Оксана ХромоваКілька тижнів по тому Арт спустився вже одягнений у куртку, але Мімі потребувала хвилинки, щоб заколоти волосся та перевдягнутися в зелену кофту, круглий виріз якої їй пасував більше, ніж V-подібне декольте квітчастої сукні. Вона не вважала, що церемонія вручення математичних нагород щедра на потенційних кавалерів, та й останнє, що їй потрібно, — це ще один чоловік, який шаленіє від цифр. Але церемонія була щорічним ритуалом, який вона витримувала заради Арта і — як відчувала, хоча все менш переконливо, — заради батька. А в такому разі — як дочка Волтера Бразертона — вона хотіла бути красивою. Чепурилася для нього.
Мімі вже почала втомлюватися від нескінченного потоку нецікавих профілів на «Матриці». Зважаючи на їхній обсяг за останні п’ять тижнів, Арт розрахував, що за вісімнадцять місяців вона познайомиться і буде готова зустрітися приблизно з тридцять одним чоловіком. Тридцять один звучить як багато. Поки що вона бачилася з двома. Жодне побачення довго не тривало. Один — фанат регбі, який міг похизуватися викривленою носовою перегородкою, а в іншого були м’які руки, і з нього доводилося витягувати кожне слово. Одначе незабаром вона сягне тридцятисемивідсоткової позначки, на якій Арт був зосереджений. Після 11,4 чоловіка.
А потім? Наступні 0,6? Вона уявила на барному стільці маленького чоловічка, котрий не дістає ногами до підлоги.
— Я чоловік твоєї мрії, — пропищить він.
Принаймні в неї знайшлася тема для сьогоднішніх вечірніх роздумів, поки навколо кружлятимуть Артові колеги, а вино теплішатиме. Вони вдвох піднялися оббитими сходами до зали на другому поверсі, де на них чекав із бейджами Ернест.
— Наші церемонії — щось на кшталт заохочення до комунікації, — сказав їй Артів постдокторант, бейдж якого великими літерами повідомляв: «ЕРНЕСТ». Він розсміявся. — А я знаю, про що ти думаєш: математик-інтроверт розглядає своє взуття, а математик-екстраверт — твоє.
— Ха-ха, — відповіла вона. — Цілком несправедлива характеристика.
Вона вказала на свого брата, який «розмовляв» із килимом поруч з колегою. Ернест балакучий, а ще вірний Артів послідовник. На вигляд маленький і незграбний, але здавалося, що з людьми йому комфортно, та й іншим легко в його компанії.
Ернест знайшов місця в першому ряду. Перш ніж приєднатися, Мімі вислизнула в туалет, поки технік перевіряв мікрофон. Єдиний жіночий туалет розташований на підвальному поверсі, а там була черга. Коли Мімі швиденько впоралася, її зацікавили звуки сантехніки в череві старої будівлі та можливість їх записати. Вона повернулася, однак церемонія вже розпочалася. І їй довелося залишитися в глибині зали. Розвернувшись, Арт дорікнув їй хитанням голови.
— Вибач, — промовила вона беззвучно.
Незворушний, брат скерував свою увагу на церемонію.
— Як нам усім добре відомо, — промовляв ведучий, поки Мімі прослизала до столу з напоями по келих білого вина, щоб витримати це все, — математика — це п’ятдесят відсотків формул, п’ятдесят відсотків доказів і ще п’ятдесят відсотків уяви.
Залою прокотився смішок — заїжджений жарт прозвучав знову.
— Уяви Математичної асоціації щороку вистачає на те, аби зібрати нас разом…
Нагороди британським математикам вручали за видатні досягнення: від визнання життєвого доробку до відзначення нещодавніх знаменних наукових робіт. Заслуги перед математичною спільнотою, найкраща наукова стаття, числовий аналіз — слова її переповнювали.
Мімі воліла б сісти. Вона перебувала в такому напівдрімотному стані, коли голова наче похитується на шиї. Мімі заплющила очі лише на мить. Розплющивши їх, вона побачила чоловіка, який стояв на іншому боці великої, оббитої панелями зали з таким виразом, ніби його присутність є тут недоречною. У нього було щире обличчя та високе чоло, вкрай безтурботний вигляд, наче він з легкістю відбуває нудну церемонію та тішиться думками про життя поза межами зали. А потім вона зустрілася з ним поглядом — він теж дивився на неї. Вона могла б відвести очі, а натомість усміхнулася.
Поки аплодували лауреатові медалі Рендолфа за заслуги у викладанні, вона спостерігала, як чоловік обходить залу зі свіжим келихом білого вина в руці.
— Трохи прохолодніше, ніж ваше, — мовив він, передаючи їй келих. На ньому не було піджака, рукави сорочки закочені.
— Дякую, — прошепотіла вона, вражена його приголомшливо блакитними очима. Потім Мімі поглянула в бік Арта, відчуваючи, що той роздратовано зиркає через плече. Вона відчула, як на неї накочується паніка.
— Я б залюбки потеревенила, але, з-з-здається, тут не можна розмовляти.
Чоловік усміхнувся у відповідь. А тоді, проігнорувавши її інструкцію зі зберігання тиші та невчасну появу заїкання, відрекомендувався.
— Отже, Наомі, — промовив він, дивлячись на її написане від руки ім’я на бейджі. Він постукав по своєму. — Франк.
Його тепла усмішка заспокоїла. А потім оголосили нагороду імені її батька. Волтера Бразертона.
Будь-яка згадка про батькову кар’єру наганяла на Мімі сум. Якось вона підслухала материну розповідь тітці Пем:
— Волтерів світ згорнувся, коли ми поїхали з Йоганнесбурга. Раніше він був такий заповзятий.
Саме це слово використала Крістін. Мімі не могла його забути: вона знала, що її батько таким був, але проявляв себе так не завжди.
— Ми приїхали до Англії, але на Волтера наче накотився туман, затьмарюючи його думки, — говорила мати. — Лондон здавався тісним. Душив його, розумієш? Його фізична відповідь на погоду, оті згорблені плечі, була ніби проявом його применшеної математичної віртуозності. А згодом і депресії, — розповідала мати, а Мімі тим часом прослизала повз, вдаючи, що нічого не чує.
— Нагорода імені Волтера Бразертона за видатну роботу в галузі теорії хаосу для математиків у віці понад п’ятдесят років, — оголосив ведучий.
«Це гра для молодих», — жалівся батько, залишивши по собі нагороду.
У неї поколювало в шиї. Франк, схоже, не здогадався, що прізвище Бразертон щось для неї означає, тож зненацька, ніби випустивши надувними кульками в повітря оті страшні слова «тісний», «душив», «депресія», Мімі відчула себе напрочуд радісною та вільною.
Зі свого місця вона чула, як Арт демонстративно голосно аплодує попереду. Вона раділа, що він сидить і не маячить над нею, бо він цілком на таке здатен. І раділа, що на її бейджику — безумовно, з огляду на інклюзивність і невимушеність — зазначено тільки «Наомі». Жодного зв’язку ні з Артом, ні з невідомим математиком, чиє ім’я вигравіювали на дивній штуці на сцені.
— Що ти тут робиш? — спитав Франк. — По нагороду прийшла?
— М-м-м, ну… — мовила вона, водячи навмання рукою в повітрі. — Підтримую. С-с-сім’ю.
Вона спробувала усміхнутися, коли заїкалася, і молилася, аби він цього не помітив. Він і оком не змигнув.
— Мою сім’ю, — сказала вона. — Ну, тому я тут.
Здавалося, вона не в змозі скласти зв’язного речення. Мімі полегшено вимовила «я», відчуваючи, що не засмутиться, якщо більше ніколи не промовить ні слова. Франк мав спантеличений вигляд, однак вона вказала на худорляву сиву жіночку, яка прямувала до свого крісла, вимахуючи рукою з нагородою.
Мімі трохи розвернулася в бік Франка та підійшла ближче. Вона відчувала запах його лосьйону після гоління, ледь уловимий. Її зап’ясток торкнувся його руки. Та була теплою на дотик.
— А я тут через вино, — сказав він, і його обличчя розпливлося в усмішці.
Вона ковтнула.
— Насправді я працюю в Математичній асоціації, — повідомив він. — Це ми організовуємо такі заходи.
Потім Франк кумедно прокоментував церемонію, але без відчуття, що глузує з когось. Математики виходили на сцену та поверталися назад — безсумнівно, в якомусь лише їм відомому езотеричному порядку.
— То ти, власне, не математик? — спитала вона.
— Та де там, ще й який, — відповів Франк, — математик на всі сто. Хіба не видно? — Його усмішка була трохи кривуватою та вирізьблювала глибоку ямочку на лівій щоці. — Я відповідаю за ось ці приголомшливі бейджі, — мовив він, постукуючи по своєму. — Спроби асоціації покращити показники неієрархічного спілкування.
— Ха-ха, — засміялася Мімі, торкаючись відколотого краєчка власного бейджика.
— Я не впевнений, що бейджі з іменами — це чудова ідея для групи людей, яким не потрібен зайвий привід уникати погляду одне одного. Я виступав за шістдесят четвертий шрифт. Його видно за шість метрів. Та дарма. Отож… — Він усміхнувся. — Довелося підійти ближче, аби прочитати напис на твоєму.
Останні аплодисменти згаснули, ведучий подякував усім за присутність, подякував лауреатам і членам журі, Математичній асоціації — за надання приміщення в Берлінгтон-хаусі. Мімі почувалася розчарованою через те, що їхнє відносне усамітнення в глибині зали ось-ось порушать. Натовп почав розсіюватися таким собі броунівським рухом навколо напоїв і в напрямку вбиралень, тоді як ведучий пояснював, як краще шикуватися в гардеробі.
Франк смішив її. Вона не хотіла, аби підійшов брат і все зіпсував. Бачила, як той у кутку розмовляє з Ернестом. Вони обидва розвернулися до неї. Арт примружив очі — саме так, як робив тоді, коли про щось думав.
— Отож, авторе офтальмологічних бейджів, — сказала вона, — приємно було познайомитися.
— Ти збираєшся іти? — спитав Франк. — Я тільки-но почав веселитися.
— Я, ем-м…
Вона відчувала братову увагу, наче то був лазер. На таких заходах він проявляв свої найгірші якості. Можливо, його бентежили ряди поважних математиків, чиї олійні портрети висіли на стінах. Від надмірного використання її уявний портрет батька почав стиратися, наче зношений вельвет його жовтого крісла. «Татку, не покидай мене».
— З тобою все гаразд? — спитав Франк.
Він нахилився до неї з найдобрішим обличчям, і її раптом переповнило бажання покласти голову йому на груди, якраз під ключицею. Вона могла б заплющити очі та відпочити, а світ навколо розтанув би.
— Наомі?
Арт підкрадався з протилежного кінця зали.
— На жаль, — швидко промовила вона, — мушу бігти… Франку.
Від його імені тілом пронісся струм. Вона усміхнулася, він усміхнувся у відповідь.
— Шкода, — сказав він. — Наомі. Наомі…
— Ем-м, — відповіла вона. Позаду нього висів портрет Джона Волліса. — Волліс.
— Наомі Волліс, — сказав він. І подивився їй просто в очі, ніби тавруючи цим новим іменем. — Я радий, що ти прийшла.
Франк узяв її за кінчик мізинця, трохи стискаючи його.
— Припускаю, свого номера ти мені не даси.
Вона глитнула.
— Маєш ручку?
— Я запам’ятаю, — відповів Франк.
Усі оті сімки, усі оті «с».
«Дихай, — думала вона, — дихай. Подумай про пісню. Приспів “Yellow Submarine”». Вона мовчки прокручувала в голові стареньку мелодію, і цифри потрапляли чітко на склади, як і належало. Не встигла вона оговтатися, як вимовила свій номер, включно із сімками — примхливі боги заїкання помилували її. Франк швиденько повторив номер. Краще б він його записав. А потім, ніби відчуваючи, що вона не хоче ділитися ним із кимось іще, пішов першим, невимушено помахавши.
Вона спостерігала, як він іде геть. Його плечі були широкими та розслабленими. Він крокував без поспіху, ніби ніколи нікуди не квапився.
— Хто це був? — почувся позаду голос Арта.