Леся СайкоЇї швидкість вражає на біговій доріжці, а її сила духу надихає мільйони. Спорт став не просто частиною її життя, а справжньою пристрастю, що зародилася у дитинстві. За плечима неймовірної спортсменки Тетяни Мельник роки наполегливих тренувань, блискучі перемоги та складні випробування. Вона підкорювала олімпійські вершини, долала серйозні травми та знаходила в собі сили продовжувати боротьбу навіть у найважчі часи. Сьогодні ми відкриваємо нові грані її спортивної душі, дізнаємося про мрії, розчарування та шлях, який зробив її не лише видатною атлеткою, а й сильною особистістю.
Спорт — це мрія дитинства? Зі скількох років ви займаєтеся спортом, зокрема професійним?
Так, спорт — це мрія мого дитинства. Я почала займатися легкою атлетикою із 6 років, а професійно тренуюсь уже 15 років. За цей час спорт став невід’ємною частиною мого життя, сформував мій характер і навчив наполегливості.
Які перепони довелося здолати, аби побудувати спортивну кар’єру? Яких помилок хотіли б уникнути?
Шлях у спорті не буває легким. Довелося пройти через фізичні навантаження, травми, операції, сумніви у власних силах і навіть моменти, коли хотілося все залишити.
Однією з помилок, якої хотілося б уникнути, — це занадто велике навантаження без належного відновлення. Інколи нехтувала відпочинком, що призводило до травм чи емоційного вигорання. Зараз розумію, наскільки важливий баланс між тренуванням і відпочинком.
Яка для вас найцінніша нагорода?
Найцінніша моя нагорода — це перемога над собою. Кожне тренування, кожен старт — це виклик, де найбільший суперник не хтось на доріжці, а ти сам.
І коли вдається подолати себе, вийти за межі можливого, саме тоді народжується справжня перемога.
Розкажіть докладніше про Олімпійські ігри, на які ви їздили. Поділіться досвідом та враженнями.
Олімпійські ігри — це щось неймовірне. Це не просто змагання, це про неймовірно довгий шлях, біль, емоції та мрії. Я мала честь представляти Україну на трьох Олімпіадах — у Ріо-де-Жанейро (2016), Токіо (2021) та Парижі (2024). І кожна з них залишила глибокий слід у серці.
Ріо-де-Жанейро був для мене першим олімпійським досвідом. Це була справжня казка — бразильська енергія, атмосфера свята, шалені вболівальники. Я ще ніколи не відчувала такої потужної хвилі емоцій. Усе було нове — олімпійське селище, знайомство з атлетами з усього світу і, звичайно, величезна відповідальність.
Я багато чого навчилась — насамперед як тримати себе в руках перед найважливішими стартами.
Токіо — це були Олімпійські ігри під час пандемії, без глядачів, у суворих умовах. Але попри це японці зробили усе, щоб спортсмени почувалися у безпеці й комфорті. Ці ігри навчили мене гнучкості — довелося адаптуватися до нових реалій, змін у графіках, ізоляції. Але водночас це був надзвичайно професійний і дисциплінований досвід. У Токіо я була після операції і, на жаль, не змогла показати гарний результат, тож була дуже засмучена.
Париж — це була вже історія з іншими емоціями. Європейська атмосфера, близькість до дому, підтримка української діаспори, а також глибоке усвідомлення, наскільки важливо показати силу нашої країни саме зараз.
Це були ігри зі сльозами в очах — за всіх, хто залишився вдома, хто бореться за свободу. І водночас з неймовірною гордістю. Париж подарував мені не тільки спортивні моменти, а й справжні миті єдності, натхнення й любові до України.
Олімпійські ігри — це не просто подія. Це частина мого життя, яка змінила мене назавжди.
Які травми отримували під час підготовки та змагань?
Протягом кар’єри я пройшла через багато травм. У мене було дві серйозні операції: одна на коліні, де мені видалили меніск і відновлювали зв’язки, а інша — операція Хаглунда на стопі. Операція — це вже саме по собі важкий шлях для будь-якого спортсмена.
Крім цього, я не раз стикалася з травмами задньої і передньої поверхні стегна, а також стресовим переломом. Та це лише вершина айсберга — кожен сезон приносив свої випробування: надриви, запалення, біль, реабілітації.
Але, попри все, я ніколи не дозволила жодній травмі зламати мій дух. Навпаки, вони загартовували мене, вчили слухати тіло, працювати ще мудріше та ще впевненіше. Я навчилася повертатися — не просто фізично, а морально, з новою силою і ще більшим бажанням перемагати.
Бо головне — ніколи не зупинятися і не опускати руки. І якщо ти дійсно любиш те, що робиш, жодна травма не стане кінцем.
Якби не спорт, то чим би ви займалися?
Спорт завжди був головним вектором мого життя, я ніколи не обмежувала себе лише ним. Я отримала освіту за напрямом “митна справа”, і це дало мені глибше розуміння того, як функціонує міжнародна торгівля, логістика, зовнішньоекономічна діяльність. Мені справді цікава ця сфера, адже вона потребує аналітичного мислення, точності й відповідальності — як і професійний спорт.
Якби не спорт, я могла б реалізувати себе у митних або зовнішньоекономічних структурах, працювати на перетині міжнародної взаємодії та безпеки. Або ж поєднати це з роботою в державному секторі, бізнесі чи міжнародних проєктах, де важливі стратегія, знання процесів і комунікації.
Були факапи чи курйозні ситуації під час змагань, якими ви готові поділитися?
На чемпіонаті світу в Глазго ми фінішували четвертими, але через порушення правил британців ми стали бронзовими чемпіонами світу. Раділи, святкували, але за 10 хвилин британців повернули, бо вони були господарями змагань, і своїх не змогли зняти за грубе порушення. Так ми і залишилися без медалі, але ті 10 хвилин бронзи — це вже частина історії.
На Всесвітній універсіаді у Тайвані ми завоювали срібло, але через кілька хвилин нас зняли — не оновили заявку, і склад команди в забігу був неправильний. Це був шок! Ми вже святкували медаль, але, на жаль, довелося повернутися без нагороди. Це справжній урок — навіть найменші деталі можуть змінити результат.
Йокогама, 2019 рік. Цей старт залишив у пам’яті гіркий, але важливий досвід. Ми здобули перемогу у своєму забігу естафети й мали всі шанси боротися за медаль. Але нашу команду дискваліфікували. Причина — поштовх під час передання естафети. На моєму етапі спортсменка з Індії фактично «сіла» мені на ногу, оскільки дівчина з другого етапу не перелаштувалась на доріжку, де стояла її напарниця. У зоні передання тривала жорстка боротьба, і жодна із сторін не поступалася. У таких ситуаціях іноді трапляються поштовхи — це частина естафетної боротьби.
Але цього разу все склалося не на нашу користь. У суддівській команді був представник Індії, і нашу апеляцію ніхто навіть не розглядав. Пошкоджене взуття, шиповки, розповіді про те, як мене виштовхували, — все залишилося без уваги. Просто дискваліфікація. І все. Це був болючий урок.
Чи дотримуєтеся ви якоїсь дієти? Розкажіть докладніше про ваше харчування.
Я не дотримуюсь жорсткої дієти, але моє харчування — важлива частина мого тренувального процесу. Я намагаюся їсти збалансовано, зосереджуючись на тому, щоб отримувати достатньо енергії для тренувань та відновлення.
Зазвичай я їм багато овочів і фруктів, а також достатньо білка (риба, курка, яйця).
Часом я можу дозволити собі щось смачне або улюблене.
Загалом це не про обмеження, а про правильний підхід до вибору продуктів.
Ви часто подорожуєте і багато часу приділяєте спорту, чи впливає це на ваше особисте життя? Як ваша друга половинка ставиться до вашої кар’єри?
Так, безумовно, моя кар’єра надто впливає на моє життя. Подорожі, змагання, тренування — це постійна частина моєї рутини, і, звісно, це потребує великої віддачі та організації. Часом складно поєднувати спорт з особистим життям, адже через часті виїзди та тренування важко знайти час для друзів, родини або просто відпочинку.
Щодо моєї другої половинки, то він, без сумніву, розуміє і підтримує мою кар’єру. Це важливо, адже коли твій партнер розуміє, чому ти віддаєш так багато сил і часу спорту, це значно полегшує всі труднощі. Ми знайшли спосіб балансувати — хоча спорт займає багато місця у моєму житті, ми завжди знаходимо час для того, щоб бути разом і підтримувати одне одного.
Чи стикалися ви з гендерною нерівністю у спорті?
Так, я стикалася з гендерною нерівністю у спорті. В Україні, як і в багатьох інших країнах, жінки часто стикаються з гендерною нерівністю, а також меншою кількістю керівних посад у спортивних організаціях. Проте ситуація поступово змінюється, і зараз активно впроваджуються ініціативи для підтримки гендерної рівності в українському спорті, як-от форуми та програми для залучення жінок до спорту.
Де війна застала вас? Як вона вплинула на вас та вашу карʼєру?
Війна застала мене в Києві, і це стало великим шоком. До того моменту я була зосереджена на тренуваннях і підготовці до змагань, але раптом усе змінилося. Спорт відійшов на другий план, адже безпека, переживання за родину і те, що відбувається в країні, були на першому місці. Тренування стали менш інтенсивними, багато планів на кар’єру просто зруйнувалися.
Однак саме спорт став для мене опорою, щоб не зійти з розуму. Це була єдина можливість відволіктися від тривоги і зберегти як психологічну рівновагу, так і фізичну форму. З часом, коли я змогла адаптуватися до нових умов, зрозуміла, що важливо не тільки досягати спортивних результатів, але й залишатися стійкою у складних обставинах.
Війна змінила мої погляди на багато речей, але я продовжую тренуватися і готуватися до нових змагань. Завдяки спорту ми, спортсмени, маємо можливість боротися на своєму фронті: усувати російських спортсменів від змагань і говорити про Україну та війну на весь світ.
Ну і найцікавіше для наших читачів: скільки нині заробляє український легкоатлет?
Заробітки українських легкоатлетів залежать від їхніх результатів та результатів на міжнародних змаганнях, зокрема, від комерційних змагань та Діамантової ліги, а також від спонсорських контрактів.
“Бути професійним спортсменом дорого!”
Витрати включають:
- Обладнання та екіпірування — спеціальне взуття, спортивний одяг, аксесуари.
- Тренування та збори — витрати на спортивні бази, зали.
- Медичне обслуговування — фізіотерапія, лікування травм.
Більшість витрат бере на себе федерація. Також деякі спортсмени мають спонсорів, я також маю спонсорів та менеджера, які допомагають покривати частину витрат. Однак не кожен спортсмен має стабільну спонсорську підтримку та менеджера. Спонсори часто допомагають у покритті витрат на обладнання, змагання, медичні послуги та інші аспекти, але цього не завжди достатньо для всіх витрат.
А тепер щодо цифр. Ставки заробітної плати у Міністерстві залежать від тарифного розряду, спортивних досягнень і наявності надбавок:
Це базова ставка:
- 0,5 ставки: приблизно 4000–6000 грн на місяць.
- 0,7 ставки: 6000–9000 грн на місяць.
- 1,0 ставка: від 8000 до 14 000 грн на місяць.
Навіть з урахуванням усіх доплат фінансова підтримка спортсменів в Україні часто залишається недостатньою для повного забезпечення їхніх потреб у підготовці та участі у змаганнях.
І наостанок: про що ви мрієте?
Мрію про багато речей — простих і водночас дуже важливих. Найперше — про мир в Україні. Хочу, щоб ми більше ніколи не прокидались від звуків сирен, вибухів, щоб діти зростали у безпеці.
Мрію ще раз вийти на стадіон, де трибуни вибухають оплесками, і на честь моєї країни звучить гімн. Це відчуття не передати словами, але саме воно змушує щоразу виходити на старт із новими силами.
Я також мрію, щоб моя історія — з усіма труднощами, травмами, війною, але й перемогами — стала прикладом для молоді. Щоб вони бачили: можливо все, якщо не здаватись, якщо вірити й працювати.