У своїй пісні «Небо» молода виконавиця AVERINA поєднує особисте й колективне — це водночас крик душі, молитва матері та лист до кожного з нас. Вона не просто співає — проживає кожен рядок, дозволяючи болю, любові та надії промовляти через музику. У відвертому інтерв’ю артистка ділиться історією створення пісні, що народилася з тиші перед молитвою, з небес без сирен і зі спогадів, які варті збереження.

— Який рядок або звук у пісні «Небо» ви не співаєте — а “проживаєте”?

Насправді я проживаю кожен рядок цієї пісні. Хоча виконую її вже неодноразово, щоразу вона викликає у мені сильні емоції — мурахи по шкірі, сльози на очах. Особливо глибоко мене пронизує рядок: «Я помолюсь і прийду по мертвій дорозі, і буду твій сон берегти». Він торкається найпотаємніших струн моєї душі. Я дуже хочу, щоб кожен, хто почує цю пісню, цю молитву — відчув те, що я намагалася передати. Хтось, можливо, вловить інші відтінки й емоції, бо ми всі різні. Але цей біль — спільний, навіть якщо кожен переживає його по-своєму.

— У пісні багато неба — як простору, як символу, як спогаду. Яке “небо” ви пам’ятаєте найяскравіше у своєму житті?

Я з тих людей, які зберігають у пам’яті насамперед світлі, добрі миті. Негатив з часом ніби стирається, вицвітає, губиться у пам’яті. А перед очима — завжди чисте, прозоре, блакитне небо. Без тривоги, без темних хмар. Небо, під яким лунає дитячий сміх, а не звук сирен. Небо, де немає сліз, страху чи болю. Небо, де жінки можуть просто жити, будувати сім’ї. Де чоловіки — це надійний тил, опора, спокій. Це те небо, якого я прагну і яке живе в мені.

— Чи було відчуття, що ви не обирали цю пісню — вона обрала вас?

Так, абсолютно. У мене було глибоке, майже містичне відчуття, що пісня «Небо» — це не просто музика. Вона прозвучала у мені ще до того, як я взяла першу ноту. Вона ніби знала мене, промовляла моїм голосом. З перших слів я відчула, що це — відлуння мого серця. Вона стала дзеркалом мого внутрішнього стану: болю, тривоги, надії. Відображенням мого досвіду — як мами, як жінки, як людини, яка живе і любить у час війни.

— Чи змінилося ваше спілкування з Богом після створення пісні?

Ще до створення пісні я мала глибокий зв’язок із Богом: я ходила до церкви, молилась, знаходила в цьому внутрішній спокій. Але після появи «Неба» щось у мені змінилося. Це був ніби новий етап мого життя — коли молитва стала не просто словами, а справжнім криком душі. Через цю пісню я пропускаю біль, що несе в собі материнство під час війни, біль жінок, дітей, які втратили — або щодня бояться втратити. І ти молишся вже не пошепки — ти кричиш, щоб твій голос почув Бог. Щоб він почув кожного з нас.

— Як ви ставитесь до того, що цю пісню хтось може слухати як колискову — а хтось як реквієм?

Для мене це дуже природне сприйняття. Кожна людина слухає серцем, і в кожному серці ця пісня звучить по-своєму. Ті, хто втратив близьких, почують у ній реквієм — тужливу пам’ять, тишу після втрати. А для жінок, які чекають з війни своїх чоловіків, дітей, братів — вона звучить як молитва, тиха і сильна водночас. І поки ця молитва жива в наших серцях — жива й віра. А з вірою — є життя.

— Уявімо, що пісня «Небо» — це лист. Кому адресований конверт? Богу? Чи комусь все ж іншому?

Цей лист — водночас особистий і колективний. Він адресований кожному з нас. Це послання — подивитися на себе збоку, осмислити свої вчинки, згадати, хто ми є. Це заклик діяти — не чекати, а створювати добро, підтримувати одне одного, бути гідними громадянами своєї країни. Час не повертається — тому маємо жити чесно, з вірою й відповідальністю.

Цей лист — наша історія. Та, що буде передаватися з покоління в покоління. Він звучить як молитва до Бога, але в ньому й подяка — нашим захисникам, волонтерам, усім, хто тримає цей фронт разом із нами. Це спільний голос народу, який має бути почутий — і на небі, і на землі.