Публікуємо оповідання: “Притоплений човен”

Данило Кравченко народився 1982 року в Сімферополі. Письменник, драматург, журналіст, співпрацював із виданнями «Цензор.НЕТ», «Теленеделя», «Панорама». Оповідання публікувалися в «Українській літературній газеті», журналах «Жінка», «Хрещатик» та інших.

Притоплений човен

Велетень любив свій затінений деревами став. Головою він жив у хмарах і спогадах, та навіть з цієї височини або глибини йому вдавалося визирнути або випірнути, щоб у хвилину розпачу глянути на ставок і відчути трохи щастя.

Для когось іншого ця водойма не мала б жодного значення. “Калюжа”, – сказав би інший велетень, якби тільки він знайшовся десь поблизу. На щастя, місцина, де наш велетень мешкав, була безлюдна. То ж ніхто не називав його став калюжею, ніхто не рибалив і ніхто не жалівся на притоплений біля берега дерев’яний човен.

Інколи він думає про те, що їхні долі схожі. “Лежимо обидва притоплені на місці своїх злочинів. Страждання наші та провина наша належать іншим істотам. Але прикуті ми намертво до своєї провини. Ось тільки його кара – лежати на піщаному дні та розважати пічкурів. А моя – сидіти тут
та дивитися на став”, – думав велетень.

Він сидить мовчки; ця тиша – його штиль та його шторм. Він дозволяє собі легко подорожувати.

У часи, коли він був ще звичайного зросту, любив плавати на цьому човні. Щодня вишукував час для себе. Це було непросто, але йому вдавалося. Він брав з собою книжку, випливав на середину водойми й там читав. Зі сторінок йому на руки вистрибували персонажі та нові або ж забуті старі
слова. Малий вмивався ними та почував себе наче свіжішим. Додому зовсім не хотілось повертатися. Але мусив.

“Дім” був напів мертвою будівлею і не був його справжнім домом. Від човна до дверей завжди йшов ходою засудженого до каторги або тюрми: повільно, через силу, ніби за звичкою.

Коли він повернувся того дня, жінка мовчки простягла йому телевізійну програму. Чоловік дивився телевізор, постійно перемикаючи канали. Завдання майбутнього велетня полягало в тому, щоб називати час і канал, на якому йтиме те чи інше талант-шоу. Їхня донька – зла дівчинка до десяти років – підганяла. Вона казала: “Давай швидше! Нам ще дітей продавати!”. Ось такими він їх і запам’ятав. Зараз велетень міг собі дозволити мовчки сидіти, дивитися на став та посміхатися всьому світові, бо цих людей вже давно не існувало. А човен досі лежав притоплений біля берега. Якщо уважно прислухатися, то можна почути, як об нього інколи плескають невеликі хвилі.