Оксана ХромоваСільві
серпень 1981 — червень 1982
З вікон бібліотеки Лозано відкривався краєвид на тристороннє перехрестя в центрі Пільсену. Сільві любила кожен сантиметр просторої бібліотеки з її панорамними вікнами, через які проникало море світла й завжди було видно, яка погода панувала в місті. Їй подобалося, як у бібліотеці вітали кожного і як бібліотекарі з готовністю відповідали на кожне поставлене їм запитання, незважаючи на те, наскільки дивним чи кумедним воно було. Сільві працювала в бібліотеці з тринадцяти років. Спочатку вона розставляла книжки на полиці, а тепер, у свої двадцять, отримала посаду асистентки бібліотекаря.
Сільві розставляла примірники книжки «Якого кольору ваш парашут?», коли до її ряду всміхаючись підійшов Ерні, хлопець її віку з ямочкою на підборідді. Вони разом ходили до старшої школи, і він іноді заходив до неї після ранкових занять на курсах для електриків. Переконавшись, що їх ніхто не бачить, Сільві падала в його обійми. Вони цілувалися приблизно дев’яносто секунд, зробивши два повільних повороти по проходу з його рукою на її попереку, а потім вона плескала його по плечі, і він собі йшов.
Сільві сказала Джулії, що цілувалася з хлопцями, щоб підготуватися до зустрічі зі своїм справжнім коханням, і це була щирісінька правда. Та водночас цей процес приносив їй задоволення. Усе своє дитинство Сільві блукала шкільними класами в намаганнях знайти свою людину, свою версію Ґілберта Блайта з «Енн із Зелених Дахів». Сільві ще не знайшла того самого, але вона насолоджувалася хвилюванням, яке супроводжувало Ерні, коли він цілував її. Сільві ще з дитинства була сором’язливою і закомплексованою; вона червоніла, коли Ерні дивився їй в очі.
— Я вже краще цілуюся, — якогось вечора сказала вона Джулії, коли вони знову повернулися до цієї теми. — Очевидно, що цю навичку можна розвинути.
Джулія похитала головою.
— Люди вже обговорюють те, що ти робиш із тими хлопцями. Якщо мама почує про це…
Потреби закінчувати це речення не було, тому що вони обидві знали, що Роуз розлютиться. А якби Сільві спробувала пояснити, що вона займається цим заради кохання всього свого життя, Роуз була б збентежена і, ймовірно, замкнула б Сільві в її кімнаті.
Роуз ніколи не вимовляла слово «любов» у присутності дівчат. Сестри просто знали, що мати любить їх, адже вона приділяла їм неймовірну кількість уваги. Так само вони знали, що Роуз кохає Чарлі. Тому вона й розчарувалася у своєму шлюбі. Вона справді кохала свого чоловіка. І саме тому для неї було важливо, щоб її дівчатка виросли сильними й освіченими, здатними самостійно витримати всі удари долі, без того, щоб підкоритися чомусь такому підступному та ненадійному, як кохання.
Джулія раніше теж відкидала ідею кохання, але тепер вона була закохана у Вільяма Вотерса. Сільві було цікаво спостерігати, як людина, яку вона знала найкраще, змінюється на очах. Джулія йшла по життю усміхаючись, не звертаючи уваги на те, що зазвичай її дратувало: Чарлі, який наливав собі другу чи навіть третю склянку випивки; Сесілія, що запізнювалася на вечерю; Емелін, яка гралася на вулиці з маленькими сусідськими дітьми, тоді як Джулія вважала її вже занадто дорослою для цього. Кохання зробило Джулію щасливішою і спокійнішою, але вона сприймала його як частину гарного життєвого плану, а не як сенс існування, як це робила Сільві.
Джулія мала план: хороша освіта як можливість удало вийти заміж, далі йшли діти, потім — фінансова безпека, а врешті-решт — нерухомість. Поведінка Сільві в бібліотеці викликала в Джулії тривогу, оскільки сестра дозволяла відразу кільком хлопцям (не одному) заціловувати себе, ковзати рукою по її светру й брати її за груди, хоча головна бібліотекарка Елейн (вона наполягала, щоб усі зверталися до неї саме так) перебувала всього за два ряди від неї.
— Просто зустрічайся з ними по черзі, як нормальна людина, — благала Джулія Сільві. Вона хотіла, щоб її сестра поводилася прийнятно.
— Мене не цікавлять стосунки, — сказала Сільві. — Стосунки — це коли вдягаєшся як лялька й удаєш із себе гарненьку дівчинку, яка не думає ні про що, окрім заміжжя і дітей. Я не думаю про таке, і мені сумно прикидатися тією, ким я не є, — вона сперлася на лікоть, щоб розгледіти сестру в тьмяному світлі. — Сьогодні, коли я розкладала книжки на місця, мені спала на думку метафора. Уяви, що я будинок, а коли я знайду свою любов, то стану цілим світом. Наша любов покаже мені набагато більше, ніж я можу побачити сама.
— Ти верзеш якісь нісенітниці, — сказала Джулія, але всміхнулася, адже її справді змінила власна історія кохання і тому, що хотіла, щоб Сільві була щасливою, навіть якщо й вважала її мрію безглуздою.
Сільві не була геть мрійницею. Вона збиралася здобувати освіту на факультеті англійської літератури, що допомогло б їй віднайти ту таємничість, красу й симетрію в романах, які вона так любила. До того ж ця освіта дала б їй право на роботу в галузі викладання або видавничої справи. Вона віддавала матері всі гроші, які в неї були, щоб хоч трішки полегшити життя Роуз. Вони не дуже добре ладнали й цілими днями сварилися через дурниці. Сільві не подобалося, що Роуз залишала по всьому будинку використані склянки й посуд; близнючки теж так робили, але Сільві прощала їм, бо до них усі ставилися як до малесеньких, адже вони були наймолодшими в родині.
Роуз скаржилася, що Сільві не дбає про її сад, що було правдою. Сільві була єдиною донькою, яка вимагала, щоб усі її домашні обов’язки стосувалися тільки будинку; вона виходила на подвір’я лише для того, щоб розвісити прання на мотузці для білизни. Коли Роуз заставала Сільві за читанням книжки, вона кривилася, а потім голосно зітхала. Це дивувало Сільві — як її мати могла не схвалювати читання, коли саме вона наполягала на тому, щоб усі четверо дівчат пішли до коледжу? Сільві помітила, що її мати та Джулія могли спокійно мовчки посидіти за кухонним столом. А ось коли Сільві доводилося проводити якийсь час разом із матір’ю, повітря навколо них потріскувало, наче наелектризоване.
Роуз гладила голівки близнючок Сесілії та Емелін і командувала ними так, наче ті досі були маленькими дітьми. Вони прополювали бур’яни в саду й допомагали Роуз складати білизну. Здавалося, що близнючки завжди потребували тільки одна одної, і вони часто були приємно здивовані увагою батьків та старших сестер. Зокрема, Емелін мала шокований вигляд, коли хтось із членів сім’ї приєднувався до розмови, яку вона вела із Сесілією. Здавалося, ніби вона забувала, що в будинку мешкає хтось іще. У дівчаток була власна вигадана мова, якою вони розмовляли до кінця початкової школи. Іноді вони досі використовували якісь незрозумілі слова, коли залишалися сам на сам.
Тримаючи книжку в руках, Сільві заплющила очі, щоби знову нагадати собі поцілунок з Ерні. Люди, які називали її легковажною або шльондрою, були невігласами. Вона ніколи не заходила далі поцілунку з Ерні, або Майлзом, або тим мужчиною у костюмі з густими бровами. Цим молодикам, здавалося, дуже подобалось цілуватися з нею, а ліміт у дев’яносто секунд означав, що далі цілунків справа не зайде, тож це цілком улаштовувало Сільві. Якби їй потрібно було обирати між серйозними стосунками й розпустою, Сільві знайшла б щось третє. Найбільше її хвилювала думка про те, що в майбутньому вона знайде цей третій варіант — свого судженого; він був би чимось більшим за просто хлопця чи чоловіка. Він кохав би Сільві такою, якою вона є. Дівчина щодня спостерігала, як її мати намагається змінити батька, а тепер іще й те, як Джулія з любов’ю підганяє Вільяма під образ її ідеального чоловіка. Сільві любила б інакше. Вона раділа б зі справжньої натури свого коханого, цікавилася б його особливостями та відчувала б до нього найщирішу любов.
«Моє серце відкрите», — подумала вона, а потім замислилася над цією фразою. Чи був це рядок із якогось вірша? Чи чула вона, як батько декламував ці слова вдома? Вона поділяла батькову любов до Вітмена. Коли Чарлі читав його вірші, вона уявляла собі бородатого поета, який стояв у хвості потяга, — слова, що лилися з його вуст, краса, яку він бачив у світі, викликали в нього сльози.
Коли Сільві вийшла із книжкового ряду зі своїм візком, вона побачила Джулію та Вільяма, які сиділи за своїм улюбленим столиком. Його було частково відділено від решти бібліотеки балкою, тож вони мали змогу усамітнитися, хоча Сільві ніколи не бачила, щоб вони робили щось більше, ніж просто трималися за руки. Зараз, заплющивши очі, вони нахилилися одне до одного. Сільві розуміла, на чому сфокусована її сестра. Вона знала, що Джулія кинула всі свої сили на завоювання Вільяма Вотерса. Він стане її чоловіком, запорукою її майбутнього. Джулія була впертою і, наче локомотив, тягла себе й Вільяма вперед.
— Я знаю, чому він так подобається тобі, — дражнила сестру Сесілія. — Тому що він робить усе, що ти йому скажеш.
Звичайно, Сільві не знала Вільяма так добре, як свою сестру, але вона відчувала, що в ньому живе якийсь страх, хоча він видавався урівноваженим і спокійним. Він тримався за Джулію, як за рятувальний круг, і Сільві не могла знайти цьому пояснення. Її не дуже цікавили плітки, але вона хотіла бачити цілісну картину будь-якої історії, особливо коли ця історія стосувалася двометрового чоловіка, якого її улюблена сестра привела в їхню сім’ю.
Вона під’їхала з візком до їхнього столика, і вони обоє привітно всміхнулися їй.
— Ви так натхненно вчитеся, — Сільві жадібно втупилася в розкидані книжки, що вкривали стільницю.
Їй довелося кинути коледж, коли Чарлі знову зменшили платню. Тож тепер вона брала в бібліотеці всі можливі зміни та складала копієчку до копієчки, щоби знову повернутися до навчання.
— Я не такий розумний, як твоя сестра, — сказав Вільям. — Мені треба багато вчитися, інакше мої оцінки погіршаться і я не зможу й далі грати в баскетбол.
— Не сумуй, ти скоро повернешся до коледжу, — спробувала підбадьорити сестру Джулія.
Дівчина знизала плечима й відчула, як її щоки почервоніли. Вона не хотіла обговорювати свої фінансові труднощі перед майбутнім зятем.
— Як просувається планування весілля? — запитала вона. — Буде приємно познайомитися із твоєю родиною, Вільяме.
На його обличчі з’явився дивний вираз, і Сільві подумала, чи не сказала вона чогось зайвого.
— Насправді, — швидко промовила Джулія, — його батьки не приїдуть на весілля. Вони не хочуть.
Сільві похилила голову набік і спробувала знайти в цьому бодай якийсь сенс. Люди можуть не хотіти займатися спортом, їсти салати чи рано прокидатися. Але формулювання, що батьки саме не хочуть бути присутніми на весіллі рідної дитини, звучало якось дивно.
— Я не розумію, — сказала вона.
Вільям видавався втомленим, його погляд став тьмяним, як і колір його блакитних очей.
— Я не думаю, що ти або твоя сестра можете мене зрозуміти, — сказав він. — Ваші рідні люблять вас. Я не думаю, що мої батьки люблять мене.