Оксана ХромоваІрина Черемісіна — українська візуальна артистка й фотографка, відзначена багатьма нагородами у фотоконкурсах, зокрема Black&White International Awards, Tokyo International Foto Awards, Budapest International Foto Awards й інші. Вона вела курс креативної фотографії в Американському коледжі, має публікацію у книзі «100 сучасних українських фотографів», а також кілька артколаборацій. Її роботи експонуються у Мадриді, Римі, Глазго, Відні, Києві та інших містах.
У 2025 році Ірина стала співорганізаторкою фотовиставки «Дотики культур. Іспанія та Україна» у Валенсії. В інтерв’ю для Womo вона поділилася ідеєю створення і процесом підготовки міжнародної експозиції. Фотографка розповіла про її значення для українсько-іспанських відносин і про те, як культурні ініціативи можуть об’єднувати народи. Також вона поділилася власною історією: знайомство з мистецтвом, переїзд до Іспанії та вплив війни на її творчість.
За фахом ви економіст-міжнародник, але знайшли себе й заявили про себе у творчій галузі. Як змінилось ваше життя протягом трьох останніх років? Що змінилось у професійному і творчому житті?
Я нарешті знайшла себе. Правда. Коли мені було десять років, я мріяла стати художником, але з різних причин не склалося. Всі навколо казали: це несолідно, несерйозно і точно не про гроші. Тож я закінчила економічний з червоним дипломом і 18 років працювала у міжнародних компаніях у сфері транспортної логістики та металоторгівлі. Але протягом життя мене постійно тягнуло до арту, фотографії та хендмейду. Я малювала, робила інсталяції, картини з фетру, фотографувала, навіть вчилась на курсі ботанічної ілюстрації. Арт і творчість були моїми супутниками, але лише як хобі.
А у 2022 році, після втрати батька, дому і роботи в Україні, саме фотографія допомогла мені пережити чергову міграцію та кризові моменти. Тоді я нарешті зрозуміла, що настав час кардинальних рішень — треба йти за своєю мрією і зробити артфотографію частиною нового професійного життя.
Тобто це була своєрідна точка відліку?
Так. Я почала вчитися. Не все було гладко і зрозуміло, адже більшість всього доводилося робити вперше. Пошуки себе в артсфері забрали доволі багато часу. Від сетдизайнера і комерційних зйомок на початку я згодом перейшла до художньої та концептуальної фотографії. А зараз працюю з різними медіа — цифрова, аналогова фотографія, створення артбуків та колажів. Виставки, фестивалі, артпроєкти, зйомки, подорожі, знайомство з митцями, постійне навчання — цим зараз наповнене моє життя. І я дуже вдячна тим людям, що трапилися на моєму шляху протягом останніх трьох років. Кожен з них є частиною мене і моєї творчості зараз.
Лише за останній рік ви охопили неосяжне: участь у кількох виставках в Іспанії, у міжнародних фотоконкурсах, власний навчальний курс з креативної фотографії в Американському коледжі, публікація у книзі «100 сучасних українських фотографів», кілька артколаборацій, експозиція у Національному музеї кераміки та мистецтв у Валенсії. Як ви все встигаєте?
Я просто роблю. Все, що можу, і навіть те, що на перший погляд здається мені неможливим. У мене є свій особистий принцип: не спробуєш — не дізнаєшся. Іноді дуже страшно, іноді дуже важко, але я експериментатор по суті. Я люблю постійно пробувати щось нове, ставити перед собою челенджі, досягати результатів, а потім ділитися досвідом і особистими відчуттями з іншими. У новій професії, коли починаєш з нуля у віці за сорок, вже немає часу на гойдалки та гаяння часу. Треба завжди бути в русі, встигати за сучасним темпом і трендами, а ще краще — бути на крок попереду інших. Тут мені близька фраза Аліси з книги Льюїса Керрола: «Потрібно бігти з усіх ніг, щоб тільки залишатися на місці, а щоб кудись потрапити — треба бігти щонайменше вдвічі швидше». Артсфера — це тривалий марафон, де варто набратися терпіння та натхнення і бігти, але завжди прислухаючись до себе.
Як ви сприймаєте Іспанію з погляду місцевої мешканки? Що подобається і надає енергії, а що, можливо, дратує?
Важлива річ, яку треба зрозуміти, коли ти переїжджаєш в Іспанію: її не варто намагатися змінити. Іспанію треба зрозуміти, відчути її темп, її характер. Спочатку ця ніби-то “повільність” Іспанії дуже бісить, бо ми (українці) звикли вирішувати все швидко і “на вчора”. Але коли ти дозволяєш собі трішки розслабитися, то розумієш сенс повільного ритму. Тоді нарешті починаєш ловити й цінувати звичайні моменти життя, які й роблять тебе щасливішим.
Мені з першого дня в Іспанії сподобалась відкритість та щирість іспанців. Вони завжди готові тобі допомогти і багато усміхаються.
Ну, і сонце, звичайно! Валенсія — це більш ніж 300 сонячних днів протягом року, тому особисто для мене це постійний заряд енергії.
Незнання мови — чи не перше питання, з яким стикаються в іншій країні. Не було страшно спочатку? І коли прийшло розуміння, як жити й що робити далі?
Так вийшло, що через війну наша сім’я зазнала великих втрат двічі: спочатку в 2014-му, потім у 2022-му. Я зрозуміла, що таке мій справжній страх, ще у червні 2014 року в Донецьку, коли життя моїх дітей в одну мить опинилось під загрозою. Автоматні черги над двором нашого будинку, де в той момент гралися діти, безповоротно змінили мене. З’явилось розуміння, що заради безпеки дітей я готова пережити будь-які зміни, переїзди та умови життя. Тоді ми за один день зібрали речі, які змогли, і поїхали з Донецька, як виявилось — назавжди. Протягом наступних восьми років нашим домом був Київ, а останні три роки — Іспанія.
І тут я повертаюсь до питання про страх. Ступінь будь-якої емоції та почуття завжди залежить від того, з чим саме ти її базово порівнюєш. Якщо порівнювати зі страхом за життя дітей, то починати все з нуля в іншій країні не страшно. Це просто труднощі, які треба пережити.
А щодо мови: я обожнюю іспанську, вона навіть була моєю другою іноземною мовою в університеті. І от, в 2021-му я раптом вирішила почати вчити її заново. Мабуть, то була інтуїція.
Як нова країна вплинула на ваш характер, спосіб життя та професію?
Я перестала боятися своїх бажань та сумніватися в собі. Стала більше довіряти своїй інтуїції та почуттям. Завдяки великій кількості переїздів та адаптацій в мене круто розвинулася така класна риса, як гнучкість. А ще саме в Іспанії я нарешті навчилась знаходити час на відпочинок, чого не вміла робити раніше.
Що для вас українська культура? Як з’явилась ідея організації виставки «Дотики культур. Іспанія та Україна»?
Ми познайомились з Катериною (Катерина Чуріна — дизайнерка інтер’єру, співавторка проєкту. — Ред.) у 2022 році на святі спільних друзів у Валенсії. На одній із зустрічей ми почали обговорювати, наскільки схожими нам здалися деякі звички і побут іспанців та українців. Ми подумали про те, що культурний код природно проявляється у щоденних, на перший погляд, простих речах. Тож було б цікаво знайти сімейні колекції предметів іспанського та українського побуту, переплести їх між собою та представити ці поєднання у вигляді стилізованих фотонатюрмортів. Таким чином ми хотіли надихнути українців на вивчення іспанських традицій і надати можливість іспанцям доторкнутися до українського побуту та культури.
Через деякий час наш проєкт переріс у масштабну колаборацію з Національним музеєм кераміки та мистецтв імені Гонсалес Марті у Валенсії. Для них як для національної інституції було дуже важливо ближче познайомити обидва народи одне з одним. А також надати голос українській діаспорі в Іспанії, аби показати, що збереження національної ідентичності та культури — це можливість і завдання не тільки великих музеїв, а й кожної родини.
Наша спільна робота тривала рік. Врешті на експозиції, окрім фотонатюрмортів, ми презентували 86 експонатів, зворушливі історії та архівні фотографії сімей, що збирали свої колекції протягом років, а також розповіді про національні традиції та цікаві предмети, які ми знайшли у процесі.
Завдяки музею і його команді відкриття виставки відбулося 25 лютого 2025 року і було присвячене третій річниці початку повномасштабної війни в Україні. Таким чином ми вкотре відчули підтримку Іспанії, за що дуже вдячні.
Наскільки складно організувати виставку в Іспанії, судячи з вашого досвіду як учасниці, так і однієї з організаторок?
На це питання я відповім так: все, як завжди, залежить від команди і людей, з якими ти працюєш. Треба розуміти на старті, що робота з музеєм — це гра в довгу. Музеї зазвичай мають розписаний графік експозицій на 1-3 роки наперед. Тому успіх проєкту буде залежати від того, наскільки чітко організовані внутрішні процеси і наскільки злагоджено вони виконуються всіма членами команди протягом тривалого часу.
Який з останніх проєктів запам’ятався найбільше і чому?
Кожен проєкт для мене особливий, тому що пережитий мною особисто. Але, мабуть, виділю «Where is my home?», який я створила наприкінці 2024 року.
Усі роботи серії можна знайти в моєму акаунті Instagram або на сайті. Скажу лише, що цей проєкт присвячений нашому сімейному будинку, якого з 2014 року більше не існує. За допомогою автопортретів у вигляді колажів я досліджую свої спогади, емоції і моменти, що розділили моє життя і життя моєї родини на “до” і “після”. До речі, цей проєкт створений як візуалізація не тільки мого особистого болю та виживання, а й усіх тих українців, які втратили рідні домівки від 2014 року і донині.
У травні 2025 року «Where is my home?» посів перше місце в категорії «Conceptual/Hybrid» на міжнародному фотоконкурсі Black & White International Awards, чому я дуже радію. Деякі з цих робіт зараз експонуються в Києві на ВДНГ — на виставці, присвяченій темі «Дім».
Над чим ви зараз працюєте?
Продовжую створювати нові проєкти і вчусь, звичайно. Зараз я проходжу великий курс у Сергія Мельниченка та Романа П’ятковки у школі концептуальної та артфотографії «MYPH».
Особистість митця, його стиль та унікальний погляд формуються крок за кроком завдяки постійному навчанню, експериментам та пошукам. На цьому етапі творчості мені найбільш цікаво висловлюватися за допомогою різних медіа, тому я поєдную фотографію і колажі, створення інсталяцій та артбуків. Обожнюю використовувати в роботі текстиль, папір, вишивку та різноманітні нитки, адже вважаю, що фізичний дотик до матеріалів, з якими я працюю, є надзвичайно важливим для передачі всіх відчуттів та емоцій під час створення проєкту. Але у майбутньому я не виключаю будь-які творчі трансформації. Все можливо. Я ж експериментатор.
Одна річ, яку б ви обов’язково забрали з дому?
Усі речі, що для мене важливі, зараз зі мною. Єдине, що я поки не змогла забрати, — це новорічні прикраси ручної роботи, які для мене створила мама мого чоловіка. Коли ми вже переїхали з Донецька у Київ, вона якось запитала про ялинку моєї мрії. У моїй уяві одразу народились пряничні будиночки з вершковими візерунками, імбирні чоловічки, кекси з корицею та солодкі карамельні цукерки. Тобто ялинка, яку б візуально хотілось з’їсти. Тоді Людмила Миколаївна сказала, що зробить мені ялинкові прикраси з фетру, аби я мала змогу їх зберегти і передати в спадщину дітям та онукам.
На створення фетрових прикрас у неї пішло 2,5 роки. Усі будиночки іменні — зефірний, карамельний, шоколадний, ківі тощо — жоден не повторюється. І я точно можу сказати, що зараз я власниця абсолютно унікальної ялинки. Адже по деталізації та складності декору новорічних іграшок (а їх загалом вийшло 148) моя ялинка — це ялинка Фаберже.
Якби у вас була можливість змінити одну річ у своєму нинішньому житті прямо зараз, що б це було?
Я б хотіла, щоб батьки були поруч.
Про що ви мрієте?
Я мрію створювати проєкти, що будуть експонуватися у музеях сучасного мистецтва MoMA, Tate та Guggenheim. А також мрію попрацювати в колаборації з Erik Kessels, Chiharu Shiota та JR, бо вони про масштабне мислення, про креатив та про глибокі сенси. А це, на мою думку, найголовніше, що має бути у великого митця.