Тетяна МаріноваУ суспільстві високі очікування щодо завершення війни у 2025 році. А чи є воно у наших захисників, які виборюють перемогу? Старшу бойову медикиню окремої роти Валентину Гніденко Womo.ua розшукав на передовій. Хиткий інтернет не став на заваді розмови про найболючіше — про порятунок життів, материнство в умовах війни та збереження власного здоров’я. А ще про те, як ми виглядаємо в очах своїх захисників.
Вбивства українців у столиці став поштовхом діяти
Коли війна увірвалась у ваше життя?
Війна для мене почалася ще у 2014 році, тому що я з Донецької області. Я застала події, які були в 14-му в Маріуполі. Я бачила новини про те, що відбувалося на Майдані, і для мене перший дзвіночок війни пролунав саме тоді. Бо вбивства українців у столиці став поштовхом діяти. Я на той момент навчалася у медичному коледжі на фармацевта. І тоді для себе вирішила: якщо війна буде продовжуватися, то я піду у військо. Отримала диплом — і пішла. Спочатку я почала служити за власним бажанням у добробаті, а вже потім підписала контракт і пішла служити в ЗСУ.
Чому ви обрали службу у полях, а не у військовому шпиталі?
Спочатку я й пішла служити у Маріупольський шпиталь. Я пів року просто жила у ньому. Після цього за сімейними обставинами перевелася у Київ. Мені просто порекомендували частину, в якій була вакантна посада медика. Я прийшла туди, пройшла співбесіду, мені все сподобалося — я вирішила залишитись там.
Хто вам підказав чи дав позивний Стіч?
Не ти обираєш позивний, а він тебе знаходить. У мене він з 2016 року. Цей персонаж за характером на мене схожий, тому що він, на перший погляд, такий милий, але злий як тисяча собак, постійно щось бубонить та має складний характер.
Одного дня мама зателефонувала мені та почула вибухи — і вони з татом все зрозуміли
Як батьки поставились до вашого рішення піти до добробату, а потім у ЗСУ?
Батьки спочатку взагалі нічого не знали. Коли я йшла у добровольче формування 2016 року, то розуміла, що батьки специфічно на це зреагують. Мама дуже емоційно тендітна та все бере близько до серця. І я, коли їхала на навчання з подальшою ротацією, сказала, що їду пройти навчання та буду займатися евакуацією поранених із Дніпра по всій Україні. Для заспокоєння душі ця версія була непоганою. Але одного дня мама зателефонувала мені й почула вибухи — і вони все зрозуміли. Потім тато зателефонував: “Ну, ти хоча б мені сказала”. І після цього вже між нами не було жодних недомовок, я їм відверто розповідала, що в мене відбувається. Загалом вони одразу підтримали мій вибір.
До того ж у мене ще старша сестра військовослужбовиця. І мені здається, що найбільший приклад саме вона мені подала. Різниця у віці у нас 5 років. Вона вирішила піти служити за контрактом зв’язківцем ще у 2009 році — задовго до війни. Ми були на її присязі, на параді. Ще форма «Дубок» на ній тоді була. Дівчата були такі красиві, йшли маршем ніжка в ніжку строєм. Мені так це сподобалося тоді, але я ніколи не подумала б, що стану військовою. Якби в мене тоді спитали, чи готова я служити у ЗСУ, то я б у той час відповіла про свою стовідсоткову неготовність.
А вам довелось крокувати на параді Хрещатиком до вторгнення?
Поки що ні, якось не до цього було. До вторгнення літо для нас було періодом навчань на полігонах. Ми по всій Україні їздили та вчились.
Коли стало зрозуміло, що все, чого вас навчали у медичному закладі, далеке від реальності?
Від самого початку! Цивільна та військова медицина — це кардинально різні напрями. Ми проходили курси з тактичної медицини. Але коли я побачила першого пораненого, то зрозуміла: єдине, що я можу взяти з того, чому мене навчили в коледжі, це поставити укол та внутрішньовенний доступ. Все!
Обсяг допомоги у цивільній та військовій медицині надається різний. Є певні нюанси, потрібно постійно навчатися та накопичувати досвід, тому що протоколи надання допомоги постійно удосконалюються. Якщо ти стикаєшся вперше з певним пораненням, то наступного разу вже знаєш, що конкретно та як треба робити. Навіть якби нас навчали на найвищому рівні, то, коли у твоїх руках життя та здоров’я пораненої людини, забуваєш все на світі та починаєш робити те, що ти вмієш і розумієш, що тобі це треба зробити.
Це був перший випадок, коли я чула вибухи не на відстані, а коли прицільно били по нас
Які почуття вирували у вас, молодої дівчини, під час вашого першого потрапляння під обстріл?
У 2016 році я перебувала у добровольчому формуванні, і перший наш виїзд був на Авдіївку. Ми приїхали та працювали по радіостанції. Нашим завданням було забрати пораненого з певної точки та привезти його на стабілізаційний пункт. Були моменти, що нам потрібно було проїхатися за місто. І тут посеред ночі пролунав дзвінок на робочий телефон. Повідомили, що у нас купа 300-х (поранених). Ми їдемо назад в Авдіївку, а дорога пролягала через невеличку балку, яку обстрілювали супротивники. Почався обстріл. Я вважаю, що нас тоді спеціально виманили, аби обстріляти. Тоді наш водій зазнав легкого поранення, але виїхали всі живими.
У той час у моїй душі вирували два почуття — страх та ненависть. Страх виник, мабуть, тому, що це був перший випадок, коли я чула вибухи не на відстані, а коли прицільно били по нас. Ненависть, яка зростає у мені до окупантів щодня дедалі більше, тому що гинуть мої знайомі у тилу від обстрілів, друзі — на нулі. Співчуття чи жалю до росіян та їх посіпак у мене немає. Лише ненависть, тому що вони не є людьми.
Що вас дивує у поведінці поранених?
У кожної людини різний поріг болю. Тож за аналогічних пораненнях одні поводяться спокійно, а інші криком кричать, що болить все. Після щільних боїв у мене вже не було шприца зі знеболювальним. А людина кричала.
У мене був фізрозчин. Я просто набрала його у шприц та вколола. За п’ять хвилин людина затихає і каже: “Мені реально допомогло”. Він досі не знає, що це не знеболювальне. Але на психологічному рівні спрацював навіть фізрозчин.
У більшості випадків допомагають розмови на будь-які теми. Хтось тобі розповідає, що у дитинстві мріяв стати космонавтом. Хтось про свого собаку, якого він десь знайшов, вичухав у ветеринара, і тепер чотирилапий чекає на нього вдома.
Ви всіх своїх 300-х довезли до стабпунктів?
У мене всі поранені були довезені живими та передані лікарям. Але найтрагічніший випадок стався три місяці тому. У мене невеличкий підрозділ, я комунікую з кожною людиною. Хлопці діляться своїми почуттями, думками. Людина розповідає про те, що у неї є передчуття, що не потрібно сьогодні йти на позиції, що щось там має статися. Наші виходять, потрапляють в засідку, а цей хлопець отримав дуже важке поранення у живіт. Ми поїхали його забирати та побачили критичну внутрішню кровотечу. Його довезли до стабілізаційного пункту живим. Там пораненими вже займаються лікарі. І у них на руках він загинув. У мене виникло таке важке відчуття… Начебто зробили все, щоб врятувати життя цього військового, але провина все одно є. Можливо, варто було прислухатись до людини, яка відчувала, що не потрібно туди йти саме сьогодні. А оскільки на стабпунктах я зі своїми хлопцями завжди поруч, то на все життя запам’ятала його очі в останні хвилини життя.
Дуже велике відчуття провини і тоді, коли я вже стою на точці. Мені до 300-го їхати 800-900 метрів. Але вся ця дорога прострілюється, я без дозвільної команди поїхати не можу. Очікування команди та усвідомлення того, що ти поруч, ти можеш людину забрати, але минає година, друга… Тобі не дають дозволу ризикнути, а потім передають, що людина вже загинула від отриманих поранень. Медик, який перебував із загиблим, надав максимальну допомогу, але час було втрачено.
А батьки та дружини вас потім розшукували, щоб подякувати за порятунок їхнього сина чи чоловіка?
Останній з випадків — хлопець з лицевим пораненням. Він знепритомнів. Я вже знала, куди його будуть евакуйовувати, і з дозволу командира зателефонувала дружині та мамі, щоб вони приїхали до нього. Дружина з першого ж слова впала у ступор та нічого не зрозуміла, а за кілька хвилин перетелефонувала мама. Відтоді ця жінка мені періодично пише, запитує про справи та про моє самопочуття, дякує за те, що вивезла її сина. Такі випадки є, хоча й небагато, але вони дуже надихають та підбадьорюють. Значить, я перебуваю на своєму місці та роблю все правильно.
Зараз 80% смертей на полі бою через критичну кровотечу: людина просто стікає кров’ю
У вас були зустрічі з вашими закордонними колегами? Чим вони вас вразили?
Понад рік тому до нас приїжджали бойові медики з Америки. Вони нас навчали. Звісно, що коли й у мене є певний досвід, то і я ділилась ним. У них система набагато простіша, бо інші війни були за характером. У них є швидка евакуація.
В американців гелікоптер підлітає та забирає поранених не лише у голлівудських стрічках, але й у житті. Завдяки цьому вони вкладаються, як у нас в Україні це називають, у золоту годину евакуації. У нас такого немає. У них люди без медичної освіти, які обіймають посади медиків, мають право лити кров. У нас — ні.
І це притому, що ми всі розуміємо: зараз 80% смертей на полі бою через критичну кровотечу. Людина просто стікає кров’ю. Наше завдання — якомога швидше відновити кровозамінниками обсяг крові. Але досвід довів, що лити кров краще одразу. У нас ця система лише впроваджується, і впроваджується дуже повільно. Лише у деяких підрозділах ллють кров на ранніх етапах. А зазвичай це вже стабілізаційні пункти, там, де є місце для її зберігання.
Також в американців зазвичай війна відбувалася в умовах міста. І на той час для мене, з досвідом тільки у полях, окопах та посадках, це було якось дико. Це вже тепер ми стикнулися з тим, що у нас підрозділ стоїть у Торецьку та веде міські бої серед багатоповерхівок.
А ви їх якими напрацюваннями здивували?
Для них було дуже дивно, що у нас евакуація може відбуватися по-різному, що не завжди ми забираємо людину впродовж першої чи навіть другої години після поранення. Тут безліч чинників щодо умов, коли ми можемо вивезти пораненого. Для них це було дивно, адже протокол — це все! У нас — теж, але хлопцям я завжди кажу, що, наприклад, у випадку перелому ваша фантазія підкаже, що робити, коли немає шини. Хлопці її брати не люблять, бо вона дуже багато місця займає. А на що вистачить кмітливості? Гілка, ріжок… Ваш пріоритет — зробити так, щоб людині було комфортно і щоб вона вижила.
Я пригадую власне здивування, коли прийшла у Збройні сили України. У 2016 році, на третьому році війни, у мене був справжній шок від того, що в армії досі використовують радянські джгути Есмарха, радянські ІПП (індивідуальні перев’язувальні пакети), в яких рік виготовлення виявився роком народження моїх батьків. Нас уже навчали працювати сучасними методами — турнікети, оклюзійні наліпки тощо. І з використанням такого старого медичного приладдя виникла проблема.
Навіть зараз деякі інструктори з учебок розповідають бійцям та вчать працювати з ІПП. Їм розповідають, з чого можна зробити імпровізовану накладку, якщо немає справжньої під рукою… Для мене це незрозуміло. Я вважаю, що потрібно зробити переатестацію інструкторів, які навчають військових, щоб вони правильно навчали людей. Тому що на нулі ми маємо таку ситуацію: людина приїжджає після проходження навчання і не вміє елементарно накладасти собі турнікет. Проте вона знає, наприклад, про те, що можна зробити декомпресію грудної клітини, яку звичайні бійці в принципі вже не повинні робити. Раніше був період, коли військовослужбовцям дозволяли виконувати цю маніпуляцію. Потім цей дозвіл скасували через високий рівень смертності, бо бійці робили декомпресію неправильно. Тепер декомпресію можуть робити тільки медики. І тут приїжджають звичайні бійці та розповідають про те, що вони знають про «туди-сюди». Але знати і вміти — це різні речі. До того ще потрібно знати протипокази, коли та чого не можна робити. А людям це не пояснюють. Я вважаю, що, якщо ти вчиш людину першої допомоги, то навчи користуватись насамперед турнікетом. Бійці вмітимуть зупиняти критичну кровотечу собі та побратиму і матимуть високі шанси вижити.
Дівчата і фізично витриваліші, і психологічно стійкіші
Чому парамедиками стають переважно жінки?
У кожної людини є власна мотивація. У більшості випадків мотивацією є помста через загибель брата, чоловіка, батька або взагалі усіх знайомих у зруйнованих населених пунктах. Дехто розуміє, що може стати у пригоді завдяки медичній освіті. Я вмію це робити, тому можу там бути корисною та ефективною.
Крім того, у більшості випадків дівчата емоційно стійкіші. Хто б що не казав, але чоловіки іноді піддаються емоціям. Дівчата і фізично витриваліші, і психологічно стійкіші. Можу сказати по собі. Якщо мені боляче та хочеться поплакати, бо є різні випадки, особливо коли у нас є загиблі, але я намагаюсь не показувати сльози особовому складу.
У нас актуально зараз говорити про гендерну рівність. Виховання у родинах теж бере своє, бо багатьох дівчат у ЗСУ батьки з дитинства підтримували у їхніх починаннях та казали, що вони все зможуть.
Чи регулярно ви підвищуєте рівень медичної освіти?
Так, я постійно вдосконалюю свої вміння та навички. Якщо це район виконання, то це онлайн вивчення матеріалу. Якщо я в ППД, то це якісь курси.
До повномасштабного вторгнення я частину часу перебувала у Києві. Коли почалось вторгнення, то у нас були ротації три-чотири місяці в районі виконання, виїжджали на злагодження і знову поверталися. Зараз уже 10-й місяць пішов, як ми у зоні активних бойових дій. Ми переміщаємось Харківщиною, Донеччиною, але нас не виводять.
Через такий тривалий час перебування на нулі у вас вдосталь обладнання, яке вам потрібно?
В принципі з цим проблем немає. Є те, що видає держава, а є те, що ти можеш з допомогою волонтерів собі знайти. Ну і є частина того, що ти купуєш за власні кошти.
Ви уявляєте шок наших читачок, що наші медики власним коштом рятують життя людей?
У більшості випадків ти це робиш для комфорту і швидкості. Якщо мене не влаштовує якість того, що видають, то я це купую сама. Наприклад, не всі ножиці однакові. Є звичайні, а є дорожчі, але швидше та якісніше ріжуть, тож вони у складних умовах не підведуть.
24 лютого я застала на службі, і єдине, про що я думала та переживала у ту ніч, то це про свою дитину
Ви стали мамою під час війни. Це дуже мужній вчинок. Яку систему виховання дитини на відстані ви розробили, перебуваючи в окопах?
Моя дитина народилась у 2020 році. У Києві війна так не відчувалася у той час. І повномасштабне вторгнення саме 24 лютого я застала на службі. У нас було бойове чергування у столиці, і єдине, про що я думала і переживала у ту ніч, то це про свою дитину. Донечка застала повномасштабне вторгнення у Чернігівській області, бо у бабусі гостювала. І це ще більше переживань додало, тому що орки сунули саме туди, де перебувала моя дитина. Потім наш підрозділ висунувся з Києва в область.
Зараз донечка трошечки розуміє, що відбувається. Ми постійно про це з нею говоримо відеозв’язком, спілкуючись двічі на день, тому що дитині потрібно пояснювати, чому мами немає поруч із нею. Так, вона купається у любові бабусі та дідуся, але дитина відвідує дитячий садочок. І вона бачить, як інших дітей забирають мами. Але вона тримається дуже мужньо, бо в садочку розповідає, що її мама — військова, що мама у неї — медик. Коли мені треба бігти, то вона мені каже: «Все, давай там обережно-обережно!». Це звучить дуже щемливо, інколи ці прості слова пробивають до сліз.
Коли у мене була відпустка на початку грудня, то я розуміла, що після 8 місяців відсутності мене відпустили всього на 10 днів. Потрібно було дитині пояснити, чому я знову їду. Я кажу: «Якщо мама зараз звідси не поїде, то не буде кому надавати медичну допомогу. Я не можу кинути це все і не приїхати». Вона все зрозуміла без додаткових пояснень. Зазвичай вона малює мені дуже патріотичні малюнки-подарунки. На них прапор України. Бабуся їй допомагає дописати: «Я тебе люблю», «Ти наш герой» тощо. А останнє, що вона мені подарувала, – сердечко з пластиліну. Воно постійно тепер зі мною. А в нас же ще й тато військовослужбовець, але він служить не разом зі мною, тож подарунки вона і для нього готує.
Як ви ставитеся до того, що багато хто скаржиться на втому від війни?
Від військових я дуже рідко чула про втому від війни. Я не розумію, коли військовій людині про втому каже людина, яка ходить на роботу в Києві чи у Тернополі. Ми всі потребуємо відпочинку. Але є військовослужбовці, які вже роками перебувають у зоні бойових дій. Тому у більшості випадків йдеться про моральну втому від того, що ти не бачиш своєї родини. Ти не маєш змоги жити повноцінне життя, яким жив до цього. Плюс, наприклад, ти заходиш в інтернет і бачиш відео, фотографії, як люди відпочивають і все у них добре.
Але я частково розумію психологічну виснаженість жінок у Києві та на обстрілюваних Херсонщині, Запоріжжі, Донеччині. Годинами сидіти у метро, коли ти не можеш дістатись до дитсадка, аби вчасно забрати дитину вдень, та ще й ледь не щоночі хапати малечу та вибігати у під’їзд через тривоги, це жах…
Я цей жах за дитину у Києві на собі відчула — під час відпустки. Я приїхала із зони бойових дій, а у столиці була тривога. Дітей із садочка вивели в обладнаний під бомбосховище підвал. Я прибігла туди. Вибухи почалися десь дуже близько, і їх було чути дуже добре. Я схопила свою дитину, накрила її собою та сиджу, згрупувавшись. Вихователі спочатку дивились на мене здивовано, а потім почали заспокоювати.
У них зовсім інша поведінка. Вони зберігають спокій, розважають дітей, граються під музику, пісеньки співають, руханки роблять, танцюють, мультики дивляться. Тобто їхнє завдання — аби діти були так зайняті активно, щоб не чули вибухів. Здивовані моєю поведінкою вихователі мені казали: «Ви ж там все чули багато разів!». Я їм відповіла: «Коли ти чуєш це сам — це одне, а коли це чує твоя дитина, то для тебе це найстрашніше, що може бути». Тому, думаю, що у більшості випадків у військовослужбовців найголовнішою мотивацією є те, щоб їхні діти не знали, що таке війна, щоб вони перестали чути ці сирени, ці вибухи та мали б нормальне дитинство. Але не кажіть про свою втому від війни військовослужбовцям, перебуваючи на заході України.
Армія навіть у 2022 році не була готова до такої великої кількості жінок. Ні гінекологів у штаті шпиталів, ні побутових умов. Щоб ефективно воювати та рятувати життя, військовослужбовиці повинні бути здоровими! Яка ситуація з умовами служби у жінок у 2025 році?
Зараз ситуація більш-менш стабільна, тому що чоловіки-командири мають жінок, доньок, матерів та сестер. Ще не всі, звісно, але в більшості випадків вони розуміють, що має бути гігієна, доступ до жіночого лікаря. Я спокійно можу підійти і сказати командирові про потребу у консультації гінеколога, і він мене відпустить. Коли у мене був такий період, що не було змоги виїхати в місто через дуже щільні обстріли, то я не посоромилась зателефонувати побратимам і сказати, що мені потрібні засоби гігієни. Мені їх привезли. Тому з цим питанням взагалі немає жодних проблем. Звісно, є чоловіки, які скептично ставляться до жінок у ЗСУ, але у більшості випадків мене розуміють.
Якщо у мене є можливість потрапити у приватну клініку, то я йду туди, бо повага входить у вартість консультації
Наскільки цивільні медики розуміють військовослужбовиць та навчились коректного спілкування? Бо дівчата дуже жалілися на негідне ставлення на багатьох круглих столах…
Якщо у мене є можливість потрапити у приватну клініку, то я йду туди. Тому що наші цивільні лікарі не навчені спілкуватись з пацієнтами взагалі. Вони що думають, те й кажуть. А коли ти приїжджаєш із зони бойових дій, тобі хочеться бодай мінімального людського ставлення до себе. Ніхто не каже, що потрібно кричати про героїзм. Йдеться про звичайну повагу та увагу до пацієнтки. І все! У приватних клініках повага входить до вартості консультації, бо це їхній дохід.
Коли я читаю про некоректні зустрічі наших дівчат з цивільними медиками, то у мене виникає питання: «А навіщо тоді ми воюємо? Навіщо руйнування цілих областей? Навіщо віддаємо здоров’я, життя військових та цивільних співгромадян? За отаких лікарів — з їхнім єзуїтським ставленням не лише до військовослужбовиць, але й до решти українок?».
У нас має бути надійний тил. А його, виходить, немає! Я навіть у транспорті це відчула гостріше, ніж в кабінеті гінеколога. Коли їхала у формі в громадському транспорті у грудні, то бачила перелякані погляди людей. Вони бояться, що я з ТЦК і зараз повістки роздаватиму просто у маршрутці. Ті, хто не бояться повісток, просто сиділи, опустивши очі у підлогу. Їхня хата скраю…
Як ви ставитесь до гламуризації війни, яка набирає обертів?
Я вважаю, що це неправильно. У війні немає нічого хорошого. Взагалі! Так, ми, військові, намагаємося у кожному моменті знайти якийсь позитив, але це ніяк не романтизація війни. Просто, якщо жити постійно у таких переживаннях без відпусток, то можна збожеволіти.
Чи стикались ви із синдромом вигорання та як собі допомагали?
Стикалась, але у мене він якось з часом сам проходить. Ну, були випадки, коли ти нічого не хочеш, немає настрою ані говорити, ані щось робити. Просто якийсь ступор настає. Ось у такі миті ми хапаємось за мінімальний привід для жартів, певний позитив чи віддушину.
Ви віддушину у чому знайшли?
Я люблю фотографувати. Спеціально навіть купила фотоапарат. І коли у мене є можливість, то ходжу і все клацаю. Хлопців фоткаю, міста, природу. Я розумію, що кожна світлина в будь-якому випадку — це пам’ять. З часом дивишся на фотографію, згадуєш певний момент чи події, які відбувались у цей період. А потім ти підриваєшся та починаєш робити свою роботу, бо якщо не ти, то більше нема ким тебе замінити. І так до Перемоги!
Тетяна Марінова