Оксана ХромоваСміливість не за статевою ознакою — це про українських жінок, які повернулись з Ігор Нескорених 2025. Свого часу вони обрали захист рідної країни, попри всі виклики, небезпеки, сумніви та перестороги. А згодом вирішили взяти участь у найскладніших змаганнях. Розповідаємо історії надзвичайних українок і починаємо з Інни Короленко, військовослужбовиці з Одеси. Як це, бути жінкою у війську? А в національній збірній? Що криється за кожною історією наших героїнь — читайте далі.
Інна Короленко — військовослужбовиця ЗСУ, бойовий медик, родом з Одеси. У цивільному житті працювала у громадській організації, в Департаменті комунікацій та внутрішньої політики Львівської ОДА. Була координаторкою в міжнародному освітньому центрі, журналісткою та продюсеркою на телебаченні, мала свою SMM-студію. А ще працювала з дітьми та була музичною терапевткою. Під час служби організовувала евакуацію поранених і загиблих з поля бою у Вовчанську, Бахмуті, Соледарі, Мар’янці. У листопаді 2023 року поблизу Роздолівки Донецької області отримала вогнепальне осколкове поранення в шию та контузію.
Сьогодні вона вважає, що Ігри Нескорених — це можливість для ветеранів побути поруч із побратимами, зцілитися і зарядитися емоціями на роки.
Про дитинство
До 11 класу я була кімнатною квіткою, яку батьки ростили на підвіконні. Мене поливали та годували по годинах. З чотирьох років мала по сім гуртків: займалася музикою, хореографією, ліпниною, макраме, англійською тощо. І мені все подобалось. Часом мама дозволяла пропускати школу. Зазвичай це була середа. Можливо, саме завдяки додатковому вихідному мені й вистачало сил на все.
Коли я вступила на навчання до Львова, додалися ще й громадські організації, соціальні фонди, дитячі будинки. А вже на третьому курсі я пішла працювати в облдержадміністрацію.
Про професію
“У дитинстві я мріяла стати медиком, працювати на “швидкій”, їздити на екстрені виклики”
Я спеціаліст з міжнародних відносин, дипломатка, перекладачка, спеціалістка з європейської інтеграції. Але у 20 років раптово втягнулася у журналістику. Мене одразу зробили продюсеркою на телебаченні, і я почала записувати ефіри, хоча навіть не знала, що таке хронометраж. Швидко розібралася, було складно, але надовго у журналістиці я не затрималась.
У дитинстві мріяла стати медиком, працювати на “швидкій”, їздити на екстрені виклики. Але я не розуміла хімію. Дуже любила фізику й біологію, а хімія ніяк не давалась. Тому відмовилась від цього бажання. До того ж стати лікарем забирало занадто багато часу, а для мене час — це основна цінність. Батьки бачили мене перекладачкою, але я прагнула більшого драйву.
У 22 роки я відкрила власну SММ-агенцію, в якій була прикольна команда. Ми стартували під час виборів, потім працювали у локдаун. Спочатку все було гаразд, але зменшення кількості замовлень дало зрозуміти, що можу все втратити. Тому вирішила закрити бізнес і обрати себе, знаючи, що згодом відкрию ще багато нових бізнесів.
Про життя
“Мені завжди здавалося, що я повільно живу, адже постійно треба було скрізь встигнути. На війні це відчуття стало ще гострішим”
Якщо раніше у мене був чіткий графік, то згодом я мала жити у моменті, і це дуже важко. Для мене завжди був важливий контроль — над життям, над тілом, над емоціями. Наразі ж майже нічого від мене не залежить, і це дається мені досить складно. Я вчуся приймати, що інколи в житті трапляються моменти, коли все відбувається незалежно від моєї волі, і треба просто дозволити цим речам бути. Вчусь.
Про відпочинок
“Зараз я не соромлюся зізнатися, що мені потрібна людина, бо найгірше — це вдавати, що все під контролем, а вечорами копати собі яму”
Я завжди любила проводити час вдома, у своїй затишній квартирі. Готувала нові страви, розкладала диван, вмикала фільм і разом з кицькою Кірюшою відпочивала. До війни мені вистачало кота, бо я могла “вивозити” себе сама. Зараз вже не соромлюся зізнатися, що мені потрібна людина, бо найгірше — це вдавати, що все під контролем, а вечорами копати собі яму. І ще я дуже любила походи в гори…
Про любов до себе
В дитинстві я любила весь світ. А зараз люблю себе. Ця любов проявляється в тому, що дозволяю собі відчувати та робити те, що хочу. До війни я була енерджайзером, який усе встигає, а тепер відчуваю себе більше дитиною, яка хоче на ручки. Мені потрібен час, щоб відновлюватися.
Про війну
“Найбільше мене пригнічує, що десь там, у цій довбаній донецькій посадці, лежать тіла хлопців, які могли б жити, народжувати дітей і все було б добре, якби не йо**ні росіяни”
Коли я приїхала до Львова, то волонтерила у військовому шпиталі. У мене було багато знайомих і друзів серед військових. За перші кілька тижнів повномасштабної війни загинуло кілька моїх друзів, які були крутими воїнами, які пройшли Дебальцеве, котли, дуги, аеропорти… Діма Сидорук (учасник та тренер Ігор Нескорених), Тарас Бобанич, інші хлопці. Я ревіла кілька днів. Але коли мені зателефонував Сергій Шимчак (учасник Ігор Нескорених 2018 року) і сказав, що він теж повертається до війська, я вирішила, що настав час стати медиком, оскільки до цього проходила різні медичні курси.
Два місяці я прослужила у львівській бригаді стрільцем, потім мене перевели у Рівне діловодом. А через вісім місяців мені погодили переведення у 206-й батальйон, і під Новий рік я приїхала у Вовчанськ. Мені тоді здавалося, що я вирвалась з пекла і потрапила у чудовий колектив. Він дійсно був прекрасним. Коли ми виходили з Бахмута, комбат кожного з нас обійняв.
Ситуація погіршилася, коли у комбата Віталія Баранова, “Біби”, стався серцевий напад. Він був, як батько. Позитивний, суворий і добрий. Ми пройшли Вовчанськ, Бахмут, Соледар, Марʼїнку… Під Марʼїнкою загинув мій перший взводний. Після цього ми втратили багато людей, коли мій підрозділ вивели у Нью-Йорк.
Як бути жінкою у війську
“Наша війна показує, що жінки можуть стояти пліч-о-пліч з чоловіками як серед штурмовиків, медиків, у логістиці, так і в стройовій чи на керівній посаді”
Бути жінкою у війську значно складніше, ніж здається, оскільки існує багато упереджень. На жаль, у багатьох бригадах досі зберігається радянське упередження щодо жінок на війні. Мовляв, жінки там лише для того, щоб чоловіки не сумували. Але наша війна показує, що жінки можуть стояти пліч-о-пліч з чоловіками як серед штурмовиків і медиків, у логістиці, так і в стройовій чи на керівній посаді. У моїй практиці зустрічалися жінки підполковники, полковники, які були абсолютно професійними. У мене було кілька конфліктів, перша моя бригада позбулася мене, оскільки я жінка.
Нам не вистачає популяризації жінок в армії. Певний час я знімала відео у тіктоці й отримувала багато злих коментарів від дружин військових. Вони не були впевнені у своїх чоловіках і звинувачували військовослужбовиць. Вважаю, що наразі недостатньо проведена робота щодо легалізації жінок як бойових одиниць, силової структури, на якій в армії тримається немалий шматок роботи.
Про психологічні переживання та Ігри Нескорених
Мій друг Сергій Шимчак постійно кликав мене податися на нацвідбір Ігор Нескорених. І я хотіла зробити це ще у 2023 році. Але коли ми вийшли з Бахмута, мені затвердили навчальну поїздку в Угорщину, якраз на час нацвідбору. Подалася наступного року, коли була у Соледарі.
Під час ротації в Марʼїнці сталася подія, яка сильно вплинула на мене. Я не змогла забрати пораненого бійця, бо ми стояли на напрямку з величезною кількістю дронів і мін, через які можна було пройти лише на “бредлі”. Але, чекаючи 40 хвилин на необхідні дозволи, за 200 метрів до позиції, у чистому полі “М-ка” скинула гусеницю. Якимось чином водій цю розірвану гусеницю натягнув, ми розвернулися і поїхали назад без пораненого…
Це відчуття провини мене знищувало. Евакуація була розлагоджена через кілька причин. Мене забрали з цієї ланки, і я два тижні сиділа в кімнаті з раціями, чуючи прощальні крики поранених. Ледь не збожеволіла, мене перевели на ремонт машин.
Під час перебування у психіатрії був нацвідбір Ігор Нескорених. Завдяки Шимчаку я пройшла відбір, але постійно втікала після змагань через страх перед людьми та звуками. Мені здавалося, що Ігри допоможуть мені соціалізуватися.
Як бути жінкою у збірній
“Я ніколи не доводила нікому, що можу бути нарівні з чоловіками”
У збірній бути жінкою значно простіше через маленький колектив. Є хлопці, які вважають, що жінкам не місце в армії, але вони це здебільшого говорять, щоб уберегти від стресу. Але насправді, я мало з ким комунікую, тому загалом ставлення нормальне.
У мене ані на війні, ані у збірній немає особливих потреб. У найпершій бригаді мені ще не вистачало підтримки, але потім в інших було простіше. Я добре розумію умови, в яких перебуваю, тому в мене немає гострих потреб.
Я не прихильниця гендерної рівності. І ніколи не доводила нікому, що можу бути нарівні з чоловіками, хоча у певних моментах від мене цього вимагали. Але з погляду медицини, фізіології, анатомії — це неправильно. Армія впадає у крайнощі — або повністю нівелює жінок, або ставить їх нарівні з чоловіками. Та потрібно зважати на особливості жіночої фізіології.
А ще у багатьох підрозділах жінок не бачать ніде, окрім як на кухні. Проте переконана — те, як жінка себе відчуватиме чи то в армії, чи у цивільному житті, чи на роботі, залежить лише від жінки. Як вона себе поставить, так з нею і поводитимуться. Можна кричати й ображатися, а можна показати, чим ти цінна, аби інші побачили, що тобі можна знайти застосування в іншій сфері. Щоправда, в армії з цим складніше, ніж у цивільному житті, де немає такої жорсткості.
Про підтримку
Мій загиблий ротний Василь Паламарчук єдиний з колективу, хто після моєї участі у нацзмаганнях сказав мені: “Я тобою пишаюся”. Але я не встигла йому розповісти, що потрапила до збірної. З ним на службі мені було простіше, а після його загибелі все стало не так.
«Тепер, коли мені важко, я дозволяю собі плакати. Раніше, до 21 року, я цього не робила. Єдиний раз, коли я плакала, — після операції на нозі, коли не могла ходити місяць. Після війни, особливо після Марʼїнки, я стала дуже вразливою. Було враження, ніби для того, щоб я заплакала, достатньо лиш доторку. Тепер знаю, що якщо не поплачу, буде тільки гірше. Якщо стримуватиму все в собі, можу опинитися в психіатрії»
У мене з’явилось коло людей, які підтримували мене у найскладніші моменти і залишаються поряд досі. Раніше я хотіла, щоб люди мене повністю розуміли. Тепер, після війни, я не вимагаю цього, а вдячна за те, що мене вислухають. За підтримку розмовами, обіймами чи смачною їжею або запитанням “Чого б ти зараз хотіла?”. Я розумію, що не всі можуть мене на 100% зрозуміти, бо не пережили те, що я.
На фото Інна у худі з написом «ВОЛЯ». Це благодійний мерч, розроблений у межах проєкту “Ми однієї крові”, який рятує життя та допомагає пораненим. 50% перерахровують на ГО «ДонорUA», «Агентам крові», «Госпітальєрам» і на:
- доставку компонентів крові до гарячих точок;
- закупівлю засобів такмеду для наших воїнів;
- закупівлю ліків та обладнання для наших парамедиків.
Також проєкт відшиває і передає адаптивний одяг пораненим до евакопотягів і шпиталів.