Оксана ХромоваЇї ім’я знайоме багатьом лише через роман “Овід”. Цю книжку свого часу в Україні читали майже всі: від школярів до студентів, від педагогів до цензорів. Але справжня історія Етель Ліліан Войнич була значно цікавішою, глибшою й не такою однозначною. Адже ірландська письменниця не тільки стала відома як авторка популярного роману. Наприкінці ХІХ століття вона глибоко цікавилася українською культурою, знала українську мову, перекладала «Заповіт» Шевченка і залишила по собі слід у пам’яті кількох поколінь українців.
Від музики до мов і слов’янського світу
Народилася Етель у Ковку (Ірландія) 1864 року в родині видатного математика Джорджа Буля. Але вже з юності її шлях пролягав далеко від точних наук. Після закінчення Берлінської консерваторії вона відвідувала лекції зі слов’янознавства в університеті Берліна, працювала піаністкою й викладала.
Та справжня пристрасть згодом виявились в іншому — у літературі та ідеях свободи. Етель вивчила кілька слов’янських мов — російську, українську та польську. Української мови дівчину навчав Сергій Степняк-Кравчинський, письменник і революціонер-народник. Невдовзі вона вже перекладала літературні тексти, листувалася з емігрантами з Києва й Одеси, а її бібліотека містила рідкісні тогочасні видання українських авторів.
Переклад “Заповіту”, якого не перевершили
У 1890-х роках, вже у Лондоні, Войнич створила один із перших повноцінних художніх перекладів поезії Тараса Шевченка англійською мовою. Її варіант «Заповіту» вважається одним із найточніших і найпоетичніших. До сьогодні літературознавці відзначають, що саме їй вдалося зберегти і глибину, і ритміку оригіналу, без штучного пафосу, але з гідною повагою до сенсу.
Її переклад надрукували у Лондоні, а згодом і в українських діаспорних виданнях. Для емігрантів і англомовних читачів це був один із перших контактів з українською літературою взагалі.
Не лише “Овід”: інтелектуальний міст до України
Хоча роман “Овід” і зробив Войнич відомою на теренах Східної Європи, для самої авторки це був лише один з етапів. Вона активно цікавилася політичними рухами у Центрально-Східній Європі, зокрема українськими. У приватному листуванні згадувала про українських емігрантів у Лондоні та про захоплення віршами Лесі Українки. І навіть про бажання створити збірку перекладів української поезії англійською, хоч ця ідея так і не була реалізована.
Її будинок у Лондоні був місцем, де зустрічались інтелектуали з Польщі, України й Італії. Саме через її чоловіка, Міхала Войнича (етнічного поляка), вона увійшла у коло людей, які мріяли про вільну Європу — без імперій, без цензури й придушення культур.
Як українці прийняли Войнич
Іронічно, але саме Україна стала однією з тих країн, де ім’я Войнич найбільше вшанували. Її знаменитий роман перекладали українською ще у 1920-х, тоді він вийшов друком під назвою “Ґедзь”. А у післявоєнні роки роман “Овід” став шкільною класикою. В українських містах бібліотеки називали на її честь, а в університетах літературознавці згадували її як “західну інтелектуалку, що повірила у слов’янську душу”.
Не менш важливим є те, що переклад «Заповіту» Етель Ліліан Войнич дожив до наших днів. Його й зараз можна знайти в академічних антологіях англомовної поезії, присвяченій Україні. І хоча авторка не була українкою, вона зробила для української культури те, що не під силу багатьом «своїм» — винесла її за межі імперій і кліше.
Цікавий епізод стався 1958 року, коли до Нью-Йорка приїхав український журналіст Федір Маківчук. Редактор сатиричного журналу «Перець» хотів взяти інтерв’ю у вже 94-річної Етель Ліліан Войнич. Коли він почав говорити російською, письменниця чемно зупинила його й попросила: «Говоріть вашою прекрасною мовою».
Войнич померла 1960 року. Вона не залишила монументів чи мармурових надгробків — за її волею, прах розвіяли у Центральному парку Нью-Йорка. Тихо, без пафосу — як і жила.