Нещодавно світ побачив дебютний роман Катерини Зінов’євої «Дім з вежею через дорогу» (Yakaboo Publishing, 2024), і ця книга вже встигла викликати неабиякий інтерес: її обговорюють у ЗМІ, а на сайті Yakaboo читачі залишають захоплені відгуки. Вони відзначають, що історія захоплює з перших сторінок і нікого не залишає байдужим. Цю книгу читають буквально на одному подиху – вона і змушує плакати, і дарує світлу надію. Схоже, Катерині вдалося створити історію, в якій кожен знаходить щось своє.
Не менш цікава й сама авторка роману – українська письменниця, журналістка та сценаристка Катерина Зінов’єва. У минулому вона працювала репортеркою на телеканалі ICTV, а за свої сміливі репортажі з АТО отримала премію «Надія журналістики». Можливо, саме цей досвід допоміг їй так правдиво й емоційно написати роман про наше сьогодення. В інтерв’ю для Womo Катерина відверто розповіла про свій шлях від новин до художньої прози, про те, що її надихає, а також про свою нову книгу.

Як сталося перетворення з журналістки на письменницю і як народилася книга?
Великою особистою та професійною трансформацією для мене стало народження дитини. Двічі, тобто і вперше, і вдруге. Коли народилась моя старша донька Віра мені було зрозуміло, що я навряд повернусь в журналістське «поле», в постійні відрядження, і не зможу віддаватись роботі так, як раніше. Це був вибір, і він не був легким, бо я дуже любила журналістику.
Тож, мене занесло в сценаристи, а ще згодом в комунікації. Інколи писала на фрілансі щось невеличке для кількох видань. Ну й пару художніх репортажів на конкурс «Самовидець».
І коли я носила під серцем свою другу доньку, в період блекаутів та масованих ракетних ударів, я спробувала відповісти собі чесно на питання, що би я хотіла робити.
Відповідь прийшла одразу: писати. Не пресрелізи, новини, пости чи аналітику, а створювати історії.
Але я звикла до коротких форм — тележурналістика виховує мислити лаконічно і вкладатись в ефірний час. Тож, я вирішила спробувати курси в одній з літературних шкіл. Не можу сказати, що вони дали велику базу (можливо, через те, що з трьохактною структурою я була знайома давно, а деякі речі вміла та знала інстинктивно), але вони точно спонукали до дисципліни.
З журналістики я забрала з собою багато всього — і структурованість мислення, і любов до історій людей, і спроби дивитись на одну проблему під різними кутами. Однак варто розуміти, що мова телевізійних сюжетів завжди супроводжується картинкою на екрані. Письменник же має створювати цю картинку самостійно.

Чому «паралельним» Києвом у романі є саме Київ 1918-го року?
Памʼятаю, мені було років девʼять-десять, коли ми з дідусем (він, до речі, теж був журналістом — редактором районної газети на Дніпропетровщині) поїхали на інтервʼю з істориком. Дє, як я його називала завжди, писав тоді велику статтю про Чортомлицьку Січ і нас занесло в село Капулівка, на могилу Івана Сірка. Памʼятаю, як той історик розповів про Руку Слави — буцімто після смерті Сірка козаки відрізали йому руку й перед боєм підіймали її як стяг, аби вона їм допомогала перемагати.
Після цього я вважала істориків найцікавішими людьми — збирати і зберігати такі факти здавалось просто вав.
Після цього довгий час я мріяла вступити на історичний факультет. Щоправда, я більше цікавилась єгиптологією та античністю. Зараз мені соромно за те, що історія власної країни мене обходила лише в рамках шкільного курсу.
З початком Майдану та війни у 2014 році не лише у мене, а певно у всього суспільства почалась серйозна переоцінка історії України. Почали відкривати архіви, активнішим стало спростування радянської пропаганди, та власне вся меншовартість, включно, зі ставленням до нашої історії випаровувалась.
Я багато читала, слухала, дивилась. І вже у 2022 році, після Бучі, в голові проскочило дежавю. Дійсно, це все було раніше — «муравйовці», які катували людей в Києві та Київській губернії, окупація, розстріли, мародерство. Саме останнє й викликало те дежавю — коли в 1918 році більшовики під тиском новин про наступ Петлюри та німців тікали з Києва, вони вантажили на Дніпрі баржі з картинами, цукром та жіночими сукнями.
Паралелей ставало дедалі більше — так само, як і зараз росіяни, більшовики йшли «визволяти». Так само, як і зараз, Київ значно відрізнявся від імперських міст — і його намагались приборкати, стерти його цивілізованість, урівняти зі всією імперією. Були, як і нині, герої — варто лише згадати бій під Крутами чи київський опір багатотисячній армії Муравйова незначної кількості гайдамаків. Були й ждуни. Були й «какая разніца».
Історія циклічна. В мене є думка, що історія як наука існує для того, щоб попереджати нас, однак ми важко засвоюємо її уроки.
Що взагалі ми знали раніше про 1918 рік в Києві? Знання черпались з «Білої гвардії» Булгакова, де були «гнівні червоні», «нещасні білі» та «маргінальні малороси». Коли я читала щоденники Скоропадського та Донцова, статті Ольги Скороход, літературознавчі твори Віри Агєєвої, Київ постав переді мною зовсім іншим.
І я вважаю, що десятки років пропаганди та переписування історії зараз можна виправляти саме через мистецтво, в першу чергу, через літературу. Взагалі Київ — місто легенд та красивої містики. Про нього можна писати, писати і писати. Аби вистачило читачів.

Де знаходиться справжній «дім з вежею» і хто є прототипами героїв роману?
Раніше я жила на розі Саксаганського та Тарасівської, в тому самому «спецпроєкті», в якому живе мій герой Слава. Як і він, я дивилась з вікна на дім з вежею. Але є суттєва різниця — я бачила з вікна будинок радянської епохи, а Слава — дореволюційної. Зрештою, мені довелось піти на компроміс з художністю, і трохи «зістарити» реальний будинок, бо це було важливим для сюжету. В одному з відгуків мені закинули, що я могла би обрати інший, але реальний будинок — іншу географію. Але насправді для мене було важливим зберегти ту адресу і ту топографію. Бо Саксаганського історично просто шалена вулиця. В ній є якийсь свій особливий романтизм. Так само Тарасівська — тиха, зі своїм крутим підйомом, вона ніби ховає повні кишені-двори таємниць.
Тож, фактично «Дім з вежею» починався не з героїв, а з місця.
Героїв створив наш час. Я не можу сказати, що я буквально «списувала» кожного персонажа з реальної людини, але були ті, кого я зустрічала ще в часи роботи журналісткою — і це наклало свій відбиток. Так само, персонажі з 1918 року — «збірні».
Однак є в «Домі» той, кого я знала особисто — це Кольт, командир підрозділу Слави. Микола Черевко. Коли ми познайомились у 2015 році, він служив в 30 ОМБр, пішов у 2014 році добровольцем. В мене вдома досі зберігається на листку А3 ескіз, який він намалював мені тоді — укріплення на їхній позиції на Світлодарській дузі. Ми писали з ним інтервʼю, а на його плечі сиділо руде мале кошеня, прибилось до них, і визнало Кольта за головного. Він тоді сказав, що попри війну головне в житті бачити красу, памʼятати про неї. Потім він ще якось в переписках ділився віршами, які присвятив своїй коханій — як і він, вони були красивими.
Микола загинув в січні 2023 року на Сході. Ми не були близькими друзями, але це дуже боляче вдарило в саме серце. Боляче, що більше немає такої світлої людини. І я вірила, що якщо він буде в «Домі», то та його ідея про красу житиме.

Чи буде продовження роману?
Я однозначно думаю над продовженням, але не Славиної історії. В мене в романі фігурує Товариство Любителів Києва (вигадане) — ті, хто збирають та зберігають історії, повʼязані з Києвом. Думаю, їм ще треба дослідити багато таємниць, повʼязаних з містом. Можливо, вони проллють світло на німецьку окупацію Києва і нагадають нам про те, як радянські війська бомбардували житлові квартали міста в 1943 році. З ненависті до тих, хто не виїхав з міста після відходу їхніх сил. Ну а за життя в окупації з німцями киян звали «вівчарками». Це ж теж ще один урок історії, доволі актуальний, чи не так?
Як я й казала, про Київ ще писати і писати. І я робитиму це з радістю.
Також в розробці філософське фентезі, сюжет якого поки не хочу розкривати. Є ще кілька задумок. Я намагаюсь переключатись між різними сюжетами, якщо не вдається зконцентруватись на одному.
Тому скоро або буде щонайменше дві непоганих історії або багато недописаних.