Тетяна МаріноваПоки світ шокувався звірствами окупантів під Києвом, в інших куточках України героїчно чинили власний опір тисячі звичайних жінок. Історія однієї з них, Марини Григорович з Херсонщини, особливо вражає. Адже ця жінка вирішила не впускати окупантів до храму своєї громади. Чого це їй коштувало, вона розповіла вперше Womo.ua.
По окупованому Херсону ми пересувались у катафалку
Пані Марино, як для вас почалось 24 лютого 2022 року?
Почався цей день з шалених вибухів, які ми почули на лівому березі Дніпра. Ще темно було. З мого вікна завжди видно Антонівський міст, бо він мав красиве освітлення. І перше, що я підсвідомо вирішила зробити, то це подивитися на цей міст. Я відкрила шторку та побачила, що мосту не видно через відсутність освітлення. Тоді я зрозуміла, що почалась війна. А потім лунали телефонні дзвінки. Ми спілкувались зі всіма по колу: у кого що відбувається за вікном, і кожна розмова була підтвердженням, що на нас напав цей Мордор.
Якими були ваші перші рішення та дії?
Настоятель, отець Валентин, почав збирати громаду на молебень на підтримку нашого війська на 12 годину дня. Ми розвісили українські прапори, які постійно використовували на всіх заходах, та відслужили молебень прямо на подвір’ї. Під час служби всі були натхнені впевненістю, що Господь нам допоможе і все буде добре. І раптом ми побачили, як над Дніпром дуже різко посіріло небо від великої кількості гелікоптерів. Ми почали їх рахувати, бо спочатку вирішили, що то ЗСУ зайшли.
Я побігла на горище і звідти кричу: «Отче, серед тих вертольотів є один трошки іншої конструкції». Я йому описала той вертоліт, та ще з даху побачила, як наш настоятель змінився в обличчі. Він каже: «Все, Марино, спускайтесь, то не наші. У нашого війська немає на озброєнні таких вертольотів». У багатьох ледь не істерика сталась: «Отче, що ви таке кажете? То наші — і все!». Настоятель каже: «Я вам кажу, що у ЗСУ таких немає». Наступного дня молебень за наших військових тривав з 4 ранку до 23.00.
Весь цей час ми були впевнені, що ЗСУ на підході та відбиватимуть нас, обстрілюючи росіян ще на виході з Криму. Ми чомусь вважали, що надовго рашисти не затримаються тут і не просунуться далі. Ми думали: «Ну кинули вони пару ракет — і все». Через таку нашу впевненість у громаді не було такого масового виїзду людей, як в інших містах. Ми всі лишилися, а ввечері того дня почались дуже сильні обстріли, бо наші танкісти їхали через Антонівський міст. Там їх зупинили, на жаль, назавжди. А ми просиділи майже всю ніч у церковному підвалі.
Коли рашисти зайшли у місто, ми все ж таки виїхали з території храму до Херсона на місяць. Але там я з сином через щільні обстріли жила не у квартирі, а у підвалі багатоповерхівки. Всі спали на палетах, навіть діти.
Як ви вирішили налагодити роботу храму, коли окупанти почали обживатись у Херсоні?
Ми переїхали до Херсону, але щодня повертались до своєї церкви, бо вона мала функціонувати. Настоятель, отець Валентин, вирішив проводити служби для своєї громади, хоча ми закрили ворота, щоб не привертати зайвої уваги. Відкрити церкву було дуже важливо для нас, бо то була наша місія. Ми вивели дзвіночок, і, коли віряни приходили, то я запускала наших людей, бо постійно перебувала на території церкви та зачиняла за кожним двері. Оскільки двері були зачинені, то для рашистів картинка була такою, що цей храм недіючий. Так церква фактично підпільно функціонувала вісім з половиною місяців окупації — проводила служби, відспівування аж до звільнення. Я просила отця Валентина фіксувати все, що відбувається. Для мене було важливо зберегти репутацію церкви. Я хотіла, щоб усі знали, що наша громада чекає на звільнення.
Діставались ми з міста до церкви у катафалку. Шлях в обидва кінці був сповнений такого дикого страху, що я не можу дібрати слів для опису свого стану. По дорозі було дуже багато розстріляних машин, багато особливо на початку було закривавлених тіл. Місто перестало бути світлим для нас.
Через місяць отець Валентин був вимушений виїхати. До нас зателефонували військовослужбовці ЗСУ, які мусили виїжджати терміново 24 лютого, але сім’ї свої лишили тут. Ці родини з немовлятами у памперсах місяць переховувались по квартирах та підвалах від рашистів. Один з військовослужбовців благав: «Отець Валентин, у вас є бус, вивезіть наших дітей і дружин». Цей хлопчина знав, що за добу-дві у Херсон зайдуть ФСБшники, які будуть розшукувати за списками родини наших військовослужбовців.
Ми вночі розшукали родини, утрамбували матусь з немовлятами у бус, як оселедців, покидали їм на підлогу ковдри, і отець Валентин о шостій ранку їх повіз. Забрав він і своїх дітей, і мого сина. Буквально через півтори-дві години отець Валентин зателефонував: «Ми — на вільній Україні». Для нас це був шок, тому що люди стояли по три-чотири дні у заторах, бо неможливо було виїхати. А наші за півтори години дістались. Я вважаю, що їх Господь на той шлях благословив і сам його їм розчистив. А коли діти були у безпеці, вже не було того страху, що з моєю дитиною щось може статися.
Після відходу ФСБшників я дісталась храму, стала спиною до стіни та сповзла вниз, бо не відчула ніг
Коли до храму прийшли окупанти?
Наші оборонці були праві! Настоятель усіх вивіз бусиком у суботу о шостій ранку, а у неділю у той самий час на території церкви зупинились ціла купа вантажних машин, танків, «Тигрів» зі зброєю на даху. Купа рашистів висипала на вулицю, усі — зі зброєю. Я у дворі завмерла з тарілкою каші для собаки. У мене руки та ноги затремтіли, страшно. Один помахав мені: “Иди сюда, не бойся! Нам сказали, что у вас службы не будет, потому что в Херсоне отменили все службы». А це ж був недільний ранок. Я кажу: «Служба буде». І телефоную отцю Валентину, який був на вільній території, кажу: «Тут військові приїхали. Служба ж буде?». Отець Валентин зрозумів, що рашисти прийшли по нього та думали, що він поруч десь. І настоятель відповідає: «Служба буде!». Я кажу цим нелюдам: «У нас є служба!». А мені відповідають: «Нам сказали, что у вас службы не будет. Нам надо точно знать».
У них дуже специфічна манера спілкування. Вони всі 8,5 місяців окупації, скільки разів не приходили зі своїми допитами, завжди були трійками. Один з тобою говорить, а двоє з різних боків мовчать та спостерігають за твоєю реакцією, твоєю мімікою.
Я кажу, що служба буде. А про настоятеля вони не спитали. Я ж розумію, що вони можуть повернутись. А у нас лишився ще один священник — рідний брат отця Валентина, який міг служити. Рашист каже: «Идите». А що ж «идите», якщо всі автомати націлені на мене? Ну, розвернулась, пішла та думаю: дійду — не дійду? А коли вже дісталась храму, зайшла у двері, стала спиною до стіни та сповзла вниз, бо не відчула ніг… Вони собі рушили далі. А коли настав час служби, вони не прийшли, щоб пересвідчитись, що служба є.
Пізніше я дізналася, що рашисти того дня у жоден храм Херсону не заїхали. Їх цікавив тільки наш отець Валентин, бо він у них був у списках на арешт. Адже пізніше, коли інші священники їхали через блокпости, вони питали прізвище нашого настоятеля. Це було правильне рішення, щоб отець Валентин поїхав з дітьми та родинами наших оборонців.
Після цього я вже не думала про виїзд до Херсону та залишилась жити при храмі — на церковному подвір’ї є кілька будівель. На той момент у мене не було розуміння, що робити далі. Але я чітко усвідомлювала, що буду, скільки зможу, служити цьому храму, бо лишати його не можна. Але «повернулась жити», то дуже гучно сказано, бо майже весь свій час я перебувала у підвалі через багатогодинні обстріли.
А чому ФСБ так цікавив отець Валентин?
Наша громада у всіх на устах, бо ми першими у Херсоні ще до вторгнення почали готуватись до переходу з московського патріархату, бо нашою довгостроковою метою є долучення до Вселенської церкви. І в тому є величезна заслуга отця Валентина. Всі його щонедільні проповіді були у формі бесіди та зводились до історичних фактів. За 20 років при ньому в храмі ідеї любові до своєї землі, громади, родини дали міцне коріння. На зборах про перехід ми отримали 239 голосів за долучення до Вселенської церкви. Жодного голосу не було проти.
А чому раніше не перейшли?
Раніше ми не могли перейти, хоча постійно жили автокефально. Владика нас не чіпав, бо боявся. У нашому регіоні дуже багато проукраїнських священників, як і отець Валентин. Проросійські попи свідомо маніпулюють громадами. «Ти там дуже сильно не занурюйся у думки», «Покладайся на бога», «Твої переживання чи сумніви від лукавого». А у нашій громаді у кожного своя думка була. Навіть політичні погляди у вірян кардинально протилежні. І нашому настоятелю було важко, бо постійно доводилось вступати в якісь дискусії, щось доводити. І в тому є заслуга отця Валентина, що він не скотився до рівня «попівства», аби перетворити громаду у юрбу без мізків, в яку зараз МП перетворює своїх людей.
Перемога над власними страхами у темряві та під обстрілами стала моїм власним подвигом
Скільки часу ви одна жили на території храму під носом у рашистів?
Окупація тривала вісім з половиною місяців. Перший місяць я перебувала у Херсоні та їздила до храму, а сім з половиною жила одна на території церкви. Після виїзду настоятеля я бачила свою місію в тому, щоб зберегти храм, розрадити людей з громади та зберегти їхню віру. Я дуже хотіла передати цей храм отцю Валентину, коли він повернеться з нашим військом. Це була моя єдина мрія на той час. Я чітко усвідомлювала: якщо тут не буде людини, яка доглядатиме за храмом, то рашисти призначать сюди промосковського попа з-поміж херсонських колаборантів. І у такому випадку ми назавжди втратили б храм. Бо після визволення той новопризначений піп тут лишиться, і ми вже не зайдемо до храму. Бажання зберегти церкву для нашої громади надавало сил.
Якщо вже казати про моє щоденне буття, то я перебувала тут одна з ранку до ночі від неділі до неділі. І тільки отець Олег з дияконом приходили провести недільні та святкові служби. Наша церква розташована поруч з Антонівським мостом, через який рашисти здійснювали всю свою логістику.
Води не було, світла не було. Спочатку ще працював український інтернет, але його часто відключали. Бували періоди, коли тиждень-два, а то й місяць не було телефонного зв’язку. Коли окупанти проводили свої колони, то повністю відключали інтернет, щоб ми не могли нічого передати.
Щодо ліків і їжі, то протягом першого місяця, доки отець Валентин дітей з родинами наших військових ще не виїхав, ми активно закуповували все, що можна було у магазинах: крупи, консервацію. Розраховували на сімох: отця Валентина з дружиною та його трьома дітьми та на мене з сином. І коли вони виїхали бусом, то всі харчові припаси лишились мені. Херсонський молокозавод працював, і я могла собі купити наші продукти.
Оскільки отець Валентин перебував у офіційному розшуку, як «лояльний до київського режиму», то клір та громада були «неблагонадежными». У нас регулярно проводились обшуки. Вони навіть перевернули всю землю у нашому дворі, так шукали щось компрометуюче. Але нічого не знайшли. І на зло мені у підвалі повисипали запаси вермішелі на підлогу, а воду повиливали.
Водночас отець Валентин на вільній Україні знаходив волонтерів, які могли допомогти чимось і нам, і ЗСУ.
Коли перевізники з ритуальних послуг мали везти небіжчика у Херсон, то рашисти пропускали катафалк. Тоді отець Валентин збирав пакунок з ліків і харчів та ховав ці припаси під небіжчиками. Ми все роздавали людям після недільної служби. Таким чином хворі у Херсоні отримували життєво важливі ліки та їжу.
У нас ще був невеличкий запас свічок та решти товарів у лавці, то зароблені гроші ми ділили на п’ятьох — отцю Олегу, що служив, півчій, диякону, мені та відкладали частку отцю Валентину. Коли ми отримували вантаж у катафалку, я віддавала частку отця Валентина з водієм або шукала людей у громаді, які могли б через «Приват24» скинути йому кошти на картку. Хотілося, щоб він відчував підтримку громади. Ще трохи я залишала собаці породи алабай, який був зі мною, та дуже морально полегшував життя від неділі до неділі. На жаль, його вже немає — тварину посікло кулями під час одного з обстрілів.
Я принципово не віддала оркам жодної української копійки — не купувала російську продукцію. Наприклад, я не купувала російські шампуні. Тягнула той флакон, що ще був, скільки могла! Потім рятувалась милом. Для конспірації, щоби виглядати замурзаною, ще й одягалась відповідно, і не прала одяг, щоб у них до мене не виникало ніяких бажань. Від неділі до неділі тут я була одна, а повз мене ходили окупанти зі своєю технікою. Танки, вантажівки, «Тигри» колонами повз церкву проїжджали. Вони бачили, що храм закритий, а під ним ходить якась незрозумілого віку та ще й уся замотана жінка… Ці покидьки ще сиділи на тій броні з автоматами та кричали: «О, баба!».
Найскладніше було людям, які бажали виїхати через окуповані території. Вони стояли у довжелезних чергах. Я намагалась допомагати, чим могла, аби створити їм хоч трохи комфорту. Якщо було світло, давала заряджати гаджети, ділилась їжею. Бувало, що люди залишалися ночувати у своїх автівках біля церкви, бо їх не пропускали через комендантську годину.
Я, чесно кажучи, ненавиділа окупантів. Розумію, що християнка і що слово «ненависть» від мене звучить дико. Але я рашистів настільки сильно ненавиділа, що сама собі сказала: «Тільки силою вони зможуть мене звідси забрати! Навіть якщо будуть тягнути звідси, я буду пручатись до останнього. Господь дав українцям цю землю. Він мене обрав відповідальною за церкву нашої громади, за нашу ділянку, тому все, що в моїх силах, я зроблю». Такими були мої почуття, думки та принципова позиція. Я хотіла свою місію виконати до кінця — і Господь мене підтримав у цьому… Але протягом окупації я була готова до всього, навіть до арешту.
Отець Валентин, аби підтримати людей під окупантами, влаштував відеозустріч зі співробітником СБУ. Той нам розповів, як поводитися. «Ви головне просто сидіть, живіть спокійно — і все». Закликав не геройствувати, щоб не провокувати окупантів. Бо коли рашисти будуть тікати з Херсону, щоб у них не виникло бажання кинути гранату наостанок у натовп або ще щось таке страшне вчинити.
ФСБшники мали на руках повну інформацію про всіх
Як поводились рашисти з громадою?
Рух рашистської техніки Антонівським мостом був шалений. І скажу так, що ФСБшники мали на руках повну інформацію про всіх наших військовослужбовців, проукраїнських громадських активістів і про їхні сім’ї. Рашисти не приховували того факту, що дані їм злили, і щоразу вони чітко знали, до кого і за якою адресою вони йдуть. Наприклад, під час одного з перших обшуків ФСБшник прийшов та каже: «Два года назад у вас ЗСУ прокладывали коммуникации». А в нас дійсно у той час прокладали каналізацію. Через все подвір’я рили рови, були трактори. А наші військові прокладали з іншого боку дороги свою телефонну лінію. Такий збіг у часі. І коли він сказав це, я одразу про це згадала. Але ви розумієте, якою детальною інформацією вони володіли? Вони, мабуть, думали, що телефонний кабель йшов через нас.
Коли над нами літали ворожі вертольоти, тривали прильоти, я дуже переживала: чи витримає храм. На щастя, він вистояв. Слава Богу, що у нас не було такої потреби, як на інших окупованих територіях, давати прихисток багатьом людям. У нашій громаді всі ходили до своїх домівок, а у неділю приходили до церкви на службу.
Я ніколи не забуду обличчя наших людей. Я мала зустрічати їх, і щоразу люди ділилися жахливими історіями. Хтось з їхніх рідних був у полоні, когось катували у підвалах, когось випустили з такими травмами, що людина помирала за лічені дні, когось просто викинули вже мертвим на дорозі, хтось втратив рідних, які вмирали без вчасної медичної допомоги. А ЗСУ все немає та немає. Це горе було нескінченне.
Настоятеля немає, він не може їх втішити, а я перебуваю тут, тому хотіла кожного розрадити та зберегти. І, користуючись такою нагодою, я намагалася їх підтримати, обійняти. Хотілося, щоб цей ланцюжок страху хоч на якийсь час трохи переривався. На вулицях відбувався жах, але під час перебування у храмі ніхто нічого не боявся. Трохи люди видихали під час молитви, бо вона лунала українською мовою. Загалом наша громада також мала великі втрати серед мирян — хтось поїхав, хтось не пережив. Оскільки ми першими ще задовго до вторгнення були налаштовані на перехід до ПЦУ, то принциповою позицією для нас було не впустити окупантів у нашу церкву Різдва Пресвятої Богородиці. І храм перетворився на духовний прихисток для багатьох. Але до нас приходили тільки ті, хто дійсно вірив у нашу справу.
Наша громада виглядала зібранням відчайдухів, які до кінця готові були відстоювати все проукраїнське
А що відбувалось в інших храмах у цей час?
Світ має знати, що брехливі МПшники (московський патріархат) не гидували рашистськими грошима. Їхні церкви були відкриті. Вони служили рашистам молебні, продавали свічки, ікони та пирували з ними за спільними столами. «Православні» рашисти люблять щоденні «пляски», тому кацапські попи та московський патріархат в області не просто жирували за часів окупантів, а у грошах купались! Ці попи з брехні не вилізають, не розвивають свої громади, а перетворюють людей на ідіотів. А отець Валентин навчав нас мислити самостійно, нести відповідальність за свою землю і людей, яких Бог дав.
Ми розуміли, що можемо заробляти на рашистах дуже-дуже багато, але свідомо відмовились від цього. Адже наша проукраїнська громада не хотіла мати нічого спільного з окупантами. Саме тому під час окупації церковна лавка не приносила тих коштів, які могла б, якби я відкрила храм для окупантів.
Коли я бачила ті потоки орків, які були на територіях інших храмів московського патріархату, то у мене до рашистських попів велике питання: як ви не гидували тими грошима? У той час наша громада виглядала зібранням відчайдухів, які до кінця готові були відстоювати свою церкву, свою позицію і все проукраїнське.
Після повернення України тепер попи розповідають: «Мы хотим со всеми выйти из Московского патриархата. Вот как-то это надо будет сделать централизовано». Ця позиція брехлива, бо вони не гидують нічим. Прийшла Росія — пішли під окупанта. Повернула Україна — прагнуть перейти до Православної церкви України.
Більше за рашистів мене обурювала поведінка місцевих колаборантів. Вони співпрацювали з окупантами, збагачувалися на стражданнях інших наших людей. Я хочу, щоб весь світ знав про те, як люди страждали через них. Поклепи, арешти та розстріли патріотично налаштованих людей на їхній совісті!
Як ви дізнались, що Херсон звільнили?
Тоді такі були обстріли Антонівського моста, що я голови не могла підняти. З інтернетом тоді були великі проблеми. Через це ми ще добу не знали про звільнення Херсону та правого берега. І тут новина пробилася у телефоні, що ЗСУ звільняють правобережжя Херсонщини та вже увійшли у Херсон. Коли на третій день після звільнення отець Валентин з родиною повернувся до храму, це було неймовірне щастя! Для мене було важливо залишитися вірною своїй церкві — і я з цим впоралась. Ми всі дуже чекали на звільнення. Але вже після звільнення обстріли тривають.
Які події під час окупації ви вважаєте дивом?
Поки я жила сама, див за вісім з половиною місяців було чимало. Наприклад, коли отець Валентин виїхав з дітками за півтори години, поки інші стояли у чергах по кілька діб. А ви уявляєте, мої почуття, коли прямо на храм летить ракета, потім робить дивний крен — і все встояло! Пів сотні будинків зруйнувало вибухом, шибки повилітали, а храм не зачепило!
Ми всю окупацію служили українською. Серед наших парафіян були й ті, хто потім виїхав з окупантами до Криму. Але для нас вони ніяких проблем не створювали. Обшуки вони проводили регулярно, але за цей час ніхто з перевірками під час служби з автоматами до храму не вривався. Щоправда, вони у той час пирували з попами по ресторанах!
Навіть указ про призначення колаборанта настоятелем нашої церкви так і не набув чинності у самих же рашистів. Хіба не диво?
Взимку я та інші жінки були ще замотаними, але влітку носили сукні. Повз церкву щодня проїжджали окупанти, які, побачивши жінку, щось горланили. Але, Слава Богу, масового зґвалтування, як у Бучі та Ірпені, у нас не було.
Вже після звільнення, 6 грудня 2023 року, в наш церковний двір прилетіла ракета. За кілька хвилин до цього громада розійшлась. У дворі перебував лише один чоловік, аби зарядити телефон. Ми з ним поговорили, отець Валентин відійшов від нього на кілька хвилин, а я пішла у своїх справах. Саме у той момент і стався вибух. Зайнялись та згоріли усі будівлі на подвір’ї. І той, в якому мешкала я багато років, вогонь знищив теж. Я втратила все майно. У мене немає нічого з моїх особистих речей! Але, залишившись ні з чим, страху я не відчула, бо вирішила для себе: Господь допомагає тим, хто хоче служити. Шкода гуманітарної допомоги, яку знищив вогонь. Ми дуже багато добра збирали, щоб, коли ЗСУ рвонуть та звільнять лівий берег, ми зайшли б з тією гуманітарною допомогою до людей, що там ще лишились.
Зараз у нас майже немає заробітку. Ми живемо завдяки гуманітарній допомозі. Ось немає вже прального порошку. І раз — телефонують з благодійного фонду. Перераховуючи, чим можуть допомогти, першим згадують саме пральний засіб! Як це назвати, коли такі дзвінки мають системний характер? Завдяки пожертвам ми виживаємо, мріємо про звільнення лівого берега Херсонщини і про відновлення наших будинків. І попри всі труднощі продовжуємо служити людям.
Чим зараз ви опікуєтесь?
Отець Валентин повернувся до нас із генератором, бо електрики тоді не було. Води також не було у Херсоні. Ми розпомпували свердловину, увімкнули генератор, провели шланги від колаборантської хати — і щодня 300-400 людей вишикуються в чергу по безкоштовну воду. По двору лежала купа подовжувачів — люди заряджали безкоштовно гаджети. Бо тоді один раз зарядити телефон у місті коштувало 50 грн. Сплатити такі кошти щодня в умовах відсутності роботи та заробітків нереально. Люди стояли у багатогодинних чергах, щоби бодай трохи зарядити свій телефон. Чоловіки приходили голитись електробритвами прямо у дворі. Всі кошти, які були в нас, витрачались на бензин для генератора.
Потім ми почали завозити гуманітарну допомогу, бо отець Валентин отримав від міської військової адміністрації дозвіл, щоби ми отримували на хабі для селища Кіндійка харчі. Так наша громада була повністю з водою, можливістю зарядити свої гаджети і з їжею. Попри всі труднощі, ми продовжуємо допомагати людям. А тепер відчуваємо свою відповідальність ще й перед військовослужбовцями. Знаходимо по максимуму все, про що вони просять та є актуальним на порядку денному: влітку одні потреби, взимку трохи інші, а зараз… Шукаємо по всьому світу. Надходить допомога і від людей, які виїхали, та мають змогу щось придбати. Поки ми спілкуємось, за дверима навіть зараз чекає воїн, і я маю їхати з ним. Багато чого потребує і цивільне населення: памперси, пелюшки, дитячі возики.
Щодо колаборантів — підозри є, а проваджень майже немає
Як після звільнення Херсону поводяться колаборанти?
Це величезна проблема. Коли місто звільнили, ми надавали СБУ свідчення про них. Колаборанти настільки втратили совість, що навіть ті, хто виїхав з росіянами, зробив коло через Білорусь до Європи і періодично навідуються до Херсону. Проблема в тому, що вони бачать позиції ЗСУ. Це дуже небезпечно. А щодо тих, хто лишився у місті, підозри є, а проваджень майже немає. Коли я поцікавилась, чому вони так вільно почуваються, то отримала відповідь: доказів недостатньо.
Пані Марино, чи передали до суду хоча б одну колаборантську справу, за якими ви дали свідчення, а вирок був заочним?
Ні. Мене як свідка жодного разу до суду не викликали. Тому ми і турбуємось. Але ми з отцем Валентином розпочали власну боротьбу проти колаборантів. Коли Херсон звільнили, ми побачили, як ці нахабні істоти швидко пристосувались, отримували та роздавали гуманітарну допомогу.
Наведу приклад навіть по нашій громаді. Населений пункт поділений на квартали. У кожного кварталу є квартальна чи квартальний. Коли Херсон звільнили, раптом ми побачили, що квартальною стала вчителька початкових класів, яка під час окупації пішла викладати у школу за рашистськими програмами. І після звільнення міста від окупантів раптом виявилась квартальною, яка складає списки для отримання гуманітарної допомоги. Ми цьому кварталу відмовили у допомозі, поки вони не оберуть іншу людину на посаду квартальної. Так ця нагла квартальна зібрала всіх людей і привела під церкву. І каже всім: «Ось вам церква не дає гуманітарної допомоги».
Тоді я вийшла і сказала: «Людоньки, це колаборантка! Вам не гидко брати допомогу з її рук?»
У відповідь я почула: «Она нам помогает сейчас! Ну и что, что она работала при рашистах?». А я їм кажу: «Давайте будемо привчатись до гідності! Допомога на ваш квартал є, ми вам її віддамо, але оберіть серед себе гідну людину за квартальну. І ми будемо як церква з нею працювати». Після цього багато людей перестали ходити до церкви через нашу принципову позицію. Але ми продовжуємо боротися за свої принципи, які започаткували з першого дня вторгнення — мати патріотичні засади та зберігати гідність. А ще мріяти про повернення нашого лівого берега Херсонщини.