Леся СайкоВід свідчень Пауля Еренфеста, австрійського фізика і друга Айнштайна, який впав у відчай, побачивши, як наука і технології стають засобами тиранії, до протистояння між південнокорейським майстром гри в ґо Лі Седолом і програмою штучного інтелекту AlphaGo, що втілює центральне питання найамбітнішого незавершеного проєкту фон Неймана: створення машини, що самовідтворюється — інтелекту, здатного еволюціонувати за межами людського розуміння і контролю.
Книга Бенджаміна Лабатута «MANIAC», яка вийшла друком у видавництві «Лабораторія», — це художній твір, заснований на наукових фактах і натхненний портретами науковців-новаторів ХХ століття, що пояснює, як геніальні вчинки можуть назавжди змінити світ.
Уривок із книги «MANIAC»
Коли я вперше побачила його, Джонні перебував під впливом нещодавнього знайомства з Ґеделем, у полоні переживань, яких не зазнавав ні до, ні після. Оскільки він жив чудовим життям, не знав страждань, ніколи не зазнавав невдач, то й не розумів непевності, яка переслідує всіх нас. Нічогісінько не тямив у невпевненості, незграбності й низькій самооцінці, бо завжди був набагато кращим і розумнішим за всіх. І все ж у тому казино — тоді це був магніт для найбільш відчайдушних і невиліковно азартних гравців Європи — він здавався таким сумним і скаліченим відчаєм, таким уразливим за тим столом із рулеткою, програючи знову, і знову, і знову, що я не могла не підійти до нього, бо відчула, що ми маємо щось спільне, нас об’єднує той самий невтішний відчай, і коли він підвів на мене великі карі очі, що променіли розумом, і пояснив, що придумав систему для перемоги (вона, очевидно, взагалі не працювала, але включала довгі та складні обчислення ймовірностей, які навіть враховували те, що колесо «брехало», іншими словами, казино махлювало проти нього), я закохалася з першого погляду й залишилася з ним, насолоджуючись божевільним задоволенням спостерігати, як усі ці люди руйнували себе, а він нашкрябував числа і розв’язував рівняння на великому аркуші паперу, неначе покараний школяр.
Коли в нього залишилася остання фішка, я підняла її із зеленого сукна й пішла до бару, де ми чудово напилися, хоча, звісно, мені довелося заплатити за його напої, оскільки Джонні програвся вщент.
Для мене все звершилося саме там і тоді: ми закохалися одне в одного, а потім події розвивалися так швидко, що мені здається, ніби ми вже були одружені й нещасні та об’їхали пів світу, а рулетка ще не докрутилася. На своє лихо я закохалася в нього пригніченого, похмурого і меланхолійного, не підозрюючи, що це аж ніяк не було його справжнім єством.
Коли я зрозуміла, який він насправді, шляху назад уже не було: він розлучився з тією худорлявою вертихвісткою Маріеттою, і ми переїхали до Принстона, де Джонні став наймолодшим професором Інституту перспективних досліджень, справді захопливого місця, де я провела безліч часу серед найрозумніших людей у світі, кидаючись туди‑сюди, ніби стрибунець у дуже високих травах. Це дивовижне місце, будівлю із червоної цегли, населену напівбогами науки, оточувала пишна пустка, яка манила покликом дикої природи. Любите шелест мертвого листя під ногами? Я так. Темний ліс, куди було небезпечно ходити під час шлюбного сезону оленів, тому що ті патрулювали стежки й ганялися за непроханими гостями, опустивши роги, із засліпленими пожадливістю й люттю очима, витоптуючи весняні польові квіти — ніжні жовті еритронії та пурпурові фіалки, що росли під кронами осики, сірої берези, кизилу, бука.
За словами Джонні, багато найкращих відкриттів математики та фізики 1940‑х і 50‑х років було зроблено у тіні тих дерев, і я пам’ятаю, як сама наштовхувалася на учених і ловила їх у приціл мисливської рушниці, яку носила із собою, хоча це було заборонено. Я могла б покінчити з кількома найвидатнішими умами XX століття найменшим порухом пальця на курку. Стинати їх одного за одним. Таємну обертальну вісь історії можна було змінити за допомогою жменьки куль, бо хоч ці люди були не звичайні, зовсім не звичайні, та все ж становили легку здобич для мисливця — настільки захоплені собою й абсолютно байдужі до зовнішнього світу. Моїм найкращим трофеєм став не вчений, а поет.
Інститут запросив Томаса Еліота на кілька місяців, і я переслідувала його в лісі, ховаючись за сухими деревами, обережно переступаючи через мокрі від дощу корені, намагаючись триматися на відстані, але достатньо близько, щоб почути вимовлені пошепки чудернацькі рядки: «недоумкуватий», «тямить у годинникарстві», «крик кажанів», «яка смерть щаслива?» — гадаю, тоді він працював над «Вечіркою з коктейлями», тож я тримала його на прицілі й бажала, щоб він обернувся й побачив мене, щоб його фраза пронизала моє серце й позбавила від страждань, але він так цього й не зробив. Він рухався, як тварина, зупиняючись і дивлячись, нахиляючи голову набік, щоб відповісти на пронизливий крик очеретянки мовчанням, холодним, кам’яним мовчанням, яке робило його таким дивовижно живим і таким цінним — тоді як інших, декого з інших чоловіків я могла б підстрелити без найменшого жалю. Але, звісно, не зробила цього, бо деякі були милими. Я зустрічала їх усіх, приймала в себе вдома, наповнювала їхні келихи хересом, поки ми згадували свою Батьківщину, а мій чоловік фіґлярував.
Я дізнавалася про найновіші та найбільші відкриття, ідеї, які мали повільно змінити історію нашого виду, безпосередньо з вуст людей, які першими побачили ці нові безумні терени. Привілей, але й нестерпна мука. Як дорівнятися до них? Як досягти їхнього рівня? Звичайно, я робила все можливе і потай страждала, відчуваючи, що в мене відібрали життя, що мене перетворили на другорядного героя, якогось блазня в їхній великій п’єсі, і я сердилася на своє виняткове й цінне становище, відмовлялася бути такою чарівною та ввічливою, якою могла, якою мене вчили бути, особливо з паразитами, які ходили хвостом за моїм чоловіком і живилися його геніальністю, як крихітні оси, що свердлять серцевину царствених дубів.
Одним із таких, наприклад, був Морґенштерн, зарозумілий зануда, який не вилазив із мого дому! Я прокидаюся, а він уже тут, на кухні, а потім мені доводиться засинати під звуки його огидного монотонного голосу в кабінеті Джонні. Цього вже досить, щоб збожеволіти. А ще був друг дитинства Джонні, Єнив Пал «Юджин» Віґнер, маленька заздрісна істота, яка не зводила з мене масного погляду. У таких видатних людей не буває середини (принаймні як свідчить мій досвід): вони або хворобливо хтиві, або зовсім не відчувають геніталій, і мій чоловік, визначний у всьому, ставився до жінок чи не найогидніше. Не дивно, що вони його боялися.
У Джонні був якийсь фетиш, він зациклювався на кожній парі ніг, яка проходила повз, і навіть мав жахливу звичку заглядати під столи секретарок в інституті. Бідолашним доводилося приклеювати до столу шматки картону, щоб цей великий чоловік, цей уберменш, перестав зазирати їм під спідниці. Я вже було впала у відчай, але потім подумала: «Ну, Кларі, це ціна, яку ти платиш за винятковість», — і переконала себе, що це насправді так. Я була такої низької думки про себе, особливо спочатку. У мене майже не було формальної освіти чи практичних навичок, тому я уповала на його милість. Але з часом усе змінилося: я навчилася кодувати, коли комп’ютери ще були таємничою технологією, зрозумілою лише мені й парі‑трійці людей, попрацювала у відділі досліджень народонаселення Принстона, допомагала створити перші успішні метеорологічні прогнози на комп’ютері, кодувати і програмувати симуляції першої ядерної бомби, подружилася із чудовими жінками, як‑от Марія Гепперт‑Маєр, яка пізніше здобула Нобелівську премію з фізики. Але тоді я була у глибокому відчаї, тому що батько, мій бідолашний батько, якого ми врятували з Європи й заганяли до Америки ледь не копняками та криками, на Різдво кинувся під потяг, не в змозі витримати біль від утрати багатьох наших братів‑євреїв, убитих нацистами, та нескінченні приниження, яких він зазнавав. Приниження завжди призводить до смерті. А Америка, ця нова батьківщина, яка мала бути такою відмінною від старої, маяк сучасного світу, стала для батька джерелом постійного приниження. Він так і не прийняв її, не зміг полюбити, і я відчувала приблизно те саме, хоча мені забракло його сміливості, я трималася, трималася за Джонні й за пляшку і намагалася — Богом присягаюсь, намагалася! — робити все можливе, щоб насолоджуватися кожним днем. А насолоджуватися було чим. Між 1946 і 1957 роками ми проїхали через усю країну автомобілем понад 28 разів. Ми бачили все. І я могла б насолоджуватися цим, якби не обхідні шляхи, які обирав Джонні: сотні кілометрів, щоб відвідати «Котел диявола» чи «Вежу диявола», усі ці диво‑пам’ятки із чудернацькими назвами, які викликали в мого чоловіка ненаситну цікавість і змушували його нескінченно роз’їжджати, тягаючи мене за собою. Це диво, що ми не розбилися, тому що Джонні був жахливим водієм. Але я вижила, хоч частина мене й померла за час тих довгих одіссей американським пеклом, коли я пітніла під нестерпною спекою, споглядаючи величезну пустку, нескінченні ряди яскраво‑зеленої кукурудзи, заправні станції, схожі як дві краплі води, застарілі мотелі, які чомусь подобалися Джонні, маленькі міста й крихітні містечка, де доводилося посміхатися привітним та пустоголовим жінкам, тримати язика за зубами, коли я чула, як неосвічені чоловіки вихваляються невіглаством у придорожніх забігайлівках, бістро та ресторанчиках.
У всій цій країні не було ані краплі культури. Лише щасливі дружини, які захоплюються своїм хатнім начинням із патріотичним, панамериканським оптимізмом 1950‑х, і тупі чоловіки, які їздять на своїх нових газонокосарках із пляшками в руках. Я пам’ятаю, як десь у Неваді бородань у джинсах заїхав у бар, де ми прохолоджувалися, верхи на мулі, і ніхто й оком не змигнув. Бармен просто подав йому келих із пивом і поставив перед твариною відро з тим самим пійлом. Це здавалося нереальним, майже як у виставі, але, вочевидь, було цілком звичним, тому що чоловік поклав на стійку кілька доларів, дочекався, поки його тварина поп’є, а потім виїхав так само тихо, як заїхав, і Джонні подивився на мене так, ніби хотів сказати: «Ось, кохана, ось чому ми тут». Ми багато подорожували, їй‑богу подорожували, але здебільшого я проводила час на самоті, поки він працював з урядом, військовими та промисловістю над тим, що Айнштайн називав «великими технологіями смерті». Альберт був єдиним з інституту, із ким я могла порозумітися. Можливо тому, що вони з Джонні були протилежностями. Абсолютно різні за характерами й мисленням. Джонні загорявся, як лампочка, тому поруч із ним Альберт виглядав і поводився, як похмура стара черепаха, бо він роздумував над проблемою роками, навіть десятиліттями. Але він був проникливішим, а його ідеї — фундаментальнішими і, принаймні на мій погляд, виявляли більшу людяність та освіченість. Вони справді захоплювалися одне одним, безсумнівно, хоча Джонні ненавидів серйозність, яку випромінював Альберт. Пародіював його (так невдало, що ніхто не сміявся), любив кепкувати з його одягу і висміювати пацифізм.
Альберт вважав Джонні легковажним нігілістом і якось сказав мені, що мій чоловік перетворюється на «математичну зброю». Я сказала йому про це під час сварки, кинула в обличчя, щоб дошкулити, але Джонні такий Джонні, він тішився своїм новим прізвиськом і сміявся разом із друзями. Однак, мабуть, таки образився, бо одного разу Альберт мав їхати до Нью‑Йорка, Джонні запропонував підвезти його до вокзалу на новенькому «Кадилаку», який щойно купив для мене, і навмисно посадив не в той поїзд.
Їхнім найбільшим яблуком розбрату була бомба. Альберт був голубом миру, неофіційним лідером руху за роззброєння, а Джонні — яструбом війни. Пам’ятаю, як він повернувся з Лос‑Аламоса після «Триніті». Приїхав опівдні, стомлений, блідий і сильно приголомшений, ліг і проспав дванадцять годин. Йому завжди вистачало чотири години сну, тож я розхвилювалася, а потім він нарешті прокинувся пізно вночі й почав говорити зі швидкістю, надзвичайною навіть для Джонні. «Ми створюємо монстра, — сказав він, — сила якого змінить історію, якщо історія взагалі залишиться! Але покинути справу на півдорозі неможливо. Не довести її до кінця, хоч які наслідки вона матиме, було б неправильно не лише з погляду військових, а й неетично з погляду вчених. І це тільки початок!».