Леся СайкоВона — цариця Олімпу, богиня шлюбу й материнства, яку в міфах століттями зводили до ролі ревнивої дружини Зевса. Але в романі «Гера» авторка бестселера «Аріадна» Дженніфер Сейнт дозволяє головній героїні говорити від свого імені. Перед нами постає не міф, а жінка — владна, вразлива, співчутлива й безжальна, здатна змінювати перебіг історії.
Книжка вийшла у видавництві Yakaboo Publishing, де раніше вже побачила світ «Аріадна». Цього року на черзі ще два переосмислення грецьких міфів: «Електра» та «Аталанта». А поки що публікуємо ексклюзивний уривок з «Гери» від того моменту, де вона починає відчувати, що її голос теж сила.
Місяць Селени то з’являється, то зникає в нічному небі, і перш ніж він знову стає повним, у лоні жінки починає ворушитися її власна дитина. Хоча Зевс неодноразово навідувався до її ложа, Гера знає, що ця дитина пустила в ній коріння того першого разу на березі моря. Вона могла б зібрати жовтоцвітний сильфій для напою, який завжди пила при сяйві повного місяця, щоб уникнути вагітності ще до шлюбу із Зевсом, але не стала робити цього зараз. Не тому, що їй хотілося подарувати йому дитину.
Але у Зевса є Афіна, донька, народжена без матері, яка віддана лише йому одному. Відтоді, як Гера повернулася на Олімп, вона почувається як ніколи самотньою. Жінка не може забути, що ніхто не допоміг їй раніше, ніхто не виступив разом з нею проти Зевса, навіть рідні сестри.
Можливо, її власна дитина виявиться іншою. У беззоряну ніч жінка відчуває, що малюк ось-ось народиться, і не хоче лежати на тахті під опікою Клімени, Гестії чи Деметри. Це немовля належить їй, і вона не дозволить нікому втручатися, навіть з добрими намірами. Їй нестерпна сама думка про чиїсь руки на її тілі, про те, що хтось доторкнеться до цього дитяти раніше за неї.
Гера уявляє собі Рею, дітей, яких виривали з її рук, не встигли вони з’явитися на світ, і присягається, що не буде такою беззахисною. Натомість вона тікає на безлюдну фракійську рівнину і сама народжує хлопчика в темряві, під крики сов і шипіння змій.
Він з’являється на світ розлюченим і несамовитим, маленький бог, що від народження одержимий нападами гніву. Його чорні очі — бездонні прірви. Гера бачить багряний відблиск люті, коли в них зазирає. І вона впізнає цю лють. Хлопчик був зачатий у насильстві й живився гіркою кров’ю, що кипіла в її жилах. Коли малюк смокче її груди й жінка згадує, як він прийшов у цей світ, їй здається, що син живиться отрутою, згустком її образи на його батька.
— Він стане богом війни, — промовляє Клімена.
А ким же ще йому бути? Тільки це не холоднокровна, виважена тактика війни, що є цариною Афіни, а гаряча кров, гуркіт і рев бою: дика жага битви між супротивниками, що прагнуть знищити один одного.
Гера називає його Аресом, цілує в насуплене чоло і мріє про день, коли він принесе їй перемогу. Хлопчик дуже швидко росте, та з віком його лють не зменшується.
Коли його відлучають від грудей, син відштовхує матір, не бажаючи більше терпіти її пестощів. Його крики луною розносяться палацом, він жбурляє на підлогу вази й у гніві перевертає витончені різьблені стільці.
— Невже ти не можеш знайти спосіб його втихомирити? — роздратовано запитує Афіна у Зевса.
Та він лише знизує плечима.
— Хлопчик має сильний дух, як і його батько.
Гера стримує тремтіння.
— Він не здатен себе контролювати, — продовжує Афіна. — Занадто запальний, занадто непередбачуваний.
Для неї це як прокляття. Афіна, народжена в обладунках, ніколи не дозволяє емоціям похитнути свою залізну холоднокровність.
— Йому потрібен трон, — заявляє Гера.
Зевс зводить разом свої густі брови.
— Трон?
— Він має вершити правосуддя у спірних питаннях, — додає Гера.
Зевс пирхає.
— Якщо відбувається бійка, він хоче брати в ній участь, — зауважує батько. — А не сидіти тут і спостерігати.
— Він твій син. Твій і мій. Він має на це право більше, ніж будь-хто інший.
— Я не думаю… — починає Афіна, і Гера підносить руку, щоб її зупинити. — Це не тобі вирішувати.
Зевс робить ковток із блискучого рогу, який тримає в руці. Без сумніву, він насолоджується напруженими стосунками між дружиною та донькою, а також можливістю вибирати, кому з них віддати перевагу сьогодні.
— Було б розумно мати силу Ареса в моїй раді, — розмірковує Зевс.
— Так, він сильний, — відказує Афіна. — Але він не стане слухати. У тебе і без нього достатньо сили. Твоя блискавка значно могутніша за нього і підвладна лише тобі.
У цих золотих залах Афіна схожа на блискучу колону зі срібла — від шолома і нагрудника до щита і сандалій: дзеркало, холодне і гладеньке, що показує Зевсу те, що він хоче побачити. Гера впевнена, що він ось-ось погодиться з Афіною, але його слова дивують їх обох.
— Якщо Арес послухається мене, — мовить верховний бог, — якщо я зможу прямувати його силу і змусити його діяти від мого імені, під моїм керівництвом, то це буде тільки на краще. Я дам йому трон і зроблю його богом війни. Він зможе спрямовувати свій гнів на поля битв смертних, замість того, щоб виплескувати його на наш дім.
Це не зовсім те, що задумала Гера, але вона бачить, як Зевс втішається думкою, що Арес принесе йому ще більшу славу. Батько дарує синові статус олімпійця, адже Гера наполягає на тому, що це його право від народження. І Арес, ще безбородий юнак, але вже озброєний смертоносним мечем і щитом, приєднується до їхньої ради.
Відтепер їх стало вісім, богів-правителів, і Гера розглядає трони, що стоять у мегароні. Звісно, що Арес, який відмовляється носити корону на користь шолома з гребенем, не схилиться на бік батька замість матері в обмін на осяйне місце на небесах.