Леся СайкоЦя книжка — документальні історії, написані на основі розмов зі свідками воєнних злочинів Росії в Україні. Авторка документувала їхні свідчення впродовж 2022-2024 років у регіонах, що пережили окупацію. Тут звучать голоси людей, які на власній шкірі зазнали терору російського вторгнення. Вони були свідками того, як розстрілювали їхніх близьких, як знищували будинки, вулиці й цілі міста. Пережили тортури та нелюдське поводження, викрадення, зґвалтування. Крім того, книжка ставить питання про те, як ми говоримо про смерть і горе інших, як переживаємо травматичний досвід і якими з нього виходимо. «На власній шкірі», що незабаром вийде друком у видавництві «Лабораторія», — це відверта розповідь про злочинність російської агресії і водночас про силу окремих людей.
1
— Ви питаєте, якого числа. Ну як я вам скажу? Тоді ж у нас ні дня, ні години не було. Знаю, що їм подзвонили люди, які на початку села живуть. «Їде колона. Ховайтеся!» — сказали. То ж як суне колона техніки, гусениці гримлять — за п’ять кілометрів чутно. Це був ранок. Може, дев’ята година. Діти ще в ліжку. Аня швидко зібрала старшого, тоді розбудила молодшого, одягла і його. Колона швидко їде — у тебе немає п’ятнадцяти хвилин зібратися. Треба раз-два — і в погріб. Коли вона з дітьми вискочила з хати, її батьки вже були у дворі, а з ними — Ольга Максимівна. Це сусідка їхня через паркан. У неї погріб міцніший, то ховалися всі там.
Ага, я вам скажу, коли це було. Двадцять четвертого березня, рівно місяць від початку. Їхні колони пересувалися по селу вже не раз. Ми звикли: тільки доїжджає до крайніх хат — звідти телефонують і передають: «Їде колона». А бувало ще так казали: «Їдуть на роботу» — це як вони їхали в той бік. А коли назад їхали, то в нас казали: «Вертаються з роботи». Бачте, які ми партизани тут. Бо хто його знає, є в них прослушка чи нема.
І так ми ховалися, але й дивилися. Хто стояв за парканом і знімав на телефон, скільки там техніки проїхало. А я собі за шторою теж знімала. Спочатку цікаво було. Ми рахували, скільки їх їде. А потім уже й не цікаво… Уже як стріляли, як бахкало все кругом, то я п’ятого кута не знаходила. Чую відтіль б’ють — біжу в ту хату; чую відтіль — біжу в коридор. Ми старалися менше ходити по центральній дорозі, бо колона могла проїхати будь-якої миті. І хвіртки ж усі позачиняли на замки, на колодки, тому й у погріб до сусідки побігли не через вулицю, а за хатою, городом.
Не встигли. Тільки вийшли на город, уже чують — гуде. Вони живуть на такій вуличці, що вбік від головної дороги відходить. А колони ж по центральній їхали. Кудись як на Київ, на Чернігів, а хто їх там знає. Росіяни як їздили, іще з початку березня, то ніколи не спинялися у нас. Розстрілювали трансформатори просто на ходу. Я сама бачила. По трансформаторах стріляли, по газових станціях і по нашій поліклініці. Це ж усе цивільна інфраструктура, хіба ні? По хатах людських спочатку не били. Іще як просто їздили, ми не ховалися в погріб, а як почали обстрілювати, то ми вже сиділи в погребах. Люди кажуть, це вони для того робили, щоб ніхто не виходив, щоб не дивилися, яка техніка, що в них там їде. Але ми вже грамотні, надивилися і знаємо: на початку колони в них їде танк, далі — БМП, якась іще броньована важка техніка, КамАЗи із солдатами чи із чим, бензовози дизель везуть.
У нас же перед тим російський танк у яму впав. Як було? Їхала та російська колона, і загорівся у них БМП. Солдати з нього повискакували, їх колона забрала, і вони поїхали геть — це люди так розказують, які живуть поруч. А машина та почала бахкати. Зразу потрохи: раз бахнуло, другий. А тоді якоїсь миті воно як вибухне — і пішла ударна хвиля по селу на всі боки. Це вже і я чула. Там хата на перехресті стояла, то згоріла, від іншої половини стін немає. Бачили той дуб чорний, що на ньому лелеки тепер сидять? Оце ж тоді згорів.
Ну, вони потім вернулися і забрали той БТР. Але там, де він вибухав, зробилася яма. Вони чи не знали, чи хто їх розбере, але вже як 24-го зранку їхала колона, то першим ішов танк на повній швидкості, і я чую: бах! — гепнуло в ту яму. І все — колона далі не їде. Почали злазити з машин, я не роздивилася здалеку, але була та їхня темно-зелена форма, як по телебаченню показують. І вони стріляли, ставали на одне коліно й стріляли із чогось важкого, я ж не сильно добираю, що то, і не виглядала вже тоді. Свистіло, бухкало, горіло — страшне. Стріляли і по хатах, і по кущах — скрізь. На вікнах є сліди. Обстріляли, зупинилися, а тоді знову взялися гатить.
Аня з малими й батьками — на городі якраз. А листя нема, і з дороги все видно. То вони гайда ховатися хто за чим міг. Аня казала, за сарайчиком разом із дітьми впала на землю, мама її — за тюком сіна, там стояв у них 300-кілограмовий. А Іван з Максимівною стали так ніби за деревами. Чого вони там стояли? Може, думали, що їх не видно буде. Може, хотіли роздивитися краще. Вона була в червоній хустці та світлій куртці. То там дерева посікло, гілки поламало, і досі видно…
2
А потім приїхали якісь із Києва, розпитували. Казали: документують злочини оті воєнні. А що документувати, як поліція вже була тут? Уже ніби й установили, хто стріляв, яка російська бригада. А ще були з якогось телебачення, питали Аню, чи впевнена вона, що то була не українська техніка. А українська техніка як 28 лютого пройшла тут дорогою, то більше ми наших і не бачили! А ті їздили: то круги такі білі намальовано на танках, то зетки, то вешки. Найчастіше — круги. Казали, що то підрозділи з Білорусі. Може бути — це ж від нас недалеко.
Мене не питали ні про що, та я ж і не бачила, як їх убили. Але я як побачила машину — а в нас така глуха вуличка, що сюди ніхто чужий не заїжджає — то вийшла на лавочку, сіла й слухала.
Ну ви скажіть, це як таке питати: чи вона впевнена, що то була не українська техніка? Я не знаю.
3
Але вже договорю, як було. Воно все летіло, свистіло, й Аня розповіла, що почула, як батько сказав: «Мене поранило». А сусідка вже після перших пострілів не відповідала. Аня трошки виглянула, а сусідка на землі лежала, і в неї в спині була дірка, наче вирвана спина. Видно, щось важке в неї влучило. Іван ще говорив. Сказав, що поранило. Вони тоді почали телефонувати скрізь: і родичам, і у швидку. Але в нас як колона йшла, то пропадав зв’язок. Так вони там на городі лежачи з ним іще перемовлялися, а потім іще один обстріл був — і тоді вже він не обзивався. Думали, знепритомнів, бо ж рана, утрата крові. Вони й хотіли до нього пробратися, але як, коли колона стоїть? Боялися виглядати, боялися, що їх побачать. Колона стояла зо пів години тут, але коли так лежиш, то воно здається, що всі три години минули.
Комусь вони таки додзвонилися, і прибіг Іванів син. Ну як прибіг: спочатку повзком-повзком, а потім уже, як колона проїхала, він бігом до них наблизився. Побачив сестру: Аня лежала й дітей собою прикривала. Подивився, що сусідка вже все, а за батька думав, може, ще живий, хоч і рана в потилиці в нього була, він тоді пульс пробував. Воно ж ніби й розумієш, що все, очима бачиш, але однаково перевіряв пульс і дивився, чи дихає.
Вони швидко взяли якісь ряднини, Івана до хати занесли. Його поранили в живіт і голову, а лежав він на животі. Хтозна, може, хотів до хати доповзти. Ольгу Максимівну — до її хати, Аня забрала дітей і швидко геть пішла. Менший іще не розумів, а старший уже знав, що їх убили.
4
Швидка так і не приїхала, поліція — теж. «У вас обстріли, небезпечно», — сказали. Ховали теж самі. Із сусіднього села чоловік погодився привезти гроби, але тільки на край села довіз, то люди ходили забирати, у руках несли. І ховали так: треба було потрапити в час між тими колонами. Але все одно, як ховали, був обстріл.
Це дуже страшно, як ото людей ховали коло хат, по садках. Не можна було ні вивезти, ні дійти на кладовище. А я вийшла на город і думаю: «Я саменька. Хто закопає мене? Хто возитиметься зі мною? У мене ж і садка немає — нічого». Молодим то ще жити треба, а ми вже думаємо, як умерти добре.
А що саме обідне, знаєте? Я в інтернеті бачила: написали, що розстріляли літнє подружжя, чоловіка і жінку шістдесяти двох років. Воно, може, і не важливо, але ж то сусіди були, а не подружжя, і йому п’ятдесяти двох років іще навіть не було. І вже ось два роки минуло, але чого ніхто не напише правильно? Може, це й не важливо, і так стільки горя кругом…
Це ж треба, щоб так… Батьки мої зазнали війни, ми зазнали вже. І наші діти й онуки теж зазнали. Бодай цього не пережити нікому. Бодай цих московитів, паразитів, і близько не було. Ото написано в чоловіка на футболці, то хай вони йдуть туди, куди корабель отой пішов проклятий.