Леся СайкоЩороку, 28 травня, Україна відзначає Всеукраїнський день краєзнавства – професійне свято тих, хто присвячує своє життя вивченню та популяризації історії, культури та звичаїв рідного краю. Цей день покликаний підкреслити життєво важливе значення краєзнавства для формування національної свідомості та збереження культурної спадщини. Це також чудова нагода для істориків та краєзнавців з усієї країни налагодити співпрацю з органами влади, культурними та освітніми установами, привертаючи увагу суспільства до цієї надзвичайно важливої дисципліни.
Історія свята
Ідея заснування Всеукраїнського дня краєзнавства належить Національній спілці краєзнавців України (НСКУ). Офіційно дату святкування було затверджено на IV з’їзді НСКУ взимку 2017 року. Вибір 28 травня не випадковий: саме цього дня, у 1925 році, у Харкові відбулася Перша всеукраїнська краєзнавча конференція. Ця подія стала знаковою, адже вона призвела до створення Комітету краєзнавства України та започаткувала інституційний розвиток українського краєзнавчого руху, що згодом сформував Національну спілку краєзнавців України.
Зародження та розвиток краєзнавства в Україні
Краєзнавство як окрема дисципліна почало активно розвиватися в Україні на початку XIX століття. У великих містах, таких як Харків, Одеса, Полтава, з’являлися просвітницько-етнографічні центри. Харківський університет став одним з перших осередків, де проводилися народознавчі дослідження, а їхні результати публікувалися в університетських виданнях. Викладачі та студенти активно збирали та систематизували матеріальні пам’ятки культури, створюючи основи для майбутніх історичних праць. Знаковою роботою того часу стала “Опыт повествования о древностях русских” (1812) професора Харківського університету Гаврила Успенського.
Видатні фахівці у сфері народознавства, зокрема Ізмаїл Срезнєвський та Микола Костомаров (один із засновників Кирило-Мефодіївського братства), відіграли ключову роль у становленні національної краєзнавчої науки, публікуючи наукові праці з історії та етнографії України.
У 1830-х роках краєзнавчі дослідження активно розвивалися на території сучасної Одеської області. У 1839 році було засновано Одеське товариство історії та старожитностей, а також відкрито археологічний та етнографічний музей.
Київ як осередок краєзнавства
У 1840-х роках центр краєзнавчої діяльності перемістився до Києва, що було пов’язано з відкриттям Київського університету в 1834 році. За ініціативою ректора при університеті було створено осередок історико-краєзнавчих досліджень. У цьому ж році в Києві заснували Комітет з дослідження старожитностей та Археологічну комісію. Ці та інші краєзнавчі організації заклали фундамент для розвитку історичних дисциплін, а зібрані ними історичні матеріали стали основою для Державного історичного архіву.
Еволюція краєзнавчої науки
Народознавство продовжувало активно розвиватися на півдні України, зокрема у Товаристві старожитностей Одеси, члени якого до 1922 року видали понад 30 томів наукових праць, присвячених краєзнавству та народознавству.
У 1830-ті роки краєзнавчі дослідження поширилися і на західні землі України. Львівська духовна семінарія стала осередком діяльності “Руської трійці” – товариства однодумців, які активно вивчали історичні та краєзнавчі надбання. “Руська трійця” видавала народознавчі збірки, зокрема “Син Русі”, а їхнім першим україномовним рукописом стала “Русалка Дністровая”.
На Львівщині плідно працювали Яків Головацький, Іван Вагилевич та інші видатні історики та краєзнавці. Вони здійснювали піші подорожі, збираючи історичні документи, етнографічні та фольклорні матеріали, спілкувалися з місцевими жителями та проводили археологічні розвідки.
Українське краєзнавство в радянську добу
У перші роки радянської України функціонувало понад п’ятдесят краєзнавчих та народознавчих установ. Важливу роль відіграли краєзнавчі комісії, перші з яких були створені в Києві (1922), а згодом у Харкові та Одесі. Координацію їхньої роботи здійснював Комітет краєзнавства України, заснований у 1927 році.
При освітніх та культурних закладах створювалися гуртки та товариства з вивчення рідного краю, до яких долучалися широкі верстви населення. Період з 1920 по 1940 роки вважається “золотим” у розвитку краєзнавчих установ та становленні краєзнавства як науки. У цей час також проводилася велика робота з пробудження національної свідомості, видавалися методичні праці та шкільні підручники. Серед відомих краєзнавців того періоду – М. Грушевський, Д. Багалій, С. Рудницький та інші.
Одним з напрямків краєзнавства стала охорона природи, адже історичні та природні пам’ятки перебували в одному правовому полі. У радянський період виділяється так зване історичне краєзнавство, яке розглядалося окремо від загального, з акцентом на археологічні та документальні дослідження.
Значення Всеукраїнського дня краєзнавства сьогодні
Краєзнавчі науки продовжують розвиватися, знайомлячи нас з розмаїттям, особливостями, традиціями та звичаями нашого краю. Це не просто наукова дисципліна, а важлива складова національної ідентичності. Глибокі знання про рідну землю виховують любов, відданість та вірність до неї. Чим більше ми дізнаємося про звичаї наших предків, чим глибше заглиблюємося в особливості землі, на якій вони мешкали, тим міцнішим стає наш зв’язок з нею, перетворюючи нас на її невід’ємну частину.
Сьогодні народознавчі та краєзнавчі дисципліни викладаються зі шкільних лав, допомагаючи молодим громадянам усвідомити унікальність та цінність рідної Батьківщини. Свято 28 травня, Всеукраїнський день краєзнавства, спонукає нас до глибшого знайомства з рідною землею. Завдання ж фахівців у цій галузі – забезпечити кожного громадянина правдивою та вичерпною інформацією, сприяючи збереженню та примноженню нашої багатої спадщини.