2019 рік, літо. Миша, 26-річна аспірантка з Києва, їде до Кракова, щоб долучитися до міжнародного проєкту з дослідження життя мігрантів. Та скоро дівчина усвідомлює, що гасла про гуманізм – лише ширма для політичних ігор. Вона стикається із чужим болем і трагедіями людей, чиї життя руйнуються за зачиненими дверима. Насилля, зради й особисті втрати докорінно її змінюють. Якою ж Миша повернеться додому? І що на неї там чекає?
Роман «Нерухомість», що незабаром вийде у видавництві Лабораторія, – це зріз людських доль перед пандемією, перед повномасштабною війною – історичні зсуви, як тектонічні зсуви, і наші життя, наче маленькі човники, що дрейфують у цьому океані білого шуму. Історія невпевненості і тривожності – про пам’ять, що зникає вже зараз за непомірним обсягом нової і нової інформації, болю, трагедій і руйнувань. І водночас історія про закоханість, що проривається, наче рослина через асфальт.
Уривок з книжки «Нерухомість» Анни Грувер
— Дуже гарний, — сказала Миша і нахилилася над собакою, щоб розгледіти його темні очі. — Як його звати?
— Фаду. Справжній красень, хіба ні? — він поплескав пса по боку. — Ваш хлопець ким працює?
— Він бармен.
— О! — вигукнув орендодавець і хитнув головою.
— Він збирається вчитися на фінансиста.
— Це… добре. Дуже добре, що зараз молодь довго зважує, обирає… Має таку можливість, таку, перепрошую, розкіш: обирати, не поспішати. Зовсім не так, як у наші університетські часи.
Після цього нависла похмура пауза. Орендодавець без сенсу струшував попіл із сигарети, що вже встигла дотліти й зовсім згасла. Миша розуміла, що правдива відповідь на запитання орендодавця щойно скинула її в його очах кудись униз, нижче партеру: там було темно, вогко, незрозуміло, там хлопці були вимушені працювати офіціантами, а на університет їм мало вистачати просто власного розуму, власних амбіцій, він міг би поєднувати роботу з навчанням, якщо хотів чогось досягти, напевно, не надто він і хотів вчитися, цей її хлопець, — приблизно це, як їй здалося, думав орендодавець.
— Він із Хрустального, це на сході, — сказала Миша, приховуючи злі сльози, злість на себе через миттєвий сором, — його місто окуповане. Його окупували п’ять років тому, на самому початку війни, дві тисячі чотирнадцятого року. Він не обирає, як ви сказали. Ми інші, ніж ви думаєте.
— Ваша війна довго триває, — помітив він. — Знаєте, — сказав він і трошки ближче схилив голову до Миші, — нам тут… нам тут здається, що вона триває занадто довго, ми від неї, як би це вам сказати, втомилися. П’ять років? П’ять років — це занадто довго. Вона зникла з наших новин і з фокуса нашої уваги. Неможливо так довго співчувати чужій війні. Увага зараз коротка. Як повідець, — він натягнув повідець, і собака майже притиснувся до його ноги із дивним здавленим скигленням. — На жаль. Мені шкода.
Миша відчула від нього запах алкоголю.
— Сподіваюся, вам тут добре, — сказав він. — А, і щодо інтернету… Дружина казала. Ми вирішимо це пізніше, найближчим часом.
Миша побажала йому доброї ночі й увійшла до під’їзду.
Спалахнуло світло. Вона без окулярів дивилася на поштові скриньки з прізвищами й не бачила літер, прізвища зливалися в суцільні смуги. Помешкання в її очах позбувалися своїх нинішніх власників, а зрештою, скільки років простояв цей дім до їхнього народження на світ? Миша дивилася на поштові скриньки й не бачила не лише літери, але й насилу після темряви розрізняла отвори в них: вони їй виглядали на суцільний щит зі сталі, що не бажає приймати нові листи.
Ні, вона не хотіла заплакати або зачекати, щойно за нею самі собою зачинилися двері під’їзду: вона не могла передбачити, скільки ще знадобиться часу собаці орендодавця і йому самому, вимушеного продовження розмови з ним Миша б не витримала.
Без зупинки, але повільно, вона піднімалася нагору.
Дно пакета з білизною в її низько опущеній руці торкалося сходів, іншою рукою Миша намацала в кишені ключі й бездумно обводила великим пальцем їхні гострі зубчики, овальний невеличкий брелок із номером квартири. Номер двадцять чотири. «Це ніби з цифри дві тисячі чотирнадцять викинули дві середні», — чомусь подумала вона й на мить спинилася, потерла лоб. У партері грюкнули двері, Миша почула несподівано важкі кроки недавнього співрозмовнка й тихе сопіння собаки на ім’я Фаду. Орендодавець наспівував ледь впізнавані кілька нот із Krakowiaka fantastycznego Іґнація Яна Падеревського, принаймні так йому здавалося. Миша нечутно збігла сходами на останній поверх і поглянула вниз, але нікого не побачила. Коли вона поспіхом замикала двері зсередини мешкання, то почула: «Дорогенька! Чи ти ще пам’ятаєш оцю ту-туру-ту-туту-туту, пам-парам-пам?..».
Тимченко відгукнувся після двох гудків.
Миша в темряві й тиші сиділа за столом, одягнута в легку світлу куртку, поклала лікті на стіл. Вона слухала його дихання і мовчала. Раптом втома за весь цей тиждень привалила її як речі, що вивалилися з переповненої шафи. Вона сама почувалася і переповненою, і порожньою.
— Ти щось хочеш сказати? — перепитав Тимченко.
— Не знаю, що саме, — зізналася Миша.
Тимченко голосно вдихнув і видихнув.
— Тоді скажи те, що є найважливішим, — із якоюсь незнайомою їй раніше дорослою інтонацією сказав він.
Миша здивовано відхилила телефон від вуха й навіть відклала на стіл. Вона ввімкнула гучний зв’язок, опустила голову на руки й дивилася в темне мансардне вікно, через вади зору вона не могла розрізнити, що там, за вікном. Відблиски ліхтаря, світло з вікна квартири поруч або все ж таки зорі у відмитому дощем небі?
— А що є найважливішим? — запитала Миша.
— Ти не знаєш?
— Ні. А ти?
— Ну я-то знаю. Мене твоя відповідь цікавить.
— Де ти зараз?
— Я вдома, — сказав Тимченко уривчасто і вагомо, міг би сказати «у нас вдома», але Миша і без цього уточнення розуміла, що він має на увазі.
— Ти знайшов сусіда?
— Ні. Не шукав. У мене жодного вихідного не було цього тижня. Багато справ.
— То завтра відпочиватимеш?
— Не знаю, нащо ти з мене ідіота робиш? Ти ж сама не знаєш, для чого я тобі, тобі там нудно сьогодні, чи що? Ти, може, просто напилася в п’ятницю?
— Ні, — сказала Миша й витягнула вказівний палець, наче хотіла натиснути на цю сяйливу крапку зорі або ліхтарного відблиску в склі. — Мені не вистачає твого голосу.
Тимченко знову зітхнув і затягнувся, шумно випустив дим.
Миша тимчасово вимкнула мікрофон, щоб він не чув, як вона розстібнула і повісила куртку й джинси, а тоді з телефоном у руці перемістилася у ліжко.
— А весь тиждень вистачало? Чи завдяки новим знайомим це тебе взагалі не хвилює? Я тобі тамагочі? Від такого твого ставлення не те що рослина, навіть тамагочі здохне, Миш.
— Ну чому ти так, — тихо сказала Миша. — Ти мене любиш?
Він промовчав. Було чути, як він чимось клацає, наче ковпачком від ручки.
— Ти мене любиш? — повторила вона.
— Я тебе люблю.
Десь у будинку в замурованих у стіни трубах шуміла вода. Миша витягнула шпильку з волосся. Вкрилася ковдрою, поклала долоню під щоку. І так само тихо попросила:
— Розкажи мені про Дім.
Так повелося майже одразу: він вірив в ідею дому і, коли відчув, що у них із Мишею історія не на один-два тижні, то впустив її всередину. Часом вони влаштовувалися просто на газоні біля університетського корпусу Миші або дивилися без звука короткометражки для дітей із конкурсних списків анімаційних фільмів, або лежали в ліжку голі і втомлені.
У такі миті Тимченко будував для них дім. Це місце не було абстракцією, він знав усе про відтінки кольорів стін і їхні зміни упродовж світового дня: як сонце відбивається в скляних дверцятах книжкової шафи й кидає прямокутні відблиски на кути стін, на підлогу. Де бігатимуть діти й коти. Як пахне фарба, як висихає в остиглій після вересневого дня кімнаті, де буде маленький бар для їхніх вигаданих друзів. Друзі мали б з’являтися в домі самі собою, поки виростали стіни, і дружба мала бути такою ж міцною та надійною, як дах.
Того вечора Тимченко ще трохи помовчав, клацаючи запальничкою, позітхав, але все ж таки почав розповідати їй про ванну кімнату. «Там буде вікно? Маленьке, кругле. Над самою ванною?» — запитала Миша. «Ні, нащо тобі вікно у ванній кімнаті», — похмуро відказав Тимченко, і тоді Миша сказала:
— Розказуй далі, — а сама подумала, що в їхньому домі вона вже почувалася би трохи чужою.
За стіною, у сусідів по мансарді, кричали голоси з увімкненого на всю гучність телевізора. Обговорювався якийсь законопроєкт.
— Головне — це правильно прокласти труби, — сказав Тимченко. — Бо все може бути, знаєш.