вам у Ізраїлі оформити статус втікачів від війни?

Ні, такого юридичного статусу, як «біженці» чи «втікачі від війни», в Ізраїлі немає. Ми всі перебували в країні за туристичними візами. І всі витрати на життя повинні були сплачувати власним коштом. Ізраїльська сторона кожному видали продуктові картки на три місяці. За кожною карткою можна було придбати харчів на 700 шекелів. Пізніше цю суму зменшили. Я приїхала до чоловіка. Він працював, утримував нас, сплачував оренду житла, а я  доглядала за дітьми.

Медичне страхування є обов’язковим, але у нас не було коштів, щоб придбати поліс. Він коштував 350 шекелів на кожного. Це дуже велика сума. Фактично ми постали з чоловіком перед вибором: чи витратити кошти на страхування, чи годувати дітей. Обрали харчування, сподіваючись на те, що ніхто не захворіє. Тоді великим порятунком стало те, що лікарня «Терем» надавала саме українським дітям медичну допомогу безкоштовно. Це нас врятувало, бо в Ізраїлі абсолютно всі ліки за рецептами, навіть краплі для носа без нього не придбати в аптеках.

Я  перебувала в Ізраїлі один рік і три місяці — до вторгнення ХАМАС. Упродовж цього часу мені подовжували туристичну візу, яка не передбачає офіційного дозволу для працевлаштування. Я могла комусь у приватному порядку допомогти з прибиранням або доглянути за літнім родичем 2-3 дні, але це були поодинокі випадки за домовленостями. Весь цей час я дуже хотіла повернутись додому, бо турбувалась і за будинок, і за батьків. Але чоловік не пускав: «Ну куди ти поїдеш, якщо Харків під обстрілами?».

У Харкові обстріли у 2022 році здавалися страшнішими, ніж вторгнення ХАМАС в Ашкелон

Вторгненню росіян в Україну передували повідомлення про скупчення ворожої техніки на кордоні, евакуація дипломатів. Чи були у новинах в Ізраїлі такі ж тривожні повідомлення напередодні 7 жовтня 2023 року?

Люди, які цікавились політикою, казали і в соцмережах, і в ефірах російськомовних радіостанцій та телеканалів, що Ізраїль перебуває на межі великої війни, і йшлося не лише про небезпеку з Гази, але з інших країн. Переважна більшість не виявляла жодних ознак неспокою. Коли я приїхала у липні 2022 року, там трохи один тиждень постріляли і все. Через декілька місяців знову тиждень стріляли в Ашкелоні. І знову тиша. Влітку цього року теж було неспокійно, але обстріли тривали по 5-6 днів. І люди весь цей час були спокійними, бо звикли, що у такому вигляді війна у них триває постійно. Постріляли, позбивали ті ракети — і все, живуть далі. У них навіть жарт єтакий: одягли піжами та сидимо у маматах (кімната-схованка, яка передбачена у кожній оселі). Але 7 жовтня 2023 року їм було не до жартів: я побачила вперше дуже переляканих людей, які писали у соцмережах, що такого ніколи не було. А вже побачивши це вторгнення ХАМАСу, скажу: мені здалося, що в Україні перші дні обстрілів були страшнішими, ніж тут.

Переляк ізраїльтян мене здивував: є мамати у кожній оселі, всюди бомбосховища, їх муштрують, як поводитись, з дитячого садка про збереження життя, надання медичної допомоги. Це у нас ця робота була суцільною профанацією, а в Ізраїлі — ні. І при всьому тому височенному рівні обізнаності я через 5 днів після приїзду спостерігала таку сцену. Почались обстріли, ракети летять, їх збиває «Залізний купол».

Я розмірковую, куди ж мені швидше добігти, бо треба з трьома дітьми ховатися, а місцеві мешканці стоять на вулиці та на телефони знімають весь цей бій. Я була шокована, що такі обізнані про усі небезпеки люди нікуди не втікають, ще і в інтернеті стріми ведуть. Я вирішила, що вони вже так звикли, що не реагують, тому переляк 7 жовтня, що паралізував їхню волю та виніс з голови усі знання, вразив.

Обіцянкам українських дипломатів у Румунії раділа я даремно

7 жовтня 2023 року як почалось у вашій родині?

Це було схоже на ранок 24 лютого 2022 року. Ми прокинулися від вибухів, бо «Залізний купол» усі ракети цього разу не встигав збивати. Мамату в орендованій хаті не було. Ми спочатку сиділи у квартирі дві доби. Та коли поруч із нами запалала та почала вибухати автозаправка, я вирішила перейти до бомбосховища. Але скільки б там довелось сидіти? Ми ж не можемо там жити! Я це вже у Харкові проходила! Через це я звернулася до депутата, який пропонував допомогу в організації евакуації жінок із дітьми. За годину до нас приїхали волонтери і відвезли мене з дітьми в центральну частину країни, де було спокійніше. Ще одну війну я переживати не хотіла і вирішила повертатись до України. Я почала телефонувати до нашого посольства, а там ніхто не відповів. Але звідти скинули СМС-анкету. Я її заповнила і надіслала. Після цього на електронну пошту отримала повідомлення про розклад евакуаційних авіарейсів і вартість квитків.

Скільки коштували квитки?

Ми сплатили за курсом приблизно по 450 євро за кожний квиток. Наш літак був до Бухаресту. З посольства ще телефонували чоловікові та розповідали,  що у Румунії нас зустрінуть волонтери, поселятимуть на 5 днів безкоштовно у готель та нагодують. Я подумала: «Слава Богу, вночі не залишусь на вулиці сама з дітьми». Даремно раділа. Коли ми приїхали, ніяких волонтерів не було, адреси готелю ні у кого не було. Куди їхати, ніхто не знав.

Єдиний волонтер, який нас зустрічав, на ім’я Саша був від румунської благодійної організації. Він з нами провозився всю ніч:  на таксі з дітьми відвіз з аеропорту до залізничного вокзалу, купив квитки, посадив на потяг до Сучави. Пізніше до нього доєднались ще дві дівчини, вони теж були румунськими волонтерками. Саша нас з’єднав з місцевими волонтерами у Сучаві, які є членами християнської організації. Дуже теплі та привітні люди нас зустріли, нагодували, але ночувати ми відмовились. Ми самостійно знайшли перевізника, який за 20 євро за людину довіз нас до Чернівців. І вже з Буковини ми їхали до Харкова, як на крилах. А Посольство України у Румунії навіть СМС не надіслало із своїми координатами, як це зазвичай буває, коли перетинаєш кордон.

Мій чоловік з їхнім рівнем життя був не здатен нас утримувати в Ашкелоні

Що вас вразило за 15 місяців вашого життя в Ізраїлі?

Ізраїль дуже специфічна країна. У них зовсім інший менталітет. Вони не такі, як ми. Ти не знаєш мови, і це вже бар’єр при спілкуванні. Нічого навіть на вулиці запитати не можеш. Ти живеш в чужій квартирі не тому, що ти вирішив емігрувати з України, а тому, що ти рятуєш дітей від війни. Мій чоловік з їх рівнем життя був не здатен нас прогодувати! Мені катастрофічно там не вистачало на життя грошей. Все, що ми могли собі дозволити, то це купувати найдешевшу їжу. Але інколи і на неї не вистачало. Зрозуміло, що добрі люди є скрізь. Тільки попроси — і тобі з їжею допоможуть. Але постійно просити не будеш. Харчова адаптація у дітей була важкою, бо їм кортіло звичного бутерброда, але знайти смачну ковбасу було важко. Я цікавилася національною кухнею, пробувала готувати їхні страви, адже є всі інгредієнти. Але діти просили борщу та вареників. Проте в Ізраїлі діти наїлись морозива, чипсів, обпилися кока-коли, яку в цій країні не вважають шкідливою. Коли повернулися до Харкова, вони сказали,  що особливо скучили за сосисками у тісті. Я їм навіть нещодавно запропонувала щось приготувати з ізраїльських страв, а вони відмовились.

До того ж за 15 місяців життя ми мали й інші потреби. З медициною тут дуже складно: тебе обдурять на кошти та ще і не допоможуть. У мене була дуже велика проблема зі стоматологами. А у дитини брекети ще з Харкова стояли, з часом виникла потреба у консультації фахівця. Ми знайшли клініку, заплатили карткою за все лікування, а потім почались дива: нам скасовували прийоми за розкладом чеоез те, що лікар нібито поїхав на навчання, потім він був у відпустці. Хоча для інших пацієнтів він перебував на місці, що ми легко довели незапланованим візитом до клініки. А влітку нам взагалі сказали, що не зобов’язані нас обслуговувати.

Для того щоб дітей прийняли до школи, за законом в Ізраїлі треба було прожити три місяці. У нашому випадку довелося чекати аж до листопада, бо ми приїхали у липні. Порятунок прийшов з батьківщини: у нас почалась онлайн-школа, тому ми вирішили на дві школи дітей не навантажувати, бо однаково поїдемо додому. Придбати зошити виявилось нелегко, бо вони виготовлені з урахуванням того, що вони пишуть справа наліво. Дитині довелось вести записи, перегорнувши аркуші у зворотному порядку. Старшому сину було 14 років, доньці 10 років. Їм було нелегко: ані друзів, ані розваг через мовний бар’єр, навіть книжки українською не було де придбати.

Не те що дітям, навіть мені, дорослій людині, було там дискомфортно. Я люблю малювати, в’язати, шити, але я не могла цих справ собі дозволити, бо коштів на фарби чи нитки не було. Я рвалася додому, а чоловік все просив зачекати, доки кошти на таку кількість квитків відкладемо, адже авіасполучення в Україні немає, тож переліт до Румунії чи Польщі, а потім потягом через усю Україну на чотирьох осіб коштував немало.

Харків вразив: війна війною, а всі малюки за електронною чергою з дитсадками

Після повернення вам було де жити у Харкові?

Ми повернулися у наш будинок. За час проживання  в Ізраїлі я підтримувала стосунки з 17 сусідами, які залишались, тому знала, що квартира ціла. Оскільки діти продовжували онлайн-навчання, вони одразу пішли до рідної школи, до друзів. Ще до війни я стала в електронну чергу до садочка для молодшого сина. Ми виїхали влітку 2022 року, але влітку 2023-го підходила наша черга. Я розуміла, що у жовтні ми вже  запізнились, тому пішла дізнатись, як зареєструватися повторно. А у відповідь я почула: «Ви що! Ваша дитина зарахована до дитсадка Будь ласка,  ведіть! Ми зарахували усіх дітей, незалежно від того, виїхали чи ні, відвідують заклад чи ні. Війна війною, а всі малюки за електронною чергою з дитсадками». Я від розчуленості ледь не розплакалась. Так приємно було, що дійсно у такі важкі часи освітяни подбали абсолютно про всіх малюків. Це наклалось на моє відчуття. Я повернулась не просто в Україну, а повернула своє життя. Я й досі не можу надихатись нашим повітрям, нагулятись цими стежками. Я йду вулицею до супермаркету і не можу надихатись та налюбуватись деревами, листям. Навіть дивно казати, що я 15 місяців плекала таку мрію, як повернутись в Україну! На щастя, це сталось. І діти як зраділи поверненню — друзі, безпосереднє спілкування. Дочка ледь стримувала сльози, коли казала: «Я така щаслива, що ми приїхали. Мені не віриться, що я повернулась!». Правда, найменший син питає: «А коли ми вже поїдемо додому?». Бо для нього він в Ізраїлі.

Яку мрію ще доведеться здійснити?

У мого чоловіка була мрія заробити нам на більше житло, щоб кожна дитина мала власну кімнату. Коли йому випала нагода за будівельною освітою попрацювати за кордоном, він склав іспити та прийняв пропозицію від будівельної компанії та поїхав працювати до Ізраїлю. Але з початком війни в Україні ця наша мрія дуже загальмувалась, бо всі кошти з моменту нашого приїзду до чоловіка понад рік там фактично проїдались. Ми повернулись, а мій чоловік залишився в Ізраїлі, бо його компанія продовжує працювати. Деякі підприємства призупиняли роботу, але люди роботу не втрачають. І тепер вже поступово все відновлюється, попри  те що операція армії щодо звільнення Гази триває. Все працює — від крамниць до фабрик. Я була здивована, що ізраїльтяни залишаються у країні та переміщуються з небезпечних територій до центру, а за кордон виїжджають переважно іноземці.

Я вдячна Ізраїлю за гостре відчуття, що жити хочу тільки в Україні

Багато жінок прагнуть залишитись у країні свого перебування. Ви хотіли б повернутись до Ізраїлю?

По-перше, до цієї країни можуть виїжджати або претендувати на місце постійного проживання лише євреї. А ми з чоловіком українці. По-друге, там я настільки рвалась додому і так гостро відчувала, що жити хочу тільки в Україні, що важко дібрати слів. І за це відчуття треба подякувати Ізраїлю. Більше того, я не знаю, як довго триватимуть обстріли Харкова, але я не планую нікуди їхати зі свого будинку взагалі. Після такого важкого та психологічно виснажливого періоду проживання за кордоном я згодна приїхати до іншої країни тільки на відпочинок.

Чи відчули ви синдром вигоряння?

Відчула та продовжую відчувати. Я вважала, що поїхала з України, рятуючи від війни дітей, а виявилось, що війна нас наздогнала і в далекому Ізраїлі. У Харкові сирена має таку вібрацію, що чуєш її у голові, як слухову галюцинацію. Звук тут тихіший, триває вона кілька хвилин, але у голові сидить потім годинами. Я навіть контролюю себе. Виходжу на балкон — сирени немає, заходжу в будинок — чую. Це дуже виснажує емоційно. В Ізраїлі сирена гучна та лунає всюди — чути по всій країні, але цей звук у голові не сидить. Дуже відрізняється і поведінка людей. Там я розуміла, що за сиренами пролунають і вибухи, тому треба бігти та ховатись. А бомбосховища там на кожному кроці. Після повернення до Харкова молодший син за звичкою досі кричить: «Мамо,  чого ти стоїш? Зараз буде бабах» і сам втікає до коридору. А я стою на місці. Адже, коли у сусідів та друзів спитала: «Куди ховатись під час сирени? Що робити?», —  мені відповіли: «Нічого не роби та дивись у телефоні, куди летить на Харків чи на область». І  для мене після 15 місяців в Ізраїлі з їх інфраструктурою якось лячно просто ховатись вдома.

Я бачила, як там працює «Залізний купол». У нього дуже дивний такий звук, схожий на шипіння. Я ще у перші дні злякалась, що до будинку потрапила змія. До 7 жовтня 2023 року ізраїльтяни вважали, що купол  є надійним протиповітряним щитом для їхньої країни, тому дуже часто люди знімали телефонами, як він збиває ракети. До того ж я ніколи не бачила сюжетів чи повідомлень про те, що уламки ракет там падали людям на голову, як це буває в Україні. Через усвідомлення цієї небезпеки у мене дуже часто під час сирен навертаються сльози, перехоплює подих, бо згадування про перші місяці війни в Україні та життя в Ізраїлі є і досі дуже гострими та болючими.

Тетяна Марінова