Леся СайкоЛіто, 1916 рік. У небі з’являються перші тіні німецьких дирижаблів, а паризькі чоловіки вирушають на фронт. Для шістнадцятирічного Венсана, головного героя роману «За відсутності чоловіків», що незабаром вийде у видавництві «Лабораторія», який залишається у місті майже сам, в оточенні надмірної любові й турботи жінок, життя має вигляд справжнього тріумфу свободи. Та все змінює перша закоханість у французького солдата Артюра Валеса і знайомство з відомим письменником Марселем Прустом. І десь там, серед листів, сповнених чуттєвих таємниць й одкровення першої пристрасті до французького піхотинця, розпочинається шлях його дорослішання.
Наша перша зустріч, звісно ж, відбулася у світському салоні. В одному з тих салонів, які ви старанно відвідуєте, якими терпляче походжаєте, де охоче проводите час із підліткового віку, аж доки не стаєте їхнім символом або карикатурою.
Ваші друзі бачать у вас світського лева, недоброзичливці — сноба. Я не суджу. Зрештою, я такий, як і ви. Я вийшов у світ у шістнадцять років, завдяки своєму народженню і частці в прізвищі. Я ношу фрак. Я спостерігаю за цією людською комедією і беру в ній участь. Я продукт свого класу, можливо, його остання трансформація, але не відчуваю жодних зобов’язань перед ним. Я роблю те, що завжди робила моя сім’я, але не надаю цьому особливого значення. Я трохи всередині, трохи зовні. Я не відчуваю ні гордості, ні сорому. Я міг би бути, якщо дозволите вжити цей заяложений вираз, байдужим красенем.
Щодо вас, ви прагнули цього запаморочення салонів, найбільше шукали товариства високородних, ви були старанним учнем, приємним гостем, дотепним і делікатним, ви заслужили свої нашивки світськості, ви досягли цього завдяки ретельній, наполегливій праці, уникаючи промахів і нерозсудливості, зауважуючи необхідних союзників, передбачаючи падіння одних і злети інших, завжди обираючи правильний табір, сподіваючись на визнання, допуск у це замкнене, автаркічне, нарцисичне коло, що претендує на окультну чи стверджену могутність. Ви зробили правильний вибір, щоб змусити людей забути про походження, про надто низький рівень, про відсутність частки в імені, а також про щось — вибачте за жахливий термін — на кшталт релігійної девіації. Я вас не засуджую. Я взагалі нічого про це не думаю. Я дивлюся на вас, як ви пливете у фраку в цьому нереальному світі. І тоді я здогадуюся, це раптом стає очевидним, як одкровення для мене, що, звичайно, ви не задовольняєтеся цією поверховістю, що ви зайняті препаруванням доби.
Мені подобається думка, що після того, як ви так прагнули належати до цього світу, ви складаєте йому свідоцтво про смерть. Ви робите це елегантно, тут немає сумнівів. Я увійшов у ваше життя в той момент, коли ви перейшли до клінічного, ясного, меланхолійного розгляду свого минулого. Я супроводжую поховальну процесію.
І це також вам подобається в моїх шістнадцяти роках, цей останній зв’язок з молодістю, в момент, коли життя небезпечно скорочується. А ще, це певною мірою зустріч із самим собою, яким ви, без сумніву, були. Я хочу вам сказати, Марселю, що я згоден бути всім цим водночас, що ця пригода мене цікавить, що я не боюся бути тим, яким мене сподіваються бачити, що всяка нова ситуація мене приваблює, що я не шукав і навіть не гадав того, що зі мною сталося з вами, але я готовий це прийняти. Зрештою, чому це літо всіх трагедій не може бути ще й літом усіх комедій?
Розсильний приносить від вас записку. Ви пишете: сподіваюся побачити вас цього понеділка о 18 годині. І це наче ніжна записка, адресована коханці, наче любовне послання. Так я отримую цей гарний білий папір, помережаний вашим красивим письмом. У цих кількох словах, у цьому «сподіванні», яке ви формулюєте, я бачу новий вияв цього вашого смаку до молодих людей і делікатність, з якою ви вмієте висловити цей смак. Не те щоб я не підозрював вас у якійсь ницості й схильності до сильніших відчуттів і брудніших почуттів, але я передчуваю, що ви вважаєте за необхідне демонструвати елегантність з вашим оточенням або — але в цьому я ще не можу бути певним — з тими, з ким ви плануєте зав’язати стосунки. І мені справді подобається вселяти надію. Проте ви добре знаєте, що дуже мало ризикуєте. Ви зрозуміли, що я не відлюдник і не наївний і що я прийду на зустріч, яку ви мені призначили. Відколи ми так гарно мовчали посеред салону перед уважним натовпом, у мене з’явилося палке бажання дізнатися, в якому напрямку розвиватиметься ця нова історія.
Батько висловлює свою гордість: він читає ваші статті, які публікує Le Figaro, він завзятий читач Le Figaro. Він думає: мій син зумів привернути увагу солідної людини. Він не уявляє, що в мені могло привернути вашу увагу. Він нічого не бачить. Він ніколи нічого не бачив. У своїй сліпоті він доходить до того, що виставляє себе на посміховисько, вихваляючись перед родичами нашою наступною зустріччю у вашій квартирі. Його сліпий ентузіазм зустрічають збентеженим мовчанням.
Мати ж набагато стриманіша. Вона зрозуміла, чого слід боятися. Вона дослухалася до чуток, які дійшли до неї. Але вона мовчить. Вона все життя мовчала.
Чого б вона зараз заговорила?
Я чую їх, але не зважаю. Я шкодую, що зопалу розповів їм про нашу зустріч. Шкодую про цей жест марнославства. А потім жаль проходить. Їхня думка так мало важить. Їхні бажання майже не знаходять відгуку. Їхні застереження чи заохочення мали б на мене вельми незначний вплив. Усе це не дуже важливо. До речі, немає нічого важливого.
Ви приймаєте мене у себе в спальні. Спершу я думаю: яка безсоромність, усе-таки треба бути трохи вишуканішим, делікатнішим. Ви помічаєте мій подив, моє розчарування і несхвалення. Ви думаєте: він знає мене не так добре, як думає. Зрештою, він дуже мало про мене знає. Ви пояснюєте: я все життя провів у спальнях. У спальнях, і конкретно в цій спальні, я приймаю гостей, вечеряю, пишу книжки і статті для газет, читаю і, поміж іншим, сплю. Я кажу «поміж іншим», тому що загалом я сплю дуже мало і завжди в ті години, коли інші вже не сплять. Ви мені вірите? Так. Я вам вірю. Я вірю в цю неймовірність. Ви кажете: до речі, я пишу книжки про спальні. У моїх книжках повно спалень. Вони — моя пам’ять. Саме зі спалень усе починається. Я слухаю. Я нічого не кажу. Ви вирішили говорити. Я йду за вами вашими спальнями. Я відзначаю, що в них розмовляють, відпочивають, сплять, помирають, лишаються на самоті або вдвох, мріють. І зрештою я дуже радий, що ви приймаєте мене тут, а не деінде. Я розумію, що бути прийнятим в іншому місці було б ознакою вашої байдужості до гостя або оголошенням вашої неласки. Я майже досадую на себе за свою першу реакцію недовіри, нерозуміння, докору. Ви кажете: ось так бути шістнадцятирічним, не знати всіх кодів, ще мати змогу помилятися, бути несправедливим. Але ви навчитеся. Я дивлюся на вас і кажу: так, я вчуся дуже швидко.