Леся Сайко30 квітня виповнюється 177 років від дня народження Олександри Єфименко, видатної постаті, яка стала першою в Російській імперії жінкою-істориком, удостоєною докторського ступеня та професорського звання. Її авторству належать блискучі підручники з історії України, а також вона була активною учасницею харківської Громади.
Життєвий шлях цієї надзвичайно талановитої жінки є яскравим доказом того, що навіть перед здавалося б нездоланними обставинами можна встояти. Ключовим при цьому є усвідомлення відповідальності за свій талант, здатність поставити свій дар вище за побутові спокуси та труднощі.
Від Сибіру до України: Вибір серця
Український вибір Олександри Єфименко, уродженки Сибіру (дівоче прізвище Ставровська), був глибоко особистим і визначений великим коханням до політичного засланця з України Петра Єфименка, що тривало все її життя.
Народившись у суворому Архангельському краї та сформувавшись у російській культурній традиції, юна Олександра зустріла Петра Єфименка. З того часу його батьківщина стала і її рідною землею. Саме чоловік відкрив для неї світ наукових інтересів. Через шлюб із “неблагонадійним” громадянином імперії вона втратила право на викладацьку діяльність, тому зосередилася на архівній роботі та активній публікації наукових праць.
Її ґрунтовне дослідження “Селянське землеволодіння на крайній Півночі” швидко принесло їй авторитет у наукових колах.
Після повернення до Харкова, подолавши численні бюрократичні перешкоди, молода дослідниця потрапляє під вплив української атмосфери. Історія України стає її головним науковим інтересом і пристрастю.
Наприкінці ХІХ століття Харківський університет славився сильною історичною школою, до якої активно долучилася Олександра Єфименко, а також стала членом місцевої Громади.
Вона охоче виступала з публічними лекціями в бібліотеці, захопилася постаттю Григорія Сковороди. У своїх пізніших працях значну увагу приділяла діяльності та творчості представників харківської школи романтиків.
Її науковим наставником Єфименко вважала видатного історика, одного із засновників київської Старої громади та громадівського руху загалом – Володимира Антоновича.
Їхні історії “навернення” до нового світогляду мали певну схожість. Антонович відмовився від свого польського походження, заявивши у відомій “Сповіді” про свій обов’язок служити землі, де він народився та виріс. Так само і росіянка Єфименко свідомо обрала українську ідентичність.
Попри скромне умеблювання та нестачу необхідних речей, харківська квартира Єфименків стала привабливим інтелектуальним салоном. Архангельське заслання підірвало здоров’я Петра Савича, тому Олександрі Яківні довелося самостійно утримувати велику родину. Чоловіка вона жартома називала своїм “архіваріусом”, адже він допомагав їй у дослідницькій роботі, займаючись підбором та класифікацією матеріалів.
Побутові труднощі, хвороби та безгрошів’я не змогли зламати Олександру Єфименко. Її залізній волі та прагненню до творчої самореалізації вдалося протистояти рутині та зневірі.
Заглиблення в історію України
За короткий час Олександра Єфименко стала провідним фахівцем з історії України, активно публікуючись у журналі “Киевская старина”, який видавала київська Стара громада під редакцією Володимира Науменка.
Її ідеї органічно вписувалися в цей українофільський контекст. Успіхом стала її книга “Малоросійське дворянство”, видана 1891 року. Вона також досліджувала історію міських братств.
В умовах дії Емського указу, що обмежував українську культуру, такі культурницькі акценти були особливо важливими, зокрема з огляду на цензуру. Адже братства, що виникли у XV-XVII століттях, були релігійними та культурно-просвітницькими організаціями, які, серед іншого, захищали православну віру від католицької експансії.
Більшість членів громадівського руху, включно з Володимиром Антоновичем, вважали культурницьку діяльність необхідною основою для будь-яких соціальних змін. Українофіли активно займалися освітніми проектами, створювали популярні книги про видатних українських діячів для поширення серед селянства. Саме ці зусилля стали тим підґрунтям, на якому згодом зросла державницька ідеологія та формувався світогляд покоління УНР.
У 1896 році Олександра Єфименко перемогла в конкурсі на найкращий підручник з історії України. Популяризація історії залишалася для неї незмінно важливим завданням. Вона вміла писати просто та доступно, володіла блискучим стилем, майстерно поєднуючи фактичний матеріал з глибокими узагальненнями.
У 1907 році її запросили викладати в Петербург на Вищих Бестужевських жіночих курсах, які стали альтернативою університетській освіті для жінок, яким тоді ще не дозволяли навчатися у вищих навчальних закладах. Її лекції збирали численні аудиторії. Єфименко вміла говорити емоційно та зрозуміло, не втрачаючи при цьому глибини аналізу. Вона активно публікувалася у впливових столичних журналах, а після занять поспішала додому, боячись застати чоловіка мертвим. Безсонні ночі виснажували її, але лекції та спілкування з людьми давали їй більше енергії, ніж втоми.
Успішна кар’єра та трагічний кінець
У 1910 році Харківський університет, за поданням Вищих Бестужевських жіночих курсів, присвоїв Олександрі Єфименко ступінь доктора історії, і вона одразу ж отримала посаду професора. Святкування 40-річного ювілею її наукової діяльності стало справжнім тріумфом, її порівнювали з найвидатнішими жінками епохи.
Перша російська революція призвела до скасування Емського указу, що сприяло пожвавленню видавничої та освітньої діяльності. З проголошенням української держави гостро постала проблема викладання національної історії. Неможливо було навчати молодь за старими антиукраїнськими підручниками. Громадяни нової держави практично не знали свого минулого, і це стосувалося не лише селянства, але й інтелігенції, яка здобула освіту в імперських навчальних закладах за книгами, де про Україну згадувалося лише побіжно.
Олександра Єфименко швидко підготувала підручник з історії України для середніх та початкових шкіл. У лютому 1918 року вона відправила рукопис до Харкова академіку Дмитру Багалію і сама покинула Петербург, оскільки курси закрили, роботи більше не було, а майбутнє було невизначеним.
Разом із донькою Тетяною, поетесою та єгиптологом, Олександра Яківна повернулася в Україну, сподіваючись знову працювати в Харкові. Дві жінки оселилися на віддаленому хуторі Любочка на Харківщині, де, як їм здавалося, легше буде перечекати буремні події революції. Однак у ніч з 17 на 18 грудня до їхнього будинку увірвалися озброєні чоловіки. Під приводом пошуку доньки місцевого старости, вони вбили матір і дочку прямо у їхньому власному обійсті.