Леся СайкоАнна Міщенко — керівна партнерка Київської школи державного управління ім. Сергія Нижного, амбасадорка ГО “Землячки” та БФ «Місто Добра». Жінка, яка не просто вистояла перед викликами війни, а стала опорою для сотень українців.
Війна перевернула життя кожного, але деякі історії вражають особливо. Шлях Анни — це історія про жіночу силу, віру та здатність допомагати навіть тоді, коли сам опиняєшся у невідомості. У цьому інтерв’ю вона ділиться своїм досвідом вимушеної еміграції, створенням гуманітарного центру та поверненням додому — туди, де по-справжньому б’ється кожне українське серце.
Де вас застала війна?
24 лютого я прокинулася не вдома. Відчуваючи тривожні сигнали, 20 лютого ми з сином і донькою вирушили на захід України, до Чернівців. Хотіли провести кілька днів у горах. У мене там живе подруга Марта Левченко, яка керує найбільшим шелтером у країні.
Коли почалась війна, ми вирішили їхати далі. Марта повернулась до Чернівців, а ми з дітьми перетнули кордон із Молдовою — простояли 10 годин, як і тисячі інших українців. Потім була Болгарія, де ми прожили півтора місяця, а згодом Туреччина.
Як ви опинилися у Стамбулі та чим там займалися?
У Стамбулі нас прихистили партнери. Власник готелю Pullman Istanbul Hotel & Convention Center відкрив свої двері для нас і понад 500 українських жінок й дітей. Там ми не просто жили, а разом створили справжній центр допомоги.
Це був не просто шелтер, а ціла система підтримки: дитячий садок, школа, бібліотека, психологічна реабілітація, житло. Ми вивозили мам із дітьми з Харкова, допомагали з лікуванням, одягом, документами, роботою, житлом. Для багатьох тоді це був перший крок до нового життя.
Були й важкі моменти. Деякі жінки приїздили виснаженими, у когось виявляли онкологічні захворювання. Ми допомагали їм знаходити лікування, шукали ресурси, відправляли їх у країни, де могли надати медичну допомогу.
Так минуло пів року.
Що стало точкою повернення в Україну?
Іншого сценарію для нас не існувало. В Україні був мій чоловік, а Київ почав трохи оговтуватися. У серпні-вересні стало відносно спокійніше, і ми з дітьми зрозуміли: час повертатися додому.
10 жовтня ми повернулися. Того дня Київ здригнувся від вибухів, але це не змусило нас змінити рішення. Ми знали, що маємо бути тут, у своїй країні. Бо, попри всі страхи, наші серця — українські, по-справжньому бʼються тільки тут і наша допомога мала вже вийти на новій стратегічний рівень.
Що у вас забрала ця війна?
«Я втратила ілюзії»
Коли ми були в Туреччині, мої київські партнери направили до мене жінок «азовців», які тільки виходили з полону після оборони «Азовсталі». Це були ті самі дні, коли почався процес їхнього обміну. Вони приїхали до Туреччини просити про допомогу Ердогана про екстракцію, але цього не сталося. З усім тим ми зробили величезну роботу: провели пресконференції, піднімали тему в медіа, влаштовували акції, щоб допомогти жінкам забрати своїх чоловіків назад. Ми знали, що шансів мало, але не могли просто сидіти й нічого не робити.
Партнери дали нам автомобіль, і ми їхали зі Стамбулу в Анкару, щоправда, ще не знали, хто нас прийме. І в цей момент дівчатам почали дзвонити їхні чоловіки, адже почався вихід з «Азовсталі». Я була свідком цих розмов. Я почула ці дуже важкі історії жінок, матерів, і я зрозуміла, що будь-які плани, ілюзії контролю були знищені. Зрозуміла, що треба діяти. Не чекати, а діяти.
«У цей момент всі ілюзії зникли»
Ця війна змусила мене багато разів стикатися з ілюзіями — про людей, їхні вчинки, наміри. Ми часто вважаємо, що інші мислять так само, як і ми. Але кожен міряє світ тільки по собі.
Я була наївною. Довго вірила, що все можна пояснити, що єдиний аргумент — правда. Що людяність все одно переможе. І от нещодавно сказала своєму другові: «Ну от, я нарешті подорослішала…»
Так, ця війна забрала у мене ілюзії. Зробила дорослою й дієвою.
Що ви втратили?
Втрати у нашому житті майже щодня, всі мої сусіди воюють, дуже багато моїх близьких, хлопців та дівчат воюють. Однокласники, знайомі, друзі. Саме тому я й вирішила колись трансформувати зв’язки та свою силу в постійну системну допомогу, і тепер, окрім інших проєктів, ще й амбасадорка фонду «Землячки», де ми допомагаємо жінкам, на лінії зіткнення. Всі вони — це частина мене, їхні втрати — це мої втрати. Їхні перемоги — це мої перемоги.
Але одна з найболючіших втрат — це втрата родичів, які залишилися в росії.
Моя бабуся та частина сім’ї живуть у Краснодарському краї. Від перших днів війни ми для них — вороги. Це неможливо зрозуміти. Як твої батьки, бабусі, рідні можуть ненавидіти тебе? Як можна зректися власних дітей та онуків? Тому я втратила не лише ілюзії та близьких людей. Я втратила родинні зв’язки, можливість передати дітям бабусіни секрети. Цю родинну ДНК.
«Втратила тих, хто мав би стояти поруч, але став навпроти»
Чи стикалися ви з вигоранням і як собі допомагали під час війни?
Звісно, як і всі, я втомлююся. Але, мабуть, найбільше виснажує не фізична, а емоційна втома.
У вересні ми з амбасадорками ГО «Землячки» проходили курс «молодого бійця» — три дні на полігоні, життя у наметах, навчання зі зброєю. Нас, звісно, трохи жаліли, але умови були максимально наближені до реальних.
І щоранку, прокидаючись у холодному наметі, я повторювала собі:
«Господи, дякую, що це не моє регулярне життя».
Коли повертаєшся звідти, всі розмови про те, що ти «втомився», виглядають, м’яко кажучи, смішно.
Але якщо говорити про моменти, коли я відчуваю, що виснаження доходить до межі, то я знаю, як собі допомогти.
«Є три реакції організму — бий, біжи або замри. Я біжу!»
Коли я розумію, що більше не витримую, я сідаю в машину і їду.
Можу за 7 годин опинитися на кордоні з Молдовою, сісти у найближчий літак і три дні просто мовчати. Можу взяти дітей і поїхати на захід України — і знову три дні не розмовляти ні з ким, окрім них. Або, якщо це не зима, взяти напрокат велосипед у парку й кілька годин кататися без жодного слова.
Мені здається, ця війна стерла кордони і навчила нас якісно бігти. Або для того, щоб знайти партнерів допомогти комусь ще більше. Або для того, щоб знаходити своє місце сили та черпати у собі надсили робити ще більше.
«Те, що дає мені ресурси, — це час наодинці, зміна картинки й вітаміни»
Які у вас амбіції? Чи плануєте політичну кар’єру? І який досвід роботи радницею міністра внутрішніх справ?
До того як стати радницею міністра внутрішніх справ, я все життя працювала у бізнесі. Державний сектор для мене завжди був більше про соціальну місію, а не про кар’єру.
У Міністерство внутрішніх справ я прийшла з проєктами, пов’язаними з дитячою реабілітацією — допомогою дітям, у яких психологічні проблеми, залежності та інші складні життєві обставини. Ми працювали над створенням першого в Україні реабілітаційного центру та кризових центрів для дітей. Я зняла два повнометражні фільми на цю тему ще до війни.
Ми планували розгорнути систему кризових центрів у регіонах, починаючи з Харківської області. Були домовленості з керівниками області, медичними закладами та дитячою лікарнею. Ми навіть визначили приміщення й пропрацювали алгоритми з Охматдитом та іншими медичними структурами. Але почалася війна, і цей проєкт, як і багато інших, просто перестав бути на часі.
Щодо політичних амбіцій — їх у мене немає.
«Мене цікавить державотворення, управління, якісна політика. Але йти у політику — ні, це не моя історія»
Київська школа державного управління ім. Сергія Нижного, якою я керую, не є політичною структурою в широкому сенсі — ми співпрацюємо з представниками різних політичних сил, якщо вони проукраїнські. Наша місія — формувати нову еліту, виховувати компетентних, освічених, відповідальних управлінців. Ми збираємо у стінах школи міністрів, депутатів, мислителів, філософів, релігієзнавців — тих, хто може змінювати країну.
Зрештою країною все одно хтось керуватиме. І неважливо, під яким партійним прапором, важливо, щоб у головах цих людей було щось більше ніж просто амбіції.
Ми знаємо, що в Україні критична проблема з якістю державного управління. Багато посадовців мають дипломи, але не мають реальних знань. Якщо ми не працюватимемо над зміною цього зараз, то постає питання:
«За що тоді ця війна? За що ми втрачаємо міста, сім’ї, людей?»
Тому моя амбіція не політика, а створення системи, яка допоможе привести у владу гідних, освічених людей.
Якими проєктами, крім школи, ви наразі займаєтеся?
Зараз у мене три основні напрями діяльності:
- Соціальні ініціативи
Я амбасадорка двох важливих проєктів. «Місто Добра» — центр доброти для мами і дитини, де допомагають дітям, які потребують паліативного догляду, а також евакуйованим сиротам, мамам з дітьми та навіть тваринам. Фонд «Я майбутнє України» — організація, яка займається захистом прав дітей. Я активно допомагаю у законодавчих змінах, зокрема щодо дитячого паліативу.
- Допомога жінкам-військовим
Я співпрацюю з фондом «Землячки», який займається забезпеченням жінок у Силах оборони України. Натепер ми разом закрили вже понад 25 тисяч запитів від захисниць. При тому що загалом у війську приблизно 70 тисяч жінок. Ми разом закриваємо їхні потреби, а зараз працюємо над розробленням професійного стандарту для військових психологів.
- КШДУ Media та розвиток експертного контенту
У межах Київської школи державного управління ім. С. Нижного ми запустили YouTube-канал КШДУ Media. Це професійна онлайн-студія, яка випускатиме експертний контент про культуру, релігію, історію та політику. Ми також активно співпрацюємо з американськими експертами та медіа. Наразі будемо висвітлювати те, що відбувається в Америці.
У Київській школі державного управління ім. С. Нижного є все: навчання, видавництво журналів, події. Крім того, у Школі ми посилюємо напрям жіночого лідерства, адже через війну соціальні ролі змінюються і жінки беруть на себе нові відповідальності. Нам важливо сформувати якісну дискусію про це.
Якщо розглядати школу як бізнес, чи прибутковий він?
Очевидно, що ні. КШДУ — це громадська організація, що існує завдяки великій мережі людей, проєктів, стипендій та партнерських ініціатив.
Платні продукти допомагають фінансувати суспільно важливі, візійні ініціативи, як-от освіта на прикордонних територіях або етичне лідерство.
Завдяки грамотному менеджменту ми балансуємо на рівні самоокупності, а це ключове, якщо ми хочемо залишатися аполітичними та незалежними. Тому називати це бізнесом не можна, адже основна мета — не прибуток, а створення якісного освітнього середовища для державних управлінців майбутнього.
Скільки жінок приходить на навчання і чи є серед студентів військові?
У Київській школі державного управління немає перекосу в бік чоловіків чи жінок — приблизно 50% на 50%.
Щодо військових, то вони приходять на навчання, і ми активно підтримуємо їх через спеціальну стипендію «Невтрачене покоління». За минулі пів року ми дали більш ніж сорок стипендій військовим. Стипендію заснувала Антоніна Коваленко, хлопець якої загинув на фронті. Серед амбасадорів стипендії — керівник американської ветеранської організації “ТАПС” Бонні Керрол та багато інших крутих людей з усього світу.
Щодо відбору, то є експертна комісія, яка вирішує, хто може вчитися, а хто ні. Серед експертів —Кирило Недря, який захищав ДАП, журналісти, інші люди. Тому так, військових у нас дуже багато. Ми майже ніколи не відмовляємо їм і завжди намагаємося допомагати.
Які у вас найпопулірніш програми?
Дуже популярна безкоштовна програма “Етичне лідерство” Джеймса Комі. Приблизно 10 тисяч людей з усієї країни пройшли це навчання.
“Школа міністрів” уже випустила 11 груп. Це програма для тих, хто прагне працювати в управлінні на високому рівні.
Дуже крута програма “Управління майбутнім” від Валерія Пекара.
Ще є програми, що стосуються міфодизайну та протидії ворожонаративам з Реною Марутян та Наталією Кривдою. Ці програми актуальні для боротьби з інформаційними війнами та маніпуляціями. Програми різні, кожен може знайти своє.
А які плани у школи? Можливо, у вас будуть нові проєкти і ви готові їх анонсувати?
Я наразі працюю над YouTube-каналом школи й побудовою навколо нього якісного контенту, залученням експертів та блогерів. Тому в найближчі місяці саме це у пріоритеті та все, що стосується співпраці з американцями у різних формах: навчання, спільні програми, адвокаційні тури тощо. Ми дуже залежні від них. Я кажу не про школу, я кажу про країну. Тому зараз саме так.
Я б хотіла анонсувати курс «Інженерія управління», який уже стартував. Це дійсно якісний проєкт для управлінців, які мають по декілька MBA, але приходять до нас на цю програму. Ми нею дуже пишаємося. Цього року вона буде нашою зірочкою. Ми будемо її з усіх сторін підсвічувати.
А особисто ви проходите якесь навчання?
Все наше життя має стати для нас великою щоденною школою. Ми всі маємо постійно покращувати свої знання та навички. Я, окрім всіх курсів школи, ще й постійно вчу англійську. Щоранку понад три роки, тому що мені це не просто дається. А над собою треба працювати.
Також зараз слухаю курс про лідерство Бориса Гудзяка від Українського католицького університету. Загалом я постійно слухаю в машині якісь подкасти та цікаві проєкти на тему історії, лідерства, філософії. Мені це дуже цікаво.
Як проводите вільний час? І чи є він у вас взагалі?
Весь мій вільний час присвячую моїй силі — родині. Я знаю майже всі мультики, які вийшли за останні чотири роки. Підтримую сина у професійному картингу. Чоловіка в його чоловічих справах, а з донькою готую смачні вечері.
Хто або що вас надихає?
Подорожі! Я дуже люблю подорожувати. Мені здається, що немає нічого кращого, ніж з рюкзаком пройтись новими місцями. Будь то Україна, будь що інше. Ми маємо досліджувати нові місця для того, щоб потім робити своє кращим. Щоб збагачувати свою країну новими ідеями та проєктами. Новими сенсами. Бо тут потім будуть жити наші діти. Ми маємо надихатися, щоб потім створювати для когось натхнення.
«Мене надихають подорожі та поезія. А ще відважні та сміливі люди»
Про що ви мрієте?
Я мрію, щоб це пекло закінчилося. Мрію про те, щоб у нашій країні було не просто безпечно жити, а щоб ми мали можливість гордитися тим, хто ми є і де ми живемо. Війна показала нам, як важливо усвідомлювати власну цінність, і ми завдяки цьому загубили історію з меншовартістю.
«Я мрію, що все це буде не даремно!»
Колись у 1991 році нам дісталася наша країна без краплі крові. Ми цього не змогли оцінити й не зробили того всього, щоб не відбулося наше сьогодні. Мені хочеться, щоб зараз ми це оцінили і більше ніколи не робили помилок.