Оксана ХромоваНаталія Колісніченко за кермом вже 27 років, але до вантажівки вперше сіла минулого літа, коли пройшла конкурсний відбір до шведської програми перекваліфікації. Два місяці навчання в автошколі, автодром, вулиці Києва, екзамен — і ось вона вже водійка багатотонної фури.
Жінка каже, що ніколи не боялась великих машин, а навпаки мріяла про них! Маючи дві вищі освіти, педагогічну та економічну, за спеціальністю не працювала. Останні 7 років була диспетчеркою у транспортній компанії Києва. Дивилась на машини й думала, що колись і сама кермуватиме чимось більшим за легковик.
«Символічно, що моя мрія сісти за кермо великого авто збувалася саме на вулиці Мрії, названій так на честь нашого найбільшого у світі транспортного літака, який знищили окупанти. Виїжджати на дороги міста я не боялась. Хоча знаю, що у деяких дівчат були труднощі із габаритами вантажівок. До того ж у нас на курсах були дуже професійні інструктори», — розповідає Наталія.
Одразу після закінчення автошколи жінка влаштувалась працювати водійкою 15-тонної вантажівки, але проводити по кілька місяців у відрядженнях була не готова. Тож зателефонувала до логістичної компанії, де побувала на екскурсії під час навчання.
«Мені сказали приходити з документами. На роботу взяли навіть без стажування. Нині у мене невелика машина у 3,5 тонни. Вона новенька і на “автоматі”, тож їздити не складно. Хоча я все життя керувала машиною з механічною коробкою передач. Зараз я їжджу здебільшого Києвом та областю», — ділиться водійка і додає — «Колеги ставляться добре — допомагають, підказують, жодної дискримінації я не помічала».
Єдиною водійкою у компанії Наталя пробула лише місяць, а потім у неї з’явилась колега. Олена Річко також потрапила у професію не випадково. За освітою бухгалтер, але душа лежала більше до коліс і доріг, ніж до нарахувань та звітності. До того ж, жартує Олена, вона походить з династії водіїв.
«У мене тато далекобійник як і майже всі родичі-чоловіки. У цій династії я перша жінка-водійка. Думала піти вчитися через кілька років, коли підростуть діти. Але зараз війна і так склалися обставини, що мети я досягла навіть швидше ніж думала. Коли почула про безплатне навчання, то вже знала — цей мій шанс», — розповіла Олена.
У Олени троє дітей: старша донька вже заміжня, синам — 11 і 13, вчаться у школі. Рішення мами сісти за кермо вантажівки — всі підтримали.
«У цю професію приходять жінки з сильним характером. Мої рідні знають мій характер. Тому були не дуже здивовані, коли я почала стала водійкою вантажівки».
У логістиці вона працює вже понад два місяці. Як і колега, має посвідчення водійки категорії С — може керувати машиною до 15 тонн. Але їздить не лише Київщиною. Під час нашої розмови Олена чекала вивантаження у Полтаві.
Зупинятися на досягнутому водійки не збираються. Обидві вже пройшли чергову програму навчання, щоб кермувати вантажівками з причепом без обмежень по вазі.
«Найважливіше і найважче — зробити перший крок. А коли вже почав йти — дорога з’являється сама по собі. І отак потихеньку, крок за кроком. І десь розумієш, що це не так вже й складно. Головне — це бажання», — каже пані Олена.
Нестача робочих рук у тилу з’явилася після повномасштабного вторгнення. Поступово ситуація загострилась. Як і багатьом підприємствам України, закривати вакансії стало складніше — розповідає HR-директорка групи логістичних компаній ZAMMLER Людмила Сизоненко. Особливо це відчутно у традиційно «чоловічих» професіях — таких як водії вантажівок, фахівці з митного оформлення, експедитори та працівники складів. Компанія розв’язує цю проблему кількома способами.
«Ми співпрацюємо з Державною службою зайнятості, запрошуємо на роботу ветеранів. Також чоловіки старше 60 років прекрасно справляються з роботою як на складі, так і за кермом», — каже Людмила Сизоненко.
Ще один вихід з ситуації — навчати жінок.
«Мобілізація триває, все більше чоловіків потрібні на фронті. Але поки вони тут — треба встигнути передати досвід, навчити жінок, підготувати заміну. Таким чином ми також зміцнюємо колектив, позбавляємося гендерних стереотипів та підвищуємо ефективність нашої роботи», — пояснює HR-директорка.
Так у компанії вже запустили програму перекваліфікації жінок на водійок штабелерів — незамінних працівниць складів. Вони повинні вміти не лише управляти машиною, але й підіймати, переміщувати та відправляти вантажі на зберігання.
Однією з 5-х учасниць програми стала Вікторія Синіцина. Нині вона працює комірницею, але з машинами також на «ти» — 16 років за кермом, має посвідчення категорії С, тож може водити вантажівку.
«Керівництво запропонувало спробувати себе у новій професії — я вирішила, що чом би й ні. Підтримав і син, який працює зі мною у цій же компанії. Сказав: мамо, не відмовляйся, треба хоча б дізнатися як воно, а потім вже робити висновки. Підіймати вантажі трохи страшно, але думаю, що впораюсь», — каже Вікторія.
Будівельниці, кранівниці, машиністки, водійки фур та екскаваторів — в Україні існує кілька програм перекваліфікації жінок. Для когось — це вимушений крок, для інших — шанс здійснити давню мрію, розвиватись та будувати кар’єру. А для роботодавців можливість втриматись самим і підтримати економіку.