Леся СайкоЧи замислювались ви, скільки таємниць приховано серед старовинних фотографій і туманних спогадів вашої родини? І як багато історій досі залишаються нерозказаними, а зв’язки із далекими близькими — втраченими? Книжка «А тепер і спитати немає в кого», що незабаром вийде у видавництві «Лабораторія», — це практичний путівник у світ генеалогії, що допоможе крок за кроком зібрати й зберегти навіть найменші уламки родинної пам’яті.
З чого розпочати дослідження свого роду, як шукати інформацію, аналізувати документи, працювати з архівами, фотографіями і ДНК-дослідженнями — українська етнологиня Анна Ніколаєва детально і доступно пояснює, як дізнатись більше про власну родину і зрозуміти себе. Адже коріння відлунює в нас сильніше, ніж здається. Потрібно лише встигнути запитати.
Нещодавно мені знадобилася повторна видача свідоцтва про народження, і виявилося, що в системі ДРАЦСу я Ганна, тож його можуть видати лише на це ім’я. І все б добре, але решта моїх документів, зокрема паспорти внутрішній та закордонний, атестати й дипломи, видані на ім’я Анна. Я навіть не пригадую жодного документа з часу шістнадцятиріччя, у якому б моє ім’я було зазначено як Ганна. Мені довелося зібрати всі свої документи та звернутися з проханням про зміну імені в системі та у повторній видачі свідоцтва про народження з Ганна та Анна задля уникнення правових проблем у майбутньому.
Моя прабабуся Фелімена у радянських документах була Феліксою, а її син Юзеф став Іосіфом, бабусю Ганю по-вуличному називали Фелімениха за іменем її матері, на діда Олега в побуті говорили Льолік, а на бабусину тітку Ольгу — Льоля. Сусідка баба Галя за паспортом виявилася Ганною, одногрупниця Яна — Іванною, а знайома пані Леся у документах Олександра.
До речі, якщо вашого предка звати Мойсей, Авраам, Ісак або Давид, це ще не свідчить про те, що вони євреї. Ці біблійні імена були типовими для православних.
Таких прикладів досить багато, тому варто пам’ятати про це під час родинного дослідження. Якщо ви шукаєте когось у документах, то будьте готові, що ім’я може відрізнятися від того, яке ви знаєте. Я б навіть сказала, є ймовірність, що воно стане неочікуваним для вас.
В українській традиції Ганна часто в побуті просто Галя або Галка, хоча Галя може також виявитися у документах і записах Агрипиною, Надя — Анастасією, а Лена — Леонідою. Євгенія насправді може бути Верою, Венею або Генею. Пелагея за метриками стає Поліною або Павлиною за паспортом. Олександру скорочено часто називають Лесею або Олесею. Ірина за паспортом може називати себе Яриною.
Георгій може бути і Григорієм, і Єгором, і Юрієм, а в побуті Гришею. Лагідно названий Лесик у документах буває Лесем, Олесем, Олександром або Олексієм. Геною ж подекуди по-домашньому називали не лише Геннадія, а і Євгена.
Кожному українцю відома комедійна п’єса драматурга Михайла Старицького «За двома зайцями», у якій цирульник, якого б сьогодні однозначно назвали барбером, Свирид Голохвостий намагається розбагатіти, одружившись із багатою міщанкою Пронею Сірко, і водночас залицяється до бідної дівчини-красуні Галі, доньки тітки Секлети. У будинку Проні прислуговує Химка. Більшість цих імен рідко почуєш сьогодні, проте вони часто трапляються під час генеалогічних досліджень і в роботі з метриками.
Українці початку ХХ століття здебільшого сповідували православ’я, хоча були й протестанти, і греко-католики, й подекуди католики. Писарі при храмах у метриках могли писати одне церковне ім’я, проте в родині людину називали інакше. Хоча у метриках також трапляються і розмовні форми імен, та залежно від типу документа відрізнятиметься і форма імені. У записах релігійних установ ви побачите церковну або біблійну форму, а, наприклад, у судових справах більше шансів прочитати народну форму імені. За словами генеалога Сергія Фазульянова розмовні форми типу того ж Свирида частіше фіксуються в метриках етнічних українських територій, що зараз перебувають у складі Росії та були заселені, наприклад, вихідцями з Полтавщини. Такі дані містять документи церкви хутора Дядина Богучарського повіту Воронезької губернії. Це має вигляд певної документальної консервації материнських форм імен на колонізованих теренах.
Будьте готові до того, що хтось із ваших предків міг просто називатися іншим ім’ям, бо йому або їй не подобалося їхнє власне. Таких людей можна зустріти й сьогодні. Вуличні прізвиська теж могли стати повноцінним іменем, якщо у громаді, наприклад, було багато хлопців на ім’я Андрій чи Микола. Така ж історія з прізвищами, які змінювали задля розрізнення одне одного.
«По-вуличному» — так іще називають сільські прізвиська або придомки, які відіграють неабияку роль у житті людей, а також мають велике значення під час генеалогічного дослідження. Чому? Бо можуть вказувати на зовнішні ознаки або внутрішні характеристики вашого предка чи на якісь цікаві події з його життя. Під час роботи в етнографічних експедиціях я завжди запитую про походження прізвиська. Пам’ятаю, як в одному селі на Поліссі говорила з жінкою, яку називали по-вуличному Япончихою. Дуже незвично для віддаленого поліського села, погодьтеся. Вона розповіла, що отримала таке прізвисько від чоловіка Япончика, який і собі дістав його від свого батька, а той від діда, який воював у російсько-японській війні (саме тій, яку росія програла). Звідси і Япончик. Мою бабусю Ганю у селищі називали Феліменихою, бо її матір звали Фелімена. Сусідку бабу Галю всі на вулиці знали як Шилиху, тому що її прізвище було Шило, а іншого сусіда називали Кацапом, бо родом був із Курської області. Знаю, що тут можна посперечатися, бо частина Курщини — це етнічні українські землі, але зараз не про це.
Наші прізвища пройшли довгий шлях у своєму формуванні. Такою ж довгою була дорога документальної фіксації власних імен та документації (свідоцтва про народження, шлюб, смерть) і паспортизації населення. Це сьогодні через незбіг однієї літери у прізвищі або імені в документах потрібно пройти кілька кіл бюрократичного пекла, щоб довести, що це саме ви. А в епоху, що передувала ері диджиталізації, на це не звертали такої уваги. Так, у метрики могли вписувати імена, прізвища й навіть прізвиська замість прізвищ зі слів людини.
Уявімо собі ситуацію, яка могла трапитися, наприклад, у XVII або XVIII столітті. Умовний Петро Харченко приходить до священника хрестити свого первістка, і той записує інформацію до метрик зі слів чоловіка: батько — Петро Харченко. Наступного року Петро вже охрещує й записує новонароджену доньку, а замість прізвища Харченко називає своє вуличне прізвисько, наприклад, Глухий, і воно теж стає прізвищем. Заважає уникненню невідповідності священник або церковний (костельний) писар з іншого села, який не знає Петра. Ще варто зауважити про мову заповнення документів, часто російську, польську чи німецьку, тобто мову колонізатора, що використовувалася в документообігу того часу. Так у метриці все ж з’являється ця невідповідність, яку можна простежити під час генеалогічного дослідження. Однак дослідник-початківець не завжди усвідомить, що це та сама особа.
Прізвиська в українській традиції відомі віддавна. Вони можуть бути мотивовані внутрішніми та зовнішніми ознаками (наприклад, Ковтун, Кривий, Кудлай, Прикрий), особливостями поведінки, звичками, вчинками носія (Швидкий), іменем предка (частіше чоловіка, рідше жінки), місцевістю походження (Поліщук, Лісовий) чи етнічним походженням (Циган, Кацап, Венгер, Мазур), родом занять (Коваль, Воскобійник), особливостями мовлення (Шепелявий, Заїка) або походити від вуличної клички батька, дідуся чи іншого члена сім’ї тощо. Прізвиська успадковуються нащадками й досі використовуються у щоденних контактах мешканцями сіл та містечок. Зазвичай тривалість їхнього життя складає десь два-три покоління. Багато з них згодом перетворилося на справжні прізвища. Однак у деяких селах і сьогодні прізвиська виконують практичну функцію розрізнення мешканців.