У мистецтві Таня Spasi Sohrani завжди говорить чесно — про себе, про свій внутрішній стан, про Україну. Її роботи не потребують додаткових пояснень: вони резонують з тими, хто на одній хвилі, незалежно від того, де саме їх бачить глядач, в Україні чи за кордоном. У новій виставці «Немає нічого занадто дивного», що відкриється у київському фітнес-просторі Tribe.NRG, Таня продовжує свою знакову серію «Батьки» — теплу, щиру, емоційну. Ідея виставки народилась на стику двох енергій — віденської галереї Barvinskyi та київського фітнес-простору Tribe.NRG — і перетворилася на проєкт про силу, вразливість і свободу бути собою.

Про українську ідентичність, яка завжди звучить у її роботах, репрезентацію країни через щирість, мистецтво як голос і терапію — читайте у розмові з Танею Spasi Sohrani.

Чи доводилося вам пояснювати свою роботу за кордоном, або ви надаєте перевагу тому, щоб глядач “відчував”, а не “розумів”?

Поціновувачі мого мистецтва — це ті, з ким ми на одній хвилі. У кожного свої сенси, свої асоціації, але якщо вони збігаються з моїми, відбувається метч. У такі моменти не потрібно нічого пояснювати — людина просто відчуває мене, мій внутрішній світ і моє мистецтво. Це і є найцінніше.

Водночас коли йдеться про іноземну аудиторію, іноді доводиться деталізувати: чому саме така ідея, чому такі кольори чи образи. Адже ми всі живемо у різних культурних контекстах, і щоб краще розуміти одне одного, потрібно будувати місточки — через слова, пояснення, сенси. Це допомагає глибше побачити, що ми як українці можемо дати світові своїм досвідом та творчістю.

Чи є у вас внутрішня розмова з собою: “Чи достатньо я репрезентую свою країну”? Чи вас це не турбує?

Від початку повномасштабного вторгнення я, як і багато українців, підсвідомо змінила своє ставлення до творчості. Це не було навмисним рішенням, радше природною реакцією на події, в яких ми живемо. Мої роботи стали стриманішими, зникла яскрава палітра, натомість з’явилися мінімалізм, глибина. Це відображення внутрішнього стану та потреби говорити про важливе іншими засобами.

І, звісно, питання репрезентації України для мене дуже важливе. Я постійно замислююся над тим, як ще можу розповісти світові про нас — про нашу силу, красу і гідність. Українська ідентичність — це не просто фон для моїх робіт, це їхня суть. Вона завжди зі мною, у кожному проєкті, у кожному рішенні. 

Що з українського мистецького контексту вам найчастіше не вистачає, коли ви працюєте за кордоном?

Найбільше мені бракує наших людей. Це без перебільшення найцінніше, що є в українському мистецькому контексті. З українцями працювати легко й захопливо — ми щирі, відкриті, гнучкі до обставин і завжди готові підтримати. У нас є унікальна енергетика взаєморозуміння, навіть без слів.

За кордоном іноді бракує саме цієї емоційної близькості, легкості комунікації, спільних культурних кодів. В Україні ти відчуваєш, що знаходишся у своєму середовищі, серед однодумців, і це створює неймовірно сильний ґрунт для творчості. 

Коли ви працюєте, у вас є думка про те, хто це побачить? Українці? Світ? Чи ви спершу створюєте для себе, а вже потім для глядача?

Сьогодні моя творчість — це насамперед проєкція мого внутрішнього стану. На початку кар’єри я, як і багато митців, намагалася сподобатися всім, підлаштовувалася під очікування, шукала «ідеального глядача». Але з часом прийшло розуміння: це шлях у нікуди.

Найголовніше — творити чесно, з глибини себе. Коли ти створюєш з внутрішньої потреби, а не з бажання комусь догодити, тоді й з’являється справжній зв’язок із глядачем. Мій глядач — чи то українець, чи іноземець — завжди знайдеться. Люди тонко відчувають щирість. Тому сьогодні всі мої роботи — насамперед для себе. І тільки потім для тих, кому це справді відгукується, викликає емоції, резонує чи змушує замислитися. Мистецтво має силу саме тоді, коли в ньому є правда.

Що найбільше дивує іноземців у ваших роботах?

Напевно, найбільше їх вражає щирість. Я це особливо відчула, коли презентувала селекцію своїх робіт, присвячену батькам. У цій серії багато тепла, простоти, глибокої відвертості. Вона про нас, українців: справжніх, емоційних, відкритих. Іноземці часто кажуть, що ця щирість їх зачіпає й навіть зворушує.

Багато хто з них живе в культурі, де заведено стримувати емоції, тримати дистанцію. Тому саме ця емоційна відкритість і людяність в українському мистецтві — ніби ковток свіжого повітря. Їх приваблює простота, яка насправді є великою силою, бо за нею стоїть глибина, яку не треба пояснювати словами.

Є теми, на які особливо важливо говорити саме вам як українській мисткині? Те, про що інакше не скаже ніхто?

Сьогодні українські митці є повноцінною частиною глобального мистецького контексту. Нас оцінюють на рівні з іншими, і саме тому так важливо не просто бути видимими, а говорити — відверто, щиро, по-справжньому.

Є теми, які звучать по-іншому саме з українського голосу. Ми — народ, який переживає війну, боротьбу за свободу, відстоює свою ідентичність. І в цьому сенсі наше мистецтво — не просто естетика. Для мене важливо, щоб через мої роботи світ відчував: за цими образами стоять справжні люди та історії. Бо мистецтво — це не лише форма, а й голос. 

Ви от-от маєте презентувати нову виставку в Києві. Поділіться власними думками та емоціями з цього приводу. Що глядач зможе побачити?

Моя нова виставка має назву «Немає нічого занадто дивного» — і це насправді фраза, яка дуже влучно резонує з моїм внутрішнім станом та творчим пошуком. Ідея виставки народилася доволі несподівано завдяки колаборації з галереєю Barvinskyi у Відні та простором Tribe.NRG у Києві. 

Саме у фітнес-просторі Tribe.NRG і проходитиме презентація, і мені здається, що це ідеальне місце, адже воно про тіло, силу, дисципліну, але водночас — про вразливість і пошук себе. На перетині цих сенсів народжується чесність.

Це продовження моєї серії «Батьки», створене спеціально для цієї виставки. Ці роботи — про близькість, прийняття, справжність. У просторі, де зазвичай тіло долає межі, я хочу говорити про інші внутрішні перемоги — про те, як ми дозволяємо собі бути такими, якими є.